Сьогодні маємо місійну неділю. Можливо, хтось собі думає, що ця тема не є актуальною в нашому середовищі, яке від віків вважається християнським. Але чи дійсно це так?
Захопитись ревністю до місій – означає захопитись до досконалішого духовного життя. А це приносить потрібні плоди.
Один новоохрещений декілька місяців після свого хрещення поскаржився духовному отцеві, що відчуває безмежний біль, дивлячись на своїх братів і сестер у вірі. Той біль зродився з пізнання, що в них не горить велика любов до Бога і що на них не позначилася ревність до Божих речей, як сподівався. Між вірними шукав людей, які би йому помогли йти до Бога, та знайшов тільки формалізм і холод.
Про подібний досвід говорить мабуть кожен, хто навернувся до Бога десь усередині свого життя. З цього можна зробити загальний висновок, що ті віруючі, які прийняли віру “традиційним” способом, тобто виросли в християнській сім’ї і жили від дитинства в християнському суспільстві – парафії, – позначені формалізмом, який міняє віру на сукупність певних звичаїв без впливу на життя. Однак ми знаємо, що такий висновок неправильний і неправдивий. Водночас мусимо визнати недоліки у своєму житті віри, які можуть справити неприємне враження про наше ставлення до Бога. Недавно у Франції вийшла книга під назвою “Великий заклик”. Її призначення – бути просвітителькою сумління католицького світу. У ній читаємо: “Вже дві тисячі років минуло від жертви хреста. Відкупитель пожертвував Своїм життям для того, щоб здобути для людей вічне життя. Сьогодні, коли на світі живе більше, ніж три мільярди людей, понад 700 мільйонів – це католики (приблизно одна шоста людства). А решта? Навіть не знають про своє відкуплення, не знають про хрест. Серед католиків 60% не практикують своєї віри. А між тими, що практикують, багато людей невиразних, поверхневих, навіть дволиких, які дуже легко йдуть на компроміс, “поєднують” непоєднане: гріх з Божим життям, ненависть з релігійними практиками, еґоїзм з фіктивною побожністю. Бракує послідовности, бракує характерних особистостей, бракує рішучої боротьби супроти зла”.
* * *
Хоч це приголомшлива критика власних рядів, все ж таки мусимо визнати, що вона правдива. Це, однак, не повинно нас вести до малодушности, а до переоцінення власної віри.
Один європеєць прибув до великого мусульманського міста. З цікавости і без точної мети пустився в дорогу. Що його найбільше дивувало – це дивовижні ознаки техніки й прогресу, які проникли й сюди. Може подорожувати автобусом і таксі, вступити до кав’ярні, у банк і поштових офісів: все, як удома. Та дві, три вулички вбік від головної вулиці – і він уже серед гучного виру вуличних базарчиків: продавці вихваляють свій товар, підганяють ослів, нав’ючених товаром, видніється мечеть з гострими вежами… І ось він знову на головній вулиці. “Як дивно переплелися тут дві культури!” – думає собі – і раптом зачепився об щось. Зупинився. І що він побачив? – Це його здивувало найбільше. – Перед ним клячить на малому коврику мусульманин. Низько схилившись, відмовляє свою молитву, звернений цілою своєю постаттю до Мекки. Не заважає йому, що собі люди думають або говорять про нього. Це має бути для нас, європейців, гарним прикладом. Ми часто дивуємося з мусульман. Коли купуємо фрукти, то разом з товаром дістанемо прив’язану картку з релігійним висловом Корану. Мусульманин не приховує своєї релігії: не відкладає собі її тільки на неділю, не ховається з нею ані перед своїми співвірниками, ані перед іновірцями. Живе своєю вірою, де б він не був. Знавці мусульманського світу кажуть, що іслам не потребує вчених місіонерів – кожен мусульманин – продавець це чи ремісник, чи пастух стада – місіонер. Представники цієї релігії використовують кожну годину зустрічі з іншими людьми так, щоб її розуміли, як годину Аллаха.
Коли я вперше читав цей епізод зі Сходу, то забажав, щоб цю характеристику можна було вжити для змалювання життя нас – християн – у Європі. Поки що це тільки бажання. Але тільки від нас буде залежати здійснення цього бажання – від якости нашого духовного життя, від величини нашої любови до Бога. Тоді це прагнення – щоб кожен християнин став місіонером віри Христової на своєму місці – стане дійсністю. І до цього нас заохочує сьогоднішня неділя, яка так і називається – місійна. Амінь.