2 ЗАМАСКОВАНЕ ФАРИСЕЙСТВО

Коли Господь веде нас дорогою внутрішнього життя, у нас зароджується думка: “Я не такий, як ті, инші, котрі ще не відкрили Бога і ще не прагнуть Його всім серцем”. Це замасковане фарисейство ще довго буде нас супроводжувати, потребуючи дару очищення.

Марнославство

Будь-який контакт із Богом і пов’язані з цим дари можуть ставати джерелом марнославства і прихованого задоволення собою, а значить – поживою для духовної гордині. Св. Іван від Хреста застерігає: перед такою небезпекою не оберігає навіть “повне визнання власної нужденности”, щире приписування отриманих дарів Богові, подяка Йому за них, ані прагнення відчувати себе недостойним їх. Учитель Церкви зауважує, що, незважаючи на всі ці старання, “у душі залишається задоволення як і дарами, так і собою, а це в майбутньому породжує велику духовну гординю”[1].

Св. Іван від Хреста описує відомі нам із досвіду симптоми цієї гордині: “Вона проявляється в тому, що такі душі відчувають неохоту й упередження стосовно тих, хто не схвалює їх духа і хто зневажає їхні переживання, а також через те, що инші зазнають таких самих дарів, або й більших. Такі почуття спричинені прихованою любов’ю до власної гордості, а душі часто не помічають, що занурені в ній по вуха”[2].

Прихована форма духовної гордині може також поєднуватися з нашими актами покори. Надані иншим послуги й різні добрі вчинки, окрім добра, можуть зродити в нас і злі плоди. Причина полягає в тому, що з’являється приховане внутрішнє вдоволення собою. Через те серце нагадує фарисея, який молиться в храмі, вивищує себе над иншими і водночас пильнує, щоби цього не виявити. Св. Іван від Хреста наголошує: “Духовні люди, наповнені цією гординею, насправді не говорять так, як фарисей, але налаштовані так само. Буває і так, що деякі доходять до такої гордости, яка робить їх гіршими від сатани”[3].

Гірші від сатани! Ці страшні слова вчителя Церкви не означають, що не треба прагнути покори, щоб уникати пов’язаного з ними прихованого фарисейства. Наші змагання з гордістю любі Богові і на шляху внутрішнього життя вкрай необхідні. Проте не варто впадати в оману, що через самі “вправи в покорі” зможемо звільнитися від жаху гордости; власними силами ми не спроможні цього зробити.

Гордість, що годується навіть каяттям

Духовна гординя живиться всім, що тільки може перетравити. Навіть добре проведеним рахунком сумління і каяттям з приводу побачених гріхів. Гідра духовної гордині могла би катастрофічно в нас зрости навіть і тоді, коли б ми перед лицем смерти отримали дар бачити всю свою нікчемність і коли би ця нікчемність кинула нас на коліна перед Богом. Омана в тому, що ось ми вже приготувалися до смерти й розрахувалися зі своїм Творцем, могла би означати приховане задоволення, схоже на те, яке наповнювало задоволеного своєю внутрішньою поставою фарисея.

Невже взагалі не варто прагнути каяття? Навпаки, треба прагнути його всією душею, з иншого боку, своє каяття мати за ніщо й не надавати йому великого значення.

Св. Іван від Хреста писав про небезпеку власної любови й пустої зарозумілости, що випливає з духовних випробувань, і наголошував: “Чеснота полягає в тому, чого не відчуваєш, у глибокій покорі і погорді самого себе та своїх справ, зокрема тих, які занадто виразно відчуваєш”[4].

Правдива покора невідчутна, правдиве й свідоме її практикування вимагає, щоб ми не розраховували на свої акти покори, не спиралися на них і не вважали їх своїм багатством. Тільки тоді покірність справді зростатиме в нас.

Прив’язання до плодів власних змагань

Господь може оберігати перед нищівною гідрою духовної гордині, закриваючи перед нами плоди духовного життя. Щаслива та людина, якій Бог показує лише її нужденність. Небагато людей здатні це витримати, хоч у житті святих траплялися періоди, коли вони були цілковито позбавлені змоги бачити будь-які власні заслуги.

Один із таких періодів згадує св. Тереза від Дитятка Ісус у розмові зі своєю сестрою Селіною: “До чотирнадцятого року життя я практикувала чесноту, не відчуваючи з цього жодної втіхи, не збираючи плодів. Моя душа була, як дерево, квіти з якого опадають відповідно то того, як розвиваються. Віддай Господеві жертву з того, що ніколи не будеш збирати плодів. Це означає, що протягом усього життя відчуватимеш відразу до терпіння, до упокорення, бачитимеш, як усі плоди твоїх добрих прагнень, твоєї доброї волі марно падають на землю. Господь учинить так, що у хвилину смерти й оком не змигнеш, як на дереві твоєї душі дозріють прекрасні плоди”[5].

Попри те, що ми знаємо про існування прийдешнього життя, все ж земна реальність тисне так сильно, що живемо, начебто його немає. Думка про плоди, які протягом усього життя будуть невидимими, а дозріють у хвилини смерті, позбавляє нас будь-якої природної мотивації постійно працювати над собою.

Водночас видимими плодами наших змагань (незважаючи на їх ілюзорність або, ще гірше, на те, що це привласнені нами плоди Божої діяльности) живиться передусім стара людина, котра сидить у нас, незважаючи на їх ілюзорність або, ще гірше, на те, що це привласнені нами плоди Божої діяльности в нас.

Очікування розв’язки проблем саме в годину смерти позбавляє нас будь-якої сатисфакції, що випливає з усвідомлення боротьби з власною слабкістю, і приємности, яку черпаємо з цієї ілюзії.


[1] Дорога на гору Кармель, III, 9, 1.

[2] Дорога на гору Кармель, III, 9, 2.

[3] Там само.

[4] Дорога на гору Кармель, III, 9, 3.

[5] Св. Тереза від Дитятка Ісус. Листи, Краків 1971, II, 253.

Попередній запис

Коли хочеш “схопити” дар молитви

Наступний запис

Невидима частина айсберга