Тепер спробуємо зрозуміти, хто є ті засмучені, яких Христос називає блаженними. Сьогодні, майже одностайно, екзегети відкидають, що тут говориться про засмучених тільки в об’єктивному або соціальному сенсі, тобто про людей, яких Ісус назвав би блаженними лише через те, що вони страждають і плачуть. Тут є визначальним суб’єктивний елемент, тобто причина плачу.
Але що ж це за причина? Святі Отці та древні духовні автори наполягали на покаяльній причині: сльози – покаяння за гріхи. Сучасні автори пропонують радше екзистенційний мотив: плач тих, хто почувається чужинцем на землі, далеким від батьківщини, хто засмучується від страхітливого страждання, яке є присутнім у світі[1]. Так званий вселенський плач, співзвучний з Павловим стогоном сотворіння і людей в очікуванні повного визволення (див. Рим. 8:19-23), або, згідно з Вергілієм, це – sunt lacrimae rerum: є плач речей[2].
Я вважаю, що ми не повинні обмежуватися лише цими двома причинами. Найбільш певний шлях, щоб зрозуміти який плач і смуток проголосив Христос блаженними, – це збагнути причини плачу в Біблії і чому Христос сам плаче в Євангелії. Таким чином, ми відкриваємо, що плач є покаянням, як, наприклад, плач Петра після зради, це «плачте з отими, хто плаче» (Рим. 12:15), тобто співчуття до чужого болю, як плакав Ісус разом з вдовою з Наїну, а також із сестрами Лазаря; плач вигнанців, котрі прагнуть батьківщини, як це було з євреями, що плакали на ріках Вавилону… Та багато інших прикладів.
Я хотів би висвітлити дві з причин, через які плачуть у Біблії, а також й Ісус, що мені видаються особливо корисними для роздумування в цей історичний момент. У 42 псалмі читаємо:
«Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі, коли кажуть мені цілий день: Де твій Бог?… Ніби кості ламають мені, коли вороги мої лають мене, коли кажуть мені цілий день: Де твій Бог?» (Пс. 42:4,11).
Цей смуток віруючого, внаслідок різкої відмови Бога бути біля нього, ще ніколи не мав такої вагомої причини для існування як сьогодні. Після довгого періоду відносного мовчання, що настав після закінчення атеїстичного марксизму, ми є свідками повернення спалаху войовничого і агресивного атеїзму наукового або псевдонаукового штибу. Назви деяких недавніх книг є промовистими: «Трактат про богослов’я», «Ілюзія Бога», «Кінець віри», «Сотворення без Бога», «Етика без Бога», «Бог не є великим. Релігія отруює все»…
В одному з цих трактатів можна прочитати таку заяву: «Людські суспільства розробили різні загальноприйняті засоби пізнання, загалом спільні для всіх, за допомогою яких можна щось встановити. Той, хто стверджує про існування буття, яке неможливо пізнати за допомогою тих засобів, повинен зобов’язатися довести його існування. Тому мені здається закономірним стверджувати, що, поки не доведено протилежного, Бога немає»[3].
За допомогою цих аргументів можна би було довести, що не існує навіть любові, оскільки за допомогою цих наукових засобів неможливо довести її існування. Річ у тім, що доказ існування Бога є не в книгах і не в біологічних лабораторіях, але в житті; насамперед у житті Христа, потім святих та численних свідків віри. Він також є в настільки зневажених доказах знаків і чудес, які сам Ісус давав на підтвердження Його правди. Це правда, як зауважує Лессінг, що чуда потрібні тим, хто є їхнім свідком, а не тим, хто чує про них у розповіді, але чуда стаються також і сьогодні, на наших очах. Йдеться про те, щоби не відкидати апріорі можливість – навіть не утруднюючи себе перевіренням доказів – чуда, і не відкидати їх цілком лише тому, що можна довести, що деякі з них були фальшивими.
Причина смутку віруючого, як і псалмопівця, – це безсилля, яке він переживає перед викликом: «Де твій Бог?». Своїм таємничим мовчанням Бог кличе віруючого розділити з Ним свою слабкість і поразку, тільки при цих умовах обіцяючи перемогу. «Боже немічне сильніше воно від людей» (1Кор. 1:25).
Щоби бути щирими і плодючими ці сльози віруючого повинні текти не тільки через невіруючих, але й за невіруючих, внаслідок щирого співчуття до них, і немає значення, чи вони це відкинуть чи навіть осміють. Філософ Кіркегор пише:
«Багато говориться про людські страждання й нужду. Я стараюсь їх збагнути, з кількома з них я навіть мав можливість близько познайомитись. Багато говориться про змарновані життя, але змарнованим є життя лише тієї людини, яка дозволяла йому пливти за течією, обманута життєвими радощами і своїми турботами таким способом, що вона ніколи – вічним рішенням – не усвідомлювала себе як дух, як «я»; або ж чому та людина ніколи не зауважила, чому ніколи не мала враження, що існує Бог, і що вона, саме вона, її «я» стоїть перед цим Богом… Мені видається, що я міг би плакати цілу вічність від думки, що існує таке нещастя!»[4].
Мати Тереза з Калькутти, яка пізнала так багато бідності й нещасть, постійно повторювала, що найгірша вбогість є та, коли хтось думає, що може обійтися без Бога.
[1] Пор. J. Dupont, Le beatitudini (parte III, cap. VII, 6), ed. ital. vol. II, c. 860-870.
[2] Вергілій, Енеїда, I, 462.
[3] С.А. Viano, Lаісі іп ginocchio, Lаtеrzа, Ваrі.
[4] S. Kierkegaard, La malattia mortale, І,В; II, 1 // Opère, ва cura di C. Fabro, Sansoni, Firenze 1972, c. 633 і 662 s. (Сьорен Кіркегор, Хвороба до смерті).