2. Пересічність – спокуса нинішньої доби

Як твердять працівники парафіяльної бібліотеки, парафіяни найбільше читають життя святих. Життєписи людей, які в житті щось осягнули, якось завжди нас підбадьорюють і допомагають зібрати ослаблені сили. Ці світлі приклади з людської історії зроджують у людині бажання жити по-Божому.

Дуже важливо шукати ці імпульси духовної заохоти, які можуть надати нашому життю нову і вищу якість. Бо тільки тоді можемо побороти спокусу, якій багато людей піддається без боротьби. Та спокуса називається пересічністю.

Вчителі, катехити і священики – усі ті, що працюють з дітьми і молоддю, кажуть, що більшість учнів навіть не прагне ліпше вчитися. Бракує якоїсь здорової наполегливости, зусилля щось доказати. Дуже чітко ілюструє це признання одного студента, який після іспиту сказав: “Професор хотів, щоб я прийшов ще раз, спробував перездати на ліпшу оцінку. Та я йому сказав: “Мене задовольняє й ця – головне, що вже по іспиту!”

Звідки береться така байдужість? Чи це внаслідок зростаючого споживчого способу життя, або на нас впливають пусті телевізійні програми? Якщо замість творів класиків вдовольняємось “мистецтвом”, де важко знайти якусь глибоку думку, як тоді зможемо зростати і де можемо надихнутись для чогось шляхетнішого, що перевищує рамки всюдиприсутньої пересічности?

* * *

Найгірше, що та спокуса пересічности органічно вплелася в наше релігійне життя. Нам часто видається, що ми вже зробили все, що могли, для свого духовного життя. І якщо близько нас є людина, яка духовно стоїть гірше від нас, то почуваємось дійсно спокійно. Те, що нас Євангеліє закликає до досконалости, а не до пересічности, розуміємо як мовне перебільшення або як якийсь обов’язок лише для священиків та монахів. Людську душу, однак, не можна обманути. Вона сотворена для досконалости і нещаслива, якщо не прямує до неї. Це нещастя душі може виявлятися різноманітно, але завжди йдеться про якийсь внутрішній неспокій.

Гарно це описав Віллі Гоффсаммер у своєму оповіданні:

Якийсь рільник знайшов молодого орла, замотаного в терновому кущі. Звільнив його, відніс до себе додому і поселив до курей. По короткому часі орел поводився, як кури, їв, спав з ними.

Одного разу до рільника прийшов його родич, професор природознавства, спеціяліст з тваринного світу птахів, і дуже дивувався, коли бачив між курами орла. Рільник йому сказав: “То вже не орел, а курка”.

Професор відповів йому: “Орел залишиться назавжди орлом. Зауваж його сильні крила. І серце його прагне вищого, ніж курка”.

Але рільник не піддавався і сказав: “Я його вже довго тримаю тут. Він вже й літати, певно, забув”.

Професор підняв орла з землі і кинув його в повітря. Але орел швидко спустився назад між кури. Професор знову взяв його і виніс по драбині вище над стріху курника і ще сильніше кинув його в повітря. Орел замахав крильми, але коли бачив, що внизу кури дзьобають зерно, знову спускався до них. Професор дивувався і не міг зрозуміти, що орел відвик від сонячних висот, для яких був споконвіку призначений. Взяв орла третій раз і вийшов з ним на горб, який височів за двором рільника, вхопив його за голову і повернув її до сонця, причому держав її так, щоб довго мусив дивитися на сонце і знову забажав сонячних висот. І ось, через хвилину, орел затрясся цілим тілом, заквилив, сам звільнився з рук професора і сильним розмахом крил вознісся вгору, летів все вище й вище – до сонця – і вже ніколи не повернувся додолу між кури.

Орел з цього оповідання – це образ людини, яка настільки перейнялася земними втіхами, що цілком забуває злетіти думкою до Бога. Психологічно цілком зрозуміло, що людина, яка дасть себе взяти в полон інтересам і втіхам матеріяльного світу, – неспроможна злетіти до Бога.

Шукаймо, що нас підбадьорює на дусі, черпаймо з того, що нам дає імпульси для зростання якости життя. Адже ми не були сотворені для пересічного життя, а для небесного, досконалого, Божого. Амінь.

Попередній запис

1. Під час спокуси поглянь на Спасителя

Наступний запис

СУД: Остерігаймося осуджування