19) Про боротьбу з демонами під час молитви

«Навчи мене, Боже, не піддаватися стражданням і мукам бездушних розважань. Навчи мене глибоко дихати у вірі» (Сьорен К’єркегор).

Якщо ти терплячий, то завжди молитимешся з радістю

Пустельник IV століття Євагрій Понтійський у своїх 153 сентенціях Про молитву, пронумерованих автором, наголошує, що молитва вимагає внутрішньої боротьби, праці.

«Стій [на молитві] старанно і ревно молися; відвертаючись від клопотів і роздумів, які оволодівають тобою. Адже вони збивають з пантелику і бентежать тебе, щоб послабити твою силу» (9).

«Якщо бажаєш гідно молитися, відкидай себе повсякчасно і, терплячи численні й суворі випробування, любомудрствуй у молитві» (18).

«Якщо ти терплячий, то завжди молитимешся з радістю» (23).

«Тому, хто прагне істинно молитися, належить панувати не лише над нерозважливістю і пожадливістю, але й бути поза всілякою пристрасною думкою» (54).

«Якщо ти ревно перебуваєш на молитві, то приготуйся до нападу демонів й терпляче знось удари їхніх бичів. Бо, мов дикі звірі, нападуть вони на тебе і зранять все твоє тіло» (91).

Якщо іноді молимося мало, недбало, то, без сумніву, не тому, що ми не прагнемо зустрічі з Господом, а радше тому, що не дуже витривалі у своїй молитовній боротьбі. Ми надто легко розпорошуємося, відчуваємо втому. Коли розчаровуємося, то легко піддаємося малодушності і лінивству, а демони різними способами допомагають нам у цьому, нашіптуючи чимало нібито «слушних причин», які виправдовують нас.

І таким чином те, що мало бути «місцем» нашої молитви – наша вразливість, гріховність і слабкість, – а також темою розмови з Богом – потреба Божого милосердя, – стає перешкодою для неї. Ми повинні молитися не тому, що сповнені миру, радости, задоволення від життя, а саме тому, що слабкі, немічні, розпорошені, хтиві, нечисті, сумні, пригнічені, розчаровані, розгнівані, понурі, гордовиті.

Помолімося псалмом 39.

  • «Повідоми мене, Господи, про кінець мій та про днів моїх міру, яка то вона, нехай знаю, коли я помру!
  • Ось відміряв долонею Ти мої дні, а мій вік як ніщо проти Тебе, і тільки марнота сама кожна людина жива!
  • У темноті лиш ходить людина, клопочеться тільки про марне: громадить вона, та не знає, хто звозити буде оте!
  • А тепер на що маю надіятись, Господи? Надія моя на Тебе вона!
  • Від усіх моїх прогріхів визволи мене, не чини мене посміхом для нерозумного!
  • Занімів я та уст своїх не відкриваю, бо Ти те вчинив, забери Ти від мене Свій доторк, від порази Твоєї руки я кінчаюсь…» (Пс. 39:5-11).

Дотримання якої чесноти вимагає найбільше зусиль?

«Брати запитали авву Агатона: “Отче, дотримання якої чесноти вимагає найбільше зусиль?» – читаємо в Apophthegmata Patrum. – Він відказав їм: “Пробачте, але мені здається, що ніщо не вимагає таких зусиль, як молитва. Адже як часто людина хотіла б молитися, завжди злі духи намагаються стримати її від цього, розуміючи, що ніщо їм так не перешкоджає, як молитва, що лине до Бога. А кожна інша праця, яку виконує людина, котра живе релігійним життям, хоч би її треба було зносити довго і витривало, завершиться якимсь відпочинком. Молитва ж вирізняється тим, що вимагає великих зусиль і боротьби аж до останнього подиху”».

Те, що каже нам авва Агатон, неймовірне: можна стати досконалим у всіх чеснотах, але в молитві – ніколи. І тому для жодного з нас молитва не є легкою. Адже вона «вимагає великих зусиль і боротьби аж до останнього подиху». Тож найбільших зусиль і боротьби наша молитва вимагатиме в момент нашого останнього подиху, нашої смерти, коли остаточно вирішуватиметься наша доля.

