2) Молитви йдуть і повертаються

  • «Молитви йдуть і повертаються – немає непочутої.
  • Тому всі вислухані, що кожна повертається назад.
  • А кожна молитва повертається тому, що всі вони з Любови.
  • Хто працював для Любови, той з Любов’ю працюватиме далі.
  • Це справжнє щастя. – Тут іншого немає.
  • Всіляке блаженство приязні тим є.
  • Всіляке задоволення і відчуття самореалізації тим є.
  • І всілякий спокій тим є.
  • А хто ще працював для Любови так, як Ти, коли зволив стати людиною для цієї праці?
  • Що був пригнічений аж до смерти, але продовжував любити?
  • Що не мав де святої голови покласти, Царю цілого світу.
  • Зраджений Природою і покинутий самим Богом, а все ж не скорений – БОГ.
  • Він – перемога Любови!
  • Свят, Свят! – такі піснеспіви на Небесах і на Землі.
  • Свят, Свят! – на Небі, де абсолютна єдність!
  • Святий в ангельському співі усіх хорів.
  • І де Ангели-хоронителі приймають це «свят» від людини – і де стогони болю необрамлені в молитву, і де тільки смуток – святість тиші. І там святий, і всюди!
  • Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас!»

(Ципріян Каміль Норвід, 6 липня 1846 року).

Немає непочутої молитви

«Молитви йдуть…» Куди ідуть наші молитви? До престолу Бога Отця. Але вони самі не йдуть. Їх підносить Ісус Христос… Саме Він неустанно заступається за нас.

Хіба не сказав Ісус: «Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, Твої бо вони! […] Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене» (Ів. 17:9,20).

Ми повірили в це свідчення євангелиста Івана і віримо, що Ісус молиться за нас. Перш ніж ми самі починаємо молитися, Ісус молиться за нас Отцеві, а ми приєднуємося до Його молитви.

Ісус запрошує нас приєднуватися до Його молитви. У Гетсиманському саду Він каже апостолам: «Обгорнена сумом смертельним душа Моя! Залишіться тут, і попильнуйте зо Мною…» (Мт. 26:38). А коли Ісус «вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: Отак, не змогли ви й однієї години попильнувати зо Мною?…» (Мт. 26:40).

Немає непочутої молитви. Усі вони йдуть до престолу Небесного Отця і повертаються. Неважко повірити, що наші молитви йдуть до престолу Отця, але невже повертаються? Як же вони повертаються, якщо нам так часто здається, що не були почуті? Адже ми гадаємо, що не здійснилося те, про що просимо.

Молитва – це акт віри

А те, що становить предмет віри, не підлягає контролю людини. Людським життям неможливо управляти, диригувати. Життя неможливо контролювати. Ніщо в нашому житті неможливо забезпечити раз і назавжди. Неможливо забезпечити нашу віру, нашу любов до Бога і до людей, сімейне щастя, внутрішній мир. Усе це – Божі дари, які можна легко втратити.

Молитви повертаються, але тоді, коли це передбачить Бог. Людина хворіє, йде до лікаря, приймає ліки, але не може сама вплинути на одужання.

Дитина в підлітковому віці бунтує, приймає наркотики, споживає алкоголь, але батьки не мають прямого впливу на її поведінку. Вони можуть її напоумлювати, заохочувати, карати, але вони не в змозі змінити її внутрішню позицію.

Подібно є з нашим почуттям кривди. Кривда нам спричиняє біль. Немов камінь, вона тяжіє нам на серці. Ми хотіли б її позбутися, але не можемо на неї безпосередньо вплинути. Як накопичуються наші кривди, так і нагромаджуються наші молитви. Надходить хвилина, коли молитви більше, ніж кривди, і цей важкий камінь почуття несправедливости спадає з нашого серця.

Молитви повертаються, коли вони з любови

  • «Молитви йдуть і повертаються – немає непочутої.
  • Тому всі вислухані, що кожна повертається назад.
  • А кожна молитва повертається тому, що всі вони з Любови».

