2 ЛЮДСЬКЕ СЕРЦЕ, ЩО СПИРАЄТЬСЯ НА БОГА

У внутрішньому житті Бог поступово стає нашою опорою відповідно до того, як нас обманюють сподівання, пов’язані з иншими, і відповідно до того, як досвідчуємо слабкість власного “я”. Ситуації очищення щораз більше змушують нас маліти перед Богом, Йому віддавати кермо свого життя з вірою, що і так все залежить від Нього.

Це дорога до внутрішнього спокою, гармонії та свободи. На цій дорозі в нас може зародитися прагнення жити в правді; оскільки саме Господь є Всім, то хочу визнати і жити, завдячуючи тільки Йому.

Живи так, наче все залежить від Бога

Незважаючи на те, що ми хрещені і вважаємо себе віруючими людьми, щоденно живемо, спираючись не на Бога, а тільки на себе. Потай переконані, що значною мірою все залежить від нас і від добре відомих нам законів природи, за якими живе світ. Розважаємо про різні справи, робимо висновки і плануємо майбутнє, забувши про Бога взагалі. Поводимося так, мовби самі є богами, які мають змогу творити світ і події згідно зі своєю волею, будуємо імперію людських опор і самі хочемо нею керувати.

Однак ми повинні жити так, немовби все залежить від нас, пам’ятаючи, що насправді все залежить від Бога. Слово “немовби” визначає характерне ставлення християнина до всього, що він робить, що планує і про що мріє[1].

Коли це слово зникає, забувається і те, що по суті все залежить від Бога, присутнього в нашому житті через різні події і дійсність, що нас оточує. Він присутній тільки в оточуючому нас “зараз”, у сучасності. Майбутнє завжди тільки гіпотетичне, допоки Бог не зробить його реальністю завтрашнього дня.

Споглядаючи світ очима віри, збагнемо, що в наших думках про майбутнє реальним є тільки те, з чим Господь захоче зв’язати Свою благодать, що має намір реалізувати згідно зі Своєю святою волею. Плани і наміри, що поглинають нас так сильно, є всього-на-всього непотрібними, ілюзорними опорами, якщо Творець Всесвіту не захоче їх здійснити. Таке будування планів, мовби майбутнє залежить від нас, можна назвати жонглюванням ілюзіями, хоч якими слушними, з точки зору людини, не були б наші аргументи і передумови. Якщо б ми пам’ятали, що все залежить від Бога, тоді, віддаючись утіленню різноманітних планів і намірів, тримали б стосовно них необхідну дистанцію, необхідне ставлення до ілюзорних опор.

Чи може християнин звільнитися від ілюзорних опор? Напевно, ні, бо якщо повинен жити так, мов усе залежить від нього, то буде змушений крутитися в колі ілюзій. Проте це варто називати по імені і перед собою, і перед Богом.

Справжні тільки ті опори, з якими Творець пов’яже Свою благодать. Усі опори без присутнього в них Бога стають тільки фікцією, ілюзією без прикриття. Вони нагадують рахунок у банку, який збанкрутував: що з того, що тримаєш у ньому мільйони, якщо самого банку вже немає…

Між людським “нічого” і Божим “Усе”

Про необхідність дистанції стосовно всіляких ілюзорних опор говорить св. Іван від Хреста: “Щоби дійти до того, коли ти був би всім, не бажай бути чимось у нічому”[2]. Якщо насправді маємо поєднатися з Богом, якщо маємо бути всім, не варто бути чимось у нічому, у тому, що є ілюзією. А все, що нас оточує, стає тільки ілюзорною опорою, якщо Господь не зв’яже з цим Своєї благодаті.

Святий Іван від Хреста далі говорить про умови поєднання: “Коли затримаєшся над чимось, перестанеш прямувати до всього. Тому, щоби дійти до всього повністю, мусиш відмовитися від себе цілком і у всьому”[3].