Підтвердження мудрости авви Агатона знаходимо у Євагрія Понтійського: «Боротьба між злими духами ведеться не за що інше, як за духовну молитву. Адже для тих духів вона дуже неприязна і сильно обтяжлива, а для нас спасенна і скріплююча» (Про молитву, 50).

Коли ми перестаємо щиро молитися, усе в нашому духовному житті поступово завалюється. Ми починаємо жити так, ніби Бога не існує. Причиною відходу від віри, відчуття беззмістовности життя, розпаду подружжя, кризи священичого, чернечого й будь-якого іншого життя зазвичай є занедбання молитви і занурення в пристрасті: гедоністичне використання життя, нагромадження грошей, намагання піддатися марнославству, черстве і вороже ставлення до інших.

Коли Псалмопівець говорить про безумців, які вважають, що Бога немає, то має на увазі не тільки класичних атеїстів, які заперечують Його існування, але й нас, хто хоч розумом приймає існування й діяння Творця у світі і в нас самих, однак живе так, немовби Його не було. Адже не словами, а насамперед нашим безбожним мисленням і вчинками ми заперечуємо існування Бога.

  • «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога! Зіпсулись вони, і несправедливість обридливу чинять, нема доброчинця!…
  • Бог зорить із неба на людських синів, щоб побачити, чи є там розумний, що Бога шукає.
  • Усі повідступали, разом стали огидними, нема доброчинця, нема ні одного!…
  • Чи ж не розуміють оті, хто беззаконня вчиняє, що мій люд поїдають? Вони споживають хліб Божий, та не кличуть Його!
  • Тоді настрашилися страхом вони, хоч страху не було, бо розсипав Бог кості того, хто тебе оточив був, ти їх посоромив, бо ними погордував Бог!» (Пс. 53:2-6).

Щоразу, коли демони знають, що ти готовий ревно молитися…

Коли, всупереч нашому розпорошенню і спокусам, ми починаємо молитися, демони будь-що намагаються перешкодити нам у нашому воланні до Бога. Євагрій Понтійський зауважує: «Щоразу, коли демони знають, що ти готовий молитися справді ревно, вони наштовхують тебе на думки про різні нібито необхідні справи, і щомиті пригадують про них, ворушачи розум так, аби він їх шукав. Коли ж розум стає до молитви, вони пригадують йому про ті справи, які він шукав і згадував, аби, відволікшись прагненням їх пізнати, він втратив плідну молитву» (Про молитву, 10).

Які ж правдиві ці слова Євагрія. Роблячи іспит совісти з нашої молитви, ми повинні запитувати себе, що нам спадає на думку, коли починаємо молитися. Які в моїй молитві ці «нібито необхідні справи», про які говорить Монах із Понту.

Кожен з нас має власний список «нібито необхідних справ», які нам приходять на думку на молитві. Він пов’язаний з нашими страхами, ранами, побоюваннями, амбіціями, емоційною вразливістю, щоденними обов’язками тощо. Негайне залагодження цих «нібито необхідних справ» здається нам очевидним, коли вони спадають нам на думку на молитві.

Часто ми кажемо: «Щось мене осінило на молитві, бо я саме пригадав собі, що мені необхідно терміново подзвонити, поговорити, відвідати, прочитати, написати, купити тощо». І так те, що ми схильні приписати діянню Святого Духа, буває радше «ведмежою послугою» демона, який хоче нам перешкодити в молитві.

Наша молитва не повинна бути сповнена гарних думок, настроїв, запалу. Частіше вона стає внутрішньою боротьбою, якимсь змаганням, війною зі страхами і сумнівами та безліччю питань, відчуттів і суперечливих, бентежних думок, які роздирають душу. Саме такою молитвою є псалом 77.

