17. Я так переймаюсь тобою

Ви маєте рацію, коли обурюєтесь проти звичної манери говорити про Бога, приписуючи Йому суто людські думки, почуття, поведінку. Це серйозна помилка: вона знецінює, перекручує Божу таємницю і врешті прокладає шлях атеїзму. Чимало віруючих навколо нас припускаються цієї помилки. Зрештою, вона – стара як світ. Ще Вольтер виголосив її у своєму відомому вислові (цитую напам’ять): «Бог сотворив людину на Свій образ і подобу, а людина сотворила Бога на Свою подобу».

Проте ви помиляєтесь і тоді, коли «поміщаєте» Бога в невідому захмарну далечінь. Так, немов нашим обов’язком є нічого не знати про Нього!

Це правда, що наш Бог є «Бог таємничий» (Іс. 45:15). Це правда, що Він – зовсім инший, ніж ми; Він проголошує це устами пророка Осії: «Бо Бог Я, а не людина» (11:9).

Бог не є сотворений на людську подобу, слід твердо це затямити. А людина – сотворена на подобу Божу. Ось чому якості людини, особливо якості людського серця, дають нам змогу пізнавати всю досконалість Божої любови до нас.

Біблія, послідовно і постійно проголошуючи трансцендентість Всевишнього і заперечуючи можливість людського розуму збагнути Творця так, як Він може збагнути творіння, – не припиняє, проте, нам говорити про Нього через Його творіння.

Вона запрошує нас знайти в Ньому всю любов Отця: «Був Я для них немов ті, що здіймають ярмо з-над їхньої шиї, і Я їх годував» (Ос. 11:4) – ніжність матері: «Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!» (Іс. 49:15) – подружню вірність: «Як покинуту жінку й засмучену духомНа хвильку малу Я тебе був покинув, але з милосердям великим тебе позбираю» (Іс. 54:6-7).

Шукати в Бозі, як у джерелі, всі найлагідніші, найніжніші, найпалкіші почуття людського серця – це глибоко релігійний підхід.

У ці останні дні, читаючи текст Ануїла[1], я думав про вас. Там описано роздуми чоловіка біля його молодої дружини, яка, зморена втомою, заснула:

«Достатньо було, що ти затихла, що твоя голова схилилась на моє плече, і – все скінчилось… Инші продовжували сміятись і розмовляти навколо мене, але я не помічав їх. Юнак Ясон умер. Я був твоїм батьком і твоєю матір’ю; я був тим, хто тримав голову Медеї, що покоїлась на ньому. Що снилось тобі, у твоїх жіночих снах, тоді як я так переймавсь тобою? Я відніс тебе в ліжко… Я лише дивився, як ти спиш. Ніч була тихою, ми далеко вже відірвалися від переслідувачів, яких вислав за нами твій батько; мої товариші, озброєні, охороняли нас, та, однак, я не зміг зімкнути очей. Я захищав тебе, Медеє, – хай там що – всю цю ніч».

Зрозумійте – і це буде найкращою втіхою для вас, – що Бог є не менш «людським» щодо вас, коли дозволяє вам заснути під час молитви, увечері, на схилку важкого робочого дня. Я певний, що ви не побачите в цих моїх словах запрошення до недбальства, а заклик довіряти Богові, Який любить вас любов’ю лагіднішою, аніж чоловік свою обраницю, і хто переймається вами з усією Своєю безконечною турботою.


[1] Ануїл, Жан (1910-1987) – французький драматург. Найвідоміші твори: «Бал крадіїв» (т.зв. «рожева» драма), «Репетиція або Покаране кохання», «Алует» («блискуча» або «костюмована» драма), «Антігона» («чорна драма»). Ясон, Медея – герої давньогрецького міфу про «золоте руно», тут – герої драми Ануїла

Попередній запис

16. Тому що я Агнес

Наступний запис

18. Ти просиш мене надміру несміливо