Як часто думаємо про наші психічні чи матеріяльні опори, мовби вони є дійсно сталими і незмінними… На цьому базується приязнь, любов, наша надія на себе тощо. Ми впевнені, що можемо розраховувати на себе або на инших людей. Водночас святий Іван від Хреста говорить, що, коли будуємо своє життя на ілюзорних опорах (навіть якби до деякої міри), коли на них затримуємося, тоді перестаємо прямувати до Всього, а саме до Бога. Маємо жити так, наче можемо спиратися на себе і на инших, пам’ятаючи, однак, що єдиною дійсною опорою є для нас сам Бог.

Навіть коли б ми насправді знайшли для себе глибоку і надійну психічну опору, яка даватиме нам відчуття досягнення всього найкращого на цьому світі, ми повинні вислухати застереження святого Івана від Хреста: “А коли дійдеш до володіння всім, маєш ним володіти, не прагнучи нічого. Бо, якщо хочеш мати щось у всьому, не заволодієш у Бога твоїм чистим скарбом”[4]. Із кожного Божого дару, навіть такого, який здається нам всім, маємо користати, заховуючи свободу серця, не прагнучи опори, що в ньому знаходимо. Наш Бог – Бог заздрісний і не буде ділитися нашим серцем із жодним божком.

Убогий духом, що спирається тільки на Спасителя, не прагне опори ні в кому і ні в чому, окрім Бога. Він щоденно благає свого Господа про милосердя, тому що благання – єдиний спосіб вижити перед обличчям духовної чорноти, яку щораз виразніше помічає в собі. Такий стан описує святий Іван від Хреста, використовуючи образ вогню, що випалює дерево. Матеріяльний вогонь, що огортає дерево, спочатку починає його висушувати, “далі робить його чорним, темним та бридким і таким, що виділяє сморід”[5].

Не потрібно боятися того, що, як випалене у вогні дерево, стаємо щораз чорнішими. Причина нашого страху в бажанні приносити користь, як шматки дерева, з яких можна зробити різні потрібні предмети. Нас вражає перспектива втратити добру думку про себе і стати чорним, непотрібним попелом, тому ми лякаємося занурення в полум’я Божої любови.

Святі, кожен у свій спосіб з’єднуючись із Богом, відкривають у собі вражаючий образ нужденности, усвідомлюють, що по суті є “нічим”. Одним із проявів цієї людської нужденности і є пошук ілюзорних опор, а також втеча від Бога – єдиної справжньої опори. Світло Божої благодаті, пронизуючи людину, виразно вказує на численні механізми цих втеч. Воно також демонструє їхнє інтегрування в щоденне життя і те, як важко від них звільнитися.

Якщо Господь нас огортає відчуттям психічної слабкости й безпорадности, а також подіями, які демонструють брак нашої покори, то таким чином Він нас схиляє до благання про поєднання з Ним. А коли це стається, дерево нашої душі пронизує полум’я Божої любови. Процес випалення сильнішає, залишаючи чорноту обвугленого дерева, роблячи нас щоразу слабшими і безпорадними, знов “змушеними” пригорнутися до нашого Господа.

Убогий духом, який благає про милосердя, не знає, скільки Божого милосердя отримає[6]. Не знає, чим або ким послуговуватиметься Господь, щоб його підтримати. Знає лишень, що всього повинен очікувати від Бога, бо Він – єдина його опора.

Перетворююче поєднання, до якого ми всі покликані, – це зустріч людини з Богом, на якій людське “нічого” вже не чинить більше опору, дозволяючи Божому “Всьому” поглинути себе.


[1] “Моліться так, немовби все залежало від Бога, і працюйте так, немовби все залежало від вас” (Катехизм Католицької Церкви, 2834).

[2] Дорога на гору Кармель, I, 13.

[3] Там само.

[4] Там само.

[5] Св. Іван від Хреста. Темна ніч, II, 10, 1.

[6] “Людина – жебрак перед Богом” (Катехизм Католицької Церкви, 2559).

Попередній запис

Присутній у подіях Бог

Наступний запис

Благання про страх Божий