Перш ніж Псалмопівець скаже Богові: «Ти Той Бог, що чуда вчиняє» (Пс. 77:15), – він попередньо з недовірою запитає: «Чи Бог милувати позабув? Чи гнівом замкнув Він Своє милосердя?» (Пс. 77:10).

«В день недолі моєї шукаю я Господа, до Нього рука моя витягнена вночі й не зомліє, не хоче душа моя бути потішена: згадаю про Бога й зідхаю, розважаю й мій дух омліває!

Ти держиш повіки очей моїх, я побитий і не говорю… Пригадую я про дні давні, про роки відвічні, свою пісню вночі я пригадую, говорю з своїм серцем, а мій дух розважає:

Чи навіки покине Господь, і вже більш не вподобає? Чи навіки спинилася милість Його? Чи скінчилося слово Його в рід і рід? Чи Бог милувати позабув? Чи гнівом замкнув Він Своє милосердя?

і промовив був я: То страждання моє переміна правиці Всевишнього.

Пригадаю я вчинки Господні, як чудо Твоє я згадаю віддавна, і буду я думати про кожен Твій чин, і про вчинки Твої оповім!

Боже, святая дорога Твоя, котрий бог великий, як Бог наш? Ти Той Бог, що чуда вчиняє, Ти виявив силу Свою між народами» (Пс. 77:3-15).

Демон почуття образи іноді отруює молитву

Отці-пустельники наголошують, що на молитві з особливим задоволенням нас спокушає демон почуття образи, про яке ми вже розважали. Він наводить у нашій уяві «особу того, хто нас скривдив». Цей демон в якості зброї використовує усіляку кривду, малу і велику, давню і свіжу. Кожен найменший біль, завданий ближніми, який не був відданий Богу, демон використовує як зброю. «Образ кривдника» демон подає нам дуже виразно, тому також образи, навіть пережиті давно, стають промовистими, ніби були завдані щойно. Нам пригадуються неприємні слова, жести та весь біль, смуток, гнів, прагнення помсти, зранена гордість.

Демон почуття образи буває справжньою отрутою молитовного і духовного життя. І тут анітрохи не йдеться про великі образи, пережиті в далекому минулому. Частіше мова йде про невеликі, на перший погляд, неприємності, непорозуміння, відчуття, що тебе використовують, маніпулюють тобою. Іноді нам здається, що хтось зловживає нашою терпеливістю, добротою, зусиллям, часом, грішми. Коли подібні дрібні ситуації повторюються, у нас легко поселяється демон образи.

Ми не звільнимося від нього, відплачуючи тим самим чи шукаючи людської справедливости. Не раз бувало, що відчуття, що нас використовують, зовсім не вигадане. Воно правдиве, адже люди справді зловживають нашою терпеливістю, добротою, прощенням, великодушністю.

Демона почуття образи можемо подолати тільки ангелом великодушности й шляхетности, духом прощення і примирення. Подібно як Бог, що є великодушним до нас, хоч ми буваємо Йому невдячні, скупі, ліниві, так і ми, наслідуючи Його самого, можемо – хоч якнайменшою мірою – виявити великодушність до тих, що зловживають нашою добротою. Якщо Бог дарував нам невідплатний борг – десять тисяч талантів, то хіба ми не можемо дарувати декілька динаріїв (див. Мт. 18:24)?

Як Ти, Господи, великодушний до мене, хоч я невпинно зловживаю Твоєю любов’ю, дай мені благодать ділитися Твоєю великодушністю з тими, які зловживають моєю терпеливістю, добротою і відкритістю.

Ліками від демона почуття образи нехай буде Псалом 22, яким молився сам Ісус за Своїх кривдників.

«Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!… Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені! Та Ти Святий, пробуваєш на хвалах ізраїлевих!

На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі.

Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав! Бо з утроби Ти вивів мене, Ти безпечним мене учинив був на персах матері моєї!» (Пс. 22:2-10).

Попередній запис

18) Благодать людської кривди

Наступний запис

20) Коріння нашої ідентичности Ісусових учнів