Церква захищається з допомогою живого і дієвого Слова Божого, гострішого від меча обосічного. Воно проникає у свідомість і судить наміри людського серця[1]. На тому місці, де проповідується про страждання і воскресіння Христа і люди вірою приймають цю звістку, створюється представництво непохитного Царства, яке ніколи не зруйнується[2].
А світ, спираючись на сатанинську силу, намагається всілякими засобами знищити церкву. Диявол ходить, рикаючи, як лев[3], і час від часу прикидається ангелом світла[4]. Іноді віруючим царство цього світу здається дружнім, оскільки світ не переслідує християн одверто, а спокушує їх заманливими гріхами: багатством, модою, гріховними задоволеннями, непристойним одягом, аморальністю тощо. Любити світ у такому сенсі – означає бути ворогом Божим[5].
Так церква може втратити свою першу любов до Бога і правди й поступово заснути. Якщо така церква не покається, вона згодом втратить місце, яке раніше належало їй у Царстві Божому[6].
Щоб цього не сталося, в церкві повинні звучати змістовні й здорові проповіді та настанови, щоб віруючі пам’ятали про заповіді Ісуса Христа, які Він дав апостолам, і про слова святих пророків[7]. Якщо хтось не дотримується заповідей Слова Божого і не виконує їх у своєму повсякденному житті, то церква повинна зробити йому зауваження і не мати з ним стосунків (але не вважати його своїм ворогом, а вмовляти як брата)[8]. Маленька розчина викликає бродіння всього тіста. Якщо серед віруючих допускається незначне лжевчення або такий же гріх, то рано чи пізно він розростеться і вразить усю церкву[9].
Громада віруючих періодично проводить Вечерю Господню (хліболамання), щоб спожити поламаний хліб і випити від плода виноградного на згадку про ламане тіло і пролиту кров свого Спасителя і Господа[10]. Якщо людина не залишає свого гріха або якимось чином відмовляється прислухатися до голосу церкви[11], то їй не дозволяють брати участь у Вечері Господній. Таким чином її закликають покаятися у своєму гріху, щоб відновити свої стосунки з Господом і церквою. Так церква очищується від гріха, що став відомим, і рятується від відступництва[12].
Як церква зростає?
Церква виникла на Близькому Сході – в Єрусалимі. Перед тим, як вознестися на небо, Ісус звелів Своїм учням іти по всьому світу і проповідувати Євангелію всім народам, навчаючи їх усього, що Він заповідав[13]. Євангелія проповідується й сьогодні, щоб навернути людей до Царства Божого. Божі діти свідчать про Ісуса Христа повсюди[14] як словом, так і вчинками[15]. Їхні добрі діла – ніби світло для темного і грішного світу[16].
Церква зростає завдяки свідченням своїх мучеників. Один із служителів Ранньої Церкви так написав її супротивникам: «Чим частіше ви нас страчуєте, тим більше стає нас. Кров християн – це насіння»[17].
Церква також зростає завдяки віруючим батькам, які належно виховують своїх дітей[18]. Коли віддана Христові родина з любов’ю виховує дітей у вченні Господньому[19], то вони в майбутньому напевне теж стануть послідовниками Ісуса.
Віруючі батьки також турбуються про те, щоб їхні діти вчилися читати й писати, щоб вони могли читати Слово Боже. Для них це так важливо, що ті з них, хто у в’язниці очікував на мученицьку смерть, навіть звідти ось так наставляли майбутніх опікунів своїх дітей:
«Потурбуйся про моїх осиротілих дітей, як і про всіх інших дітей-сиріт, так, як би ти робив це для мене; виховуй у них побожність, навчи їх читати, а коли настане час, привчи їх до праці»[20].
Як ревні віруючі батьки, так і церква загалом хоче навчати дітей біблійних засад повсякчас[21], зокрема і при вивченні таких предметів, як читання, математика, географія й історія. Пізнання дітьми благочестя вони цінують вище, ніж будь-які оцінки або дипломи цього світу (земного царства); їх не хвилюють людські відзнаки, бо вони турбуються лише про те, як догодити Богу[22].
Живучи благочестиво, послідовники Ісуса є «сіллю» землі і «світлом» для світу. Вони – наче місто, що стоїть на верховині гори і не може сховатися[23]. Такі віруючі, свідкуючи словом і всім своїм життям, відображають людям Ісуса, Який є дорога, і правда, і життя[24]. Ісус усіх людей закликає до Себе[25].
До приходу Ісуса, згідно з попереднім заповітом (відомим як Старий Заповіт), який Бог уклав з людиною, діяли закон і пророки. Закон виконав Ісус[26], і, коли Він помер, у силу вступив Новий Заповіт, який виявляє Божу волю для людини до сьогодні[27]. Відтоді проповідується Царство Боже, і кожна людина «силкується втиснутись в нього»[28]. Таким чином церква зберігається протягом усіх віків і стає найвеличнішим Царством, яке охоплює весь світ.
[1] Євреїв 4:12
[2] Даниїла 2:44; Євреїв 12:28,29; 2 Коринтян 4:9
[3] 1 Петра 5:8
[4] 2 Коринтян 11:14
[5] Якова 4:4
[6] Об’явлення 2:1-5
[7] 2 Петра 3:2
[8] 2 Солунян 3:14,15
[9] Галатів 5:9, 1 Коринтян 5:6
[10] 1 Коринтян 10:16,17
[11] Матвія 18:15-18
[12] 1 Коринтян 5
[13] Марка 16:15; Матвія 28:19,20
[14] Дії 8:1,4
[15] 1 Тимофія 4:12
[16] Матвія 5:16; 1 Петра 2:12
[17] Тертулліан, процитовано в «The Pilgrim Road» («Дорога пілігрима»)
[18] Приповісті 22:6,15; 2 Тимофія 1:5; Євреїв 12:6-10
[19] Ефесян 6:4
[20] З листа Маттія Сервейса, написаного у в’язниці, до всіх братів і сестер, 1565 р. «Martyrs’ Mirror» (Дзеркало мучеників), с. 697
[21] Повторення Закону 6:7
[22] Івана 5:41-44
[23] Матвія 5:13,14
[24] Івана 14:6
[25] Івана 12:32
[26] Матвія 5:17
[27] Євреїв 9:14-17
[28] Луки 16:16