2 ОМАНЛИВІ СИЛИ ЛЮДСЬКОГО “Я”

Первородний гріх зранив людську природу і вселив у душі прагнення, що є відголосом спокуси, якій піддалися перші батьки: “Станете ви, немов Боги” (Бут. 3:5). Відтоді людське прагнення до трансцендентности скероване фальшиво – на перевищення меж власних можливостей. Замість прагнути сили Бога, робимо зусилля віднайти опори у власному “я”, яке з часом виявляється тільки ілюзією.

Упродовж очищення темної ночі Господь вивільняє нас від цієї ілюзії, ставить напроти Своєї сили і висвітлює нашу неміч. Про по суті блаженну слабкість людського “я” нас переконують щоденний досвід, страх про майбутнє без Бога, обмеження нашого розуму і пам’яті, а також виявлена мінливість того, на чому ми будували свою систему забезпечень.

Страждання в майбутньому без Бога

Коли матеріяльні блага цього світу перестають бути для нас опорою, може наступити такий момент, що виникне враження повної втрати панування над своєю життєвою ситуацією, подібно як в апостолів під час бурі на озері (Мр. 4:35-41). Вони напевно пробували молитися і силою власних рук боротися з водною стихією, але вже не могли знайти опори ні в собі, ні у своєму човні. Переповнені страхом, засумнівалися в можливості порятунку; здавалося, що вони гинуть.

У період очищень, коли руйнуються наші фальшиві опори, ми також неодноразово реагуємо переляком. Бажання протиставити себе важкому досвіду не повинно проявлятися відкрито, адже зазвичай розуміємо, що це є Боже втручання в наше життя. Однак, якщо те, про що дізнаємося, породжує в нас неспокій чи нехіть, виникає ситуація, за якої ми начебто сумніваємося в справі Відкуплення, яка виповнилася на шляху терпіння й повного спустошення.

В основі надмірної турботи про те, що нас чекає, лежить сумнів стосовно надії, пов’язаної з Богом і з тим, що Він сам потурбується завтра про нас так, як це робив учора і сьогодні. Він завжди був, є і залишиться єдиною нашою правдивою опорою.

Коли плануємо майбутнє в категоріях не освітленого вірою розуму, не беремо до уваги діяльність Всемогутнього Отця і Його відповіді на ситуації, в яких перебуваємо. Хіба ми не вважали б себе тими, хто може формувати майбутнє?

Як наголошує Ісус на Своєму закликові до нас тримати власні думки якнайдалі від майбутнього (Мт. 6:34), навіть коли вони вперто постають перед нашими очима! У період втрат думки про майбутнє можуть переслідувати нас, особливо в обмеженому кадрі, в якому не бачимо для себе надії.

Нам тоді здаватиметься, що все вже передбачено, що ми приречені на повільну загибель. Це розбурхує страх і бажання втекти, тому часто реакцією на позбавлення опор є відхід і занурення у власний світ. Залежно від етапу внутрішнього життя, а також від характеру особистості та зацікавлень, це може проявлятися по-різному, проте завжди означатиме невірність і навіть бунт, буде знаком того, що ми знов намагаємося шукати опор поза Богом.

Водночас на шляху до поєднання з Ісусом втрати не мусять відбуватися так, як ми то собі уявляємо. Господь цілком вільний у виборі способів нашого очищення. Чи ми самі не перебільшуємо власні страждання й терпіння через невідповідну поставу щодо світу, до сьогодення і майбутнього, навіть минулого?

Надмірна турбота про майбутнє і забуття про існування Бога в нашому житті – це нехтування дару, який нас чинить улюбленими, огорненими неустанною турботою дітьми Небесного Отця. Якщо думки про майбутнє породжують у нас сум, знеохочення і пригноблення, то в цьому криється сумнів у батьківській любові Господа. Тому надмірна турбота про майбутнє зумовлює не тільки психічні, а й духовні страждання, пов’язані з браком опори на Боже провидіння.

Рукавичка, яку кинув злий дух

Пригноблення і сум, що з’являються в момент піддавання спокусі турботи про майбутнє, виразно засвідчують, що там немає Бога, що таке мислення – то наша “справа”, в якій також часто бере участь злий дух. Тому слова Спасителя: “Відступися від Мене, сатано, ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!” (Мт. 16:23) – можуть так само стосуватися і нас.

Через перебільшену турботу про майбутнє підпадаємо під вплив сатани, як це сталося зі святим Петром, котрий на слова Ісуса про терпіння і смерть, які Його очікують, відреагував рішучим протестом: “Змилуйся, Господи, такого Тобі хай не буде!” (Мт. 16:22). Петро бачив перспективу муки і смерти свого Учителя і пов’язаного з цим власного терпіння, тому хотів зарадити суто людським способом.

Спокуса надмірної турботи містить в основі своїй сумнів стосовно надії на те, що Господь потурбується про нас. А коли натрапляємо на спокуси проти надії, віри і чистоти, не можна, як застерігав св. Максиміліян Марія Кольбе, просто боротися[1]. Ці спокуси – рукавичка, яку кинув нам сатана, його безпосередній виклик. А хто починає боротьбу з сатаною, приречений на неминучу поразку, якщо, намагаючись спертися на себе, вірить, що він сильніший від злого духа.

Що тоді належить робити?

Уяви, що тебе викликає на двобій хтось сильніший, повний пихи. Якщо знаєш, що в боротьбі ти не в силі його перемогти, найкраще взагалі не піднімати рукавички. У Середньовіччі такий вчинок був би для лицаря найважчою образою. Таким чином сатана буде особливо упокорений і переможений через зневажання, через ігнорування спокуси. Инакше буде тебе знищувати і знесилювати, спокушати думками про майбутнє і занурювати в щораз більший сум, зневіру та знеохочення.


[1] “Коли приходить спокуса проти віри, шостої заповіді, надії та ин., тоді не слід боротися з нею, радше відвернути думку до чогось иншого. Важливим є те, щоби одразу ж відвернути думку від спокуси. Спокійно, але якнайшвидше” (Конференції св. Максиміліяна Марії Кольбе, Непокалянів 1983, с. 308).

Попередній запис

Отрута ілюзорних опор

Наступний запис

Сумніватися в надмірній турботі