Одна велика фірма оголосила конкурс на місце завідувача відділу збуту. Умови були досить вимогливі, але пропонована оплата – солідна. Один з претендентів мав великі можливості: добре знав відповідні закони, розумівся в економіці, правильно і легко вирішував модельові ситуації, які йому задавала комісія. Однак його не прийняли. Причина – незнання іноземної мови. Той претендент зітхнув: “Якби я більше часу присвятив вивченню англійської мови, сьогодні би мені відкрилися двері для великої кар’єри!”
Добре знаємо, що завжди потрібно щось втратити, аби щось здобути. Батьки родин “витрачають” свій час у роботі, щоб “здобути” засоби для забезпечення своїх родин.
Впродовж земного життя ми навчилися “втрачати”, щоб щось “здобути” для свого життя. Потрібно, однак, перенести цю спроможність до надприродного рівня: навчитися “втрачати”, щоб здобути вічне життя.
Погляньмо на апостола Юду. Знавці Святого Письма дослідили, що це був дуже здібний чоловік. Бачив, як Христос володіє над природою, як творить подиву гідні чуда, як може легко тисячі людей нагодувати… В його уяві Христос був надійним вождем, який приведе ізраїльський народ не лише до закінчення римської окупації, але й до володіння над світом. І можливо, що вже бачив себе біля Нього на якомусь поважному місці.
Коли, однак, бачить, що Христос все більше наголошує на Своєму духовному посланні, що все більше говорить про майбутнє терпіння, вирішує діяти. Може навіть уявляв собі, що арешт пробудить у Христі якесь чуття самозбереження, яке спонукає Його до радикального діяння, і тому зраджує Христа. Коли, однак, Христос не захищається, Юда з жахом усвідомлює свій злочин і судить сам себе. Не шукає порятунку в Божому милосерді. Він любив своє життя, тому його й втратив.
* * *
Погляньмо тепер на цілком інакше діяння.
Під час Другої світової війни віруючі зібралися в храмі на молитві. Та раптом туди вдерся офіцер зі своїми вояками і сповістив, що через десять хвилин храм буде знищений. Обличчя офіцера відразу набуло диявольського вигляду, коли зірвав зі стіни образ Христа, кинув на землю і крикнув: “Тільки ті можуть вийти з храму, які оплюють цей образ! Решта вилетить разом з храмом у повітря!” Ситуація була жахлива, часу на роздумування майже не було, люди були безпорадні. Хитаючись вийшов наперед один “відважний” і зі словами: “Вибачте!” – наплюв на образ. Інші так само почали робити, мотивуючи це тим, що, мовляв, йдеться тільки про образ. Таким чином через п’ять хвилин вийшло з храму тридцять людей. Тоді встало чотирнадцятирічне дівча, підійшло до образу, стало на коліна, схилилося над образом і руками повитирало слини. Потім Христа поцілувало. В тій хвилині її влучила куля з пістолету: дівчина простяглася над образом і вмерла.
Настала тиша. Ніхто на образ не плював, бо мусив би оплювати мертве дівча. Безпорадний офіцер подивився на це, обернувся і вийшов зі своїми вояками з храму. Ті, що залишилися, скупчилися коло мертвого дівчатка. Батько дівчини плакав, гірко каючись, що запізно зрозумів ситуацію. Вже не міг повернути назад часу і бідкався даремно: “Якби я знав, що маєш на думці, був би я тебе випередив”. Та дівчина втратила своє життя, щоб здобути життя вічне.
У щоденному житті перед нами не так часто постають такі радикальні ситуації, які би відразу вгашали наше тілесне життя. Це, однак, не означає, що так звані буденні ситуації не мають значення і наслідків.
Як мало деколи треба християнам, щоб любити земне життя: не ходити до храму, не дбати про релігійне виховання дітей, занедбувати душу, не думати на спасіння… І навіть мала “втрата” болить, і якщо перед таким болем відступимо, відчуємо одного разу вічний біль через втрату вічного життя з Богом.
У цьому світі ми навчилися “втрачати” для якогось дочасного добра. Навчімось “втрачати” також для здобуття вічного добра – неба. Амінь.