Молитва – це велике мистецтво, якого треба вчитися ціле життя. Молитва – це спілкування з живим Богом, яке не обмежується чітко встановленими правилами. Спілкування з Богом – це завжди щось нове, щось несподіване. Як не знаємо наперед, як буде розвиватися розмова з приятелем чи то знайомим, так не знаємо, як буде йти розмова з Богом.
Якщо відвикнемо від звички монотонно й бездумно промовляти слова молитви (думаючи собі, що так сповняємо якийсь обов’язок), відчуємо солодкість істинної розмови з Богом.
Цей досвід звичайно можна здобути під час прохальної молитви. Ця молитва найчастіше зринає з наших уст… Адже життя не шкодує для нас ударів, та й власна слабкість, зловісні словесні удари ближніх, численні несправедливості й обмани, хвороби тіла та інші біди людського єства, спонукують нас молити Бога про поміч.
Все це викладаємо Богові в молитві і просимо: “Господи, усунь той біль, цю біду з мого життя… Адже Ти знаєш, як мене це гнітить!”
Просимо день, два чи, навіть, тижні й роки… і нам видається, що Бог мовчить і не діє. Якщо ми спрямовані лише на своє прохання, легко піддамося такому враженню. Бог, однак, завжди відповідає. Можливо, відповідає інакше, ніж сподіваємося, лише ми неспроможні почути Його голос. Тому в прохальній молитві ми би мали так розширити своє серце, щоб було спроможне сприймати Божу відповідь і там, де би ми її не очікували. Якщо це зробимо, можливо пізнаємо, що наші завдання міняються – Бог на нашу просьбу відповідає просьбою: “Прийми цю проблему з ближнім… не відкидай своєї хвороби, біди…” Прохаючим відразу стає той, хто має давати. Яка зміна в молитві! Та завжди тільки для нашого добра!
* * *
Ран’єро Канталамесса в книзі “Марія, дзеркало Церкви” ілюструє таку ситуацію такуровим віршем, в якому жебрак говорить про свій досвід:
– Я ходив і жебрачив від дому до дому в одному селі. Раптом в далечині появилася золота карета. Була це карета королівського сина. Тоді я подумав собі: “Це моя життєва нагода”. Я сів на дорозі і відкрив широко торбу. Я чекав, що дістану милостиню, навіть не попросивши її, що багатство само буде спадати на землю коло мене. Та яке було моє здивування, коли карета наблизилася і зупинилася, королевич вийшов і з простягненою рукою сказав мені: “Що можеш дати мені?” Який це був королівський жест – простягнути свою руку!.. Збентежено вагаючись, я вибрав з торби мале зеренце рису і подав йому його. Але яка була скорбота вечером, коли я перегрібав свою торбу і знайшов у ній ще одне мале золоте зернятко! Я гірко заплакав, що не мав відваги дати йому все!” (с. 157).
Напевно, розуміємо ясно й чітко правду, яка в тому вірші міститься. Розуміємо також, що для нас є добром дати Богу те, що Він від нас просить, коли відповідає на наше прохання. Це добрий Господь, Який робить із Себе жебрака, щоб дати нам можливість належати до тих, які мають Йому щось дати.
Не вагаймося дати Йому все, що можемо, щоб згодом гірко не ридати, як той жебрак, коли зрозумів, що своєю скупістю все втратив.
Ось як важливо засвоїти собі мистецтво молитви. Як важливо почути Бога в розмові з Ним. Отже, навчімося того! А правильно молитися навчимось лише тоді, коли будемо молитися. Амінь.