«Симеон Петро, раб та апостол Ісуса Христа, до тих, хто одержав із нами рівноцінну віру в правді Бога нашого й Спасителя Ісуса Христа: благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого! Усе, що потрібне для життя та побожности, подала нам Його Божа сила пізнанням Того, Хто покликав нас славою та чеснотою. Через них даровані нам цінні та великі обітниці, щоб ними ви стали учасниками Божої Істоти, утікаючи від пожадливого світового тління. Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті пізнання, а в пізнанні стримання, а в стриманні терпеливість, а в терпеливості благочестя, а в благочесті братерство, а в братерстві любов. Бо коли це в вас є та примножується, то воно зробить вас нелінивими, ані безплідними для пізнання Господа нашого Ісуса Христа. А хто цього не має, той сліпий, короткозорий, він забув про очищення з своїх давніх гріхів. Тому, браття, тим більше дбайте чинити міцним своє покликання та вибрання, бо, роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа.»
Днями мій півторарічний онук потрапив у магазин іграшок. Магазин сяяв вогнями і кольорами. Від підлоги до стелі, від одного кінця до другого, прилавки буквально ломилися від дивних речей. Унук не знав, з чого починати. Він побіг спочатку туди, потім сюди, потім ще кудись, будучи в щасливому потрясінні від достатку. І усе, що він міг сказати, виразилося в одному слові: «Вау!»
Приблизно таке ж відчуття в мене виникає, коли я починаю читати текст, який ми називаємо Другим Посланням Петра. (Деякі дослідники вважають його псевдонімом, але судячи з окремих оборотів, якась Петрова причетність відчувається, навіть якщо він не писав послання в буквальному розумінні слова.) Кожна фраза, кожне слово сяють і переливаються. Кожна ідея немов свідчить: «Поглянь на мене, адже це ж вражаюче!» Абсолютна правда! Проте перш ніж переходити до деталей, важливо зрозуміти картину в цілому.
А картина в цілому – це воля Божа про Свій народ. Занадто часто люди думають, що Бог хоче від нас «релігії»: ніби, будьте добрими дітками і відмовтеся від усього, що вам приємне, і наслідуйте правила (дуже неприродні). Проте це якнайглибше нерозуміння дійсності. Чудовий уривок у 1:3-11 пояснює реальний стан речей.
По-перше, Бог вже дав нам усе необхідне для того, щоб ми стали такими, якими повинні стати (в. 3). Так, 2 Петра багато говорить про важливість морального зусилля. Проте автор ясно дає зрозуміти, що усе виходить від Бога.
По-друге, Бог хоче, щоб ми стали причасниками Його природи (в. 4). Деяких християн це бентежить: чи сумісне з упокорюванням претендувати на таке? Проте інші християни, особливо православні, убачають тут саму суть християнства. Врешті-решт, якщо Дух Божий приходить мешкати в нас і преображає нас, чи не означає це, що в нас вже поселяється божественна природа, яка потім веде нас, доки ми не наситимося Божою присутністю і силою? Звичайно, більшість з нас більшу частину часу не відчувають себе так само. Проте можливо, ми просто не навчилися ще розпізнавати, що буває, коли Бог входить у наше життя.
По-третє, Бог призвав і обрав тих, хто пішов за Ісусом (в. 10). Петро каже, що християни повинні «підтвердити» це покликання і обрання. Чи означає це, що Бог сам не упевнений? Звісно, ні. Йдеться про упевненість самих християн.
По-четверте, Бог вже встановив Своє «Царство», Своє суверенне володарювання і на землі, як на небі (в. 11). Коли майбутній вік настане остаточно (знову ж таки детальніше про це буде сказано далі), Ісусові учні увійдуть до цієї вищої реальності з’єднання неба і землі.
Така загальна канва. Засвоїти її тим більш важливо, що вона показує: усе, що ми робимо із послуху і вірності Богові і Євангелію, відбувається по благодаті Божій, за обітницею Божою, силою Божою і веде в Царство Боже. Така відправна точка.
Далі звернемо увагу на наступне. Для Петра дуже важлива ідея, що силою і благодаттю Божою ми повинні навчитися самодисципліні і встати на шлях християнського морального розвитку. Деяким читачам такий поворот не подобається: ніби, чи немає тут спроби поквитатися з Богом правильною поведінкою? Чи немає тут стимулу до гордині і святенництва («от, який я хороший християнин»)? Проте з вищесказаного ясно, що подібні претензії абсолютно не доречні.
Ще один суттєвий момент. Апостол пише про необхідність втікати «від пожадливого світового тління», щоб стати причасниками божественної природи. Дійсно, цікаво, що, нам велено, з одного боку, противитися дияволові (1 Петра 5:9), а з другого, втікати від похоті, яка зводить нижче людського рівня (тут і в 2 Тим. 2:22)? Згадаємо, як втік Йосип від дружини Потіфара, коли вона намагалася його спокусити (Бут. 39). Анінайменшого боягузтва тут немає. Як помітив один мудрий старий автор, боягуз рятує перспективи за кошт честі – Йосип же зробив протилежне. Згідно з вченням Петра і Павла, ми повинні чинити аналогічно.
Всупереч тому, що думає багато хто в наші дні, втікати від похоті дуже важливо. Адже похіть – це наркотик. Подібно до будь-якого наркотику, вона вимагає все більше і більше, а дає все менше і менше. Вона перетворює людей на тіні самих себе. Як і темні фінансові угоди, вона «розтліває»: вона робить з моральною природою те, що рак робить з клітинами фізичного організму.
Петро закликає читачів йти в протилежному напрямку. Він каже, що треба ставати все більш людяними, здобуваючи гідні риси: віру і пильність, пізнання і стримання, терпеливість і благочестя, братерство і любов. На це потрібні час і зусилля, свідомий вибір і докладання волі. Саме собою нічого не вийде. Проте якщо людина докладатиме зусиль і молитиметься про допомогу і благодать Божу, вона пізнає Ісуса Христа. І в цьому пізнанні вона не буде християнином лише для самої себе. Вона стане приносити плоди в служінні Богові (в. 8).