20. Авва, Отче!

У цьому листі я шукав, як ви пригадуєте, те, що є основним у молитві. Беручи до уваги, що це основне не може бути часткою тіла, розуму чи почуттів, які беруть участь у молитві, я зробив висновок, що воно полягає у волі. Це і так, і ні. Тому я пишу вам знову, аби уникнути ризику ввести вас в оману. Це так – у тому сенсі, що той, хто молиться, не може нічого зробити ані більше, ані краще, аніж сам акт волі, яким він звертається до Бога і віддається Йому. Але молитва християнина – не лише акт людської волі, це також, і передусім, акт Божий, і очевидним є те, що втручання Бога – важливіше за людське. Саме це я мав на увазі, коли писав вам листа; чи й ви мали це на увазі, коли читали його?

Вражаюча біблійна сцена дуже яскраво ілюструє те, що відбувається в християнській молитві. Маноах і його дружина (Суд. 13:19-20), вдостоївшись відвідин ангела Господнього, складають у його присутності, на вівтарі посеред табору, жертву всепалення. Вони розкладають дрова, кладуть козеня, запалюють вогонь. І ось, коли полум’я здіймалося понад жертовником до неба, ангел Господній вознісся в цьому полум’ї.

Містична істота пробуджує до життя християнську молитву, скеровує її, підносить до Небесного Отця: істота ця – Дух Святий. Апостол Павло подав нам чудесне вчення в щонайяскравіших висловах. «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26). Молитва Духа в нас – ось що надає дивовижної величі нашій молитві. Ми починаємо її, втомлені серцем і духом, белькочемо щось – абищо! І з цього мертвого дерева Дух викресає живе полум’я.

Цю молитву Духа неможливо «зловити», проте одне слово вирізняється в ній: «Авва, Отче». «А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!» (Гал. 4:6). Таким чином, субстанція нашої молитви – цей порив ніжности Сина до Свого Отця, що його Дух Святий викликає в нашій душі. Чи ж слід дивуватися тепер, що наша людська молитва – приємна Господеві?

Поки ми ще тільки учні в школі молитви, то не усвідомлюємо зазвичай цієї молитви Духа, не помічаємо цього крику: «Авва,  Отче!» (Рим. 8:15) – який звучить, поза тим, у глибині нашого єства. Наші внутрішні почуття ще мало виховані, нечутливі до цієї присутности Духа в нас. Але з часом, з таємною радістю і дедалі частіше, мірою того, як щораз витонченішим стає наше духовне сприйняття, ми починаємо відчувати щось від того тремтливого життя Христового Духа: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі» (Рим. 8:16). Ці слова слід розуміти так: що ми відкриємо в собі порив любови до Отця, який, мусимо це визнати, походить не від нас самих. Молитися, отже, – зовсім нескладно: потрібно лише погоджуватись і приймати (обидва слова вжито в їх духовному значенні) те, що відбувається в нас, потрібно лише віддаватися молитві Святого Духа, як олива в лампі віддається полум’ю, яке її поглинає.

Дуже часто ніщо не об’являє нам таємної діяльности Духа. Тоді вже на перший план виступає чиста віра, саме через той акт волі, про який йшлося в моєму останньому листі до вас.

Не знаю, що ще рекомендувати вам: хіба що, коли почнете вашу молитву, ясно і твердо ісповідуйте віру в Духа Христового, Який бажає молитись у вас. І дайте Йому вашу згоду – попередню і безумовну.

Попередній запис

19. Довіра до Бога – духовний «парес»

Наступний запис

"Блаженні вбогі"