Молитви повертаються, коли вони з любови. З любови до нас молиться за нас Ісус, а ми з любови до Ісуса молимося з Ним, до Нього. Коли наші молитви є нашою відповіддю любови на любов Ісуса до нас, тоді – кажучи словами поета – можемо сказати, що «всі вони з Любови».

Коли ми переживаємо внутрішній опір і розчарування в молитві, коли ми не хочемо молитися, тоді пробуджуймо в собі добрі наміри і свідомо й вільно проголошуймо нашу любов до Господа.

Господи Ісусе Христе, нехай моя молитва супроводжує Твою молитву, нехай буде моєю убогою відповіддю любови на твою відвічну Любов до мене.

У молитовному житті має значення тільки любов, вона є всім. «Хто працював для Любови, той з Любов’ю працюватиме далі». Це надзвичайні, геніяльні, пророчі слова. Молячись щодня, виконуючи іспит совісти, беручи участь в Євхаристії, приступаючи до таїнства покаяння, ми працюємо для любови, для кожної любови: для любови до Бога, до ближніх, а також для любови до самих себе.

У чому полягає ця праця для любови? Тут зовсім не йдеться про наші добрі діяння, побожні вчинки, а про відкритість душі, серця, розуму і всіх інших людських сил на Божу любов. Перша, основна праця людини задля любови полягає в тому, щоб побачити вияви Божої любови в нас, у наших ближніх і в цілому світі, який нас оточує.

Святий Ігнатій Лойола в роздумах Ad amoreПро любов радить «пригадати собі отримані блага […]. З глибокою любов’ю розважити, як багато зробив для нас Господь Бог і скільки дав нам усього, чим Сам володіє, а поза тим, як той же Господь прагне дати нам Себе Самого, згідно зі Своїм Божим задумом. Потому заглибитися в роздуми, розважаючи, що було б слушно і справедливо з нашого боку запропонувати і віддати Божій Величі» (Духовні вправи 234).

У кожній молитві ми працюємо «для любови», аби згодом, після молитви, у нашій буденності особистого, сімейного, чернечого, священичого, суспільного життя працювати з любов’ю. Наша щоденна молитва – це важка праця задля любови, але саме завдяки ній ми згодом все робимо з любов’ю.

  • «Це справжнє щастя. – Тут іншого немає.
  • Всіляке блаженство приязні тим є.
  • Всіляке задоволення і повнота себе тим є.
  • І всілякий спокій тим є».

Суттю щастя є праця задля любови, щоб потім усе чинити з любов’ю і для любови. Іноді ми дуже багато працюємо в наших сім’ях, у наших спільнотах, виконуючи свої професійні обов’язки тощо. Дуже стараємося. Деколи багато чим жертвуємо і докладаємо величезні зусилля. Однак часто проблема полягає в тому, що наші зусилля іноді отруєні жалем до інших, гнівом на себе й на інших, заздрістю, почуттям кривди, вищости. І тоді ми буваємо жорстокі. Бо коли ми даємо дитині якийсь подарунок, бажаючи купити собі її прихильність, послух, або даємо його з почуттям зарозумілости, тоді наш дарунок отруєний. Трапляється, що він спричиняє їй більше болю, ніж радости. Саме ця зарозумілість, либонь, говорить дитині: «Дивись, який/яка я до тебе добрий/добра, хоч ти на це не заслуговуєш».

Лише дари, які ми даємо з любови, тільки посвята з любови будує взаємну любов, дарує радість і щастя. У Приповістях сказано: «Ліпша пожива яринна, і при тому любов, аніж тучний віл, та ненависть при тому» (Пр. 15:17). А Ісус каже, що більше щастя – давати, ніж брати (див. Дії 20:35).

Попередній запис

1) Необхідність щоденної молитви

Наступний запис

3) Якби ми більше молилися...