20) Коріння нашої ідентичности Ісусових учнів

«Тому то ось Я намовлю її, і попроваджу її до пустині, і буду говорити до серця її. І дам їй виноградники звідти та долину Ахор за двері надії, і вона буде там співати, як за днів своєї молодости, як за дня виходу її з єгипетського краю. І станеться, того дня говорить Господь ти кликатимеш: Чоловіче мій, і не будеш більше кликати Мене: Мій ваале. І усуну імена Ваалів з її уст, і вони не будуть більше згадувані своїм іменем.

І складу їм заповіта того дня з польовою звіриною, і з птаством небесним, та з плазуючим по землі, і лука й меча та війну знищу з землі, і покладу їх безпечно. І заручуся з тобою навіки, і заручуся з тобою справедливістю, і правосуддям, і милістю та любов’ю. І заручуся з тобою вірністю, і ти пізнаєш Господа» (Ос. 2:16-22).

Коли мученик для нас є джерелом сили і моральної відваги

Господь виводить нас у пустелю, щоб міг говорити з нами зблизька, промовляти прямо до нашого серця. А ми просимо Його: «Говори, Господи, бо раб Твій слухає Тебе!» (1Сам. 3:9). Таким чином ми проголошуємо цілковите прагнення відкритости на Боже слово, всупереч нашим розчаруванням, внутрішньому опору і людським слабкостям.

Господь говорить нам про Свою любов. Але каже й про нашу невірність, гріхи, про все, що заважає Йому в нас. Він прагне повернути в нас Свою першу любов, першу вірність. Саме вона була й далі залишається основою нашого християнського, сімейного, чернечого і священичого покликання. Вона – основа нашої ідентичности.

Земля народів, які десятками років були поневолені ворожою людині і Богові марксистською ідеологією, просякнута стражданням і кров’ю тих, які сміливо визнавали віру і передавали її своїм дітям. Особливо вона позначена мучеництвом священиків і монахів, православних і католиків, які всупереч забороні тоталітарної держави і її брутальної влади, служили вірним, уділяючи Святі Тайни, проповідуючи Боже слово, несучи розраду й покріплення.

Сьогодні в атмосфері релігійної свободи ми повинні невпинно пам’ятати про всіх мучеників, які від часу більшовицької революції переживали нелюдські переслідування. Чимало з них розстріляли, роками мучили у в’язницях, жорстоко катували, виснажували в таборах.

Ми повинні про них пам’ятати, як перші християни пам’ятали про своїх мучеників. Вони вшановували їх як взірець віри і як своїх заступників перед Господом.

Кожен мученик для нас – взірець віри, джерело сили і моральної відваги, приклад прощення ворогам, довіри Ласці. У героїзмі мучеників, як з далекого минулого, так і з сучасности, не було нічого схожого на героїзм античних героїв, яких обожували. Це були чоловіки й жінки, люди вразливі, слабкі, як усі ми. Їхньою силою була безмежна довіра до Бога та любов Бога й людей, здатна пожертвувати життям.

Сила цієї довіри виявлялася в ті хвилини, коли вони опинялися в ситуаціях крайніх випробувань: визнати себе послідовником Христа і втратити дочасне життя чи навпаки – відректися Його і зберегти земне життя. У хвилини крайніх випробувань вони залишилися вірними Богу, бо за цю вірність молилися щодня. Адже усвідомлювали, що лише завдяки силі Божої Благодаті вони можуть протистояти ненависті, з якою ставилися до них вороги Христа.

Вони вказують нам, що для нас повинно бути найважливіше

Польський письменник, в’язень ГУЛАГу Густав Герлінґ-Ґрудзінський у своїй книжці Інший світ, де розповідає про табірне життя, згадує про трьох черниць з Угорщини, котрі молилися публічно, хоч у таборі це було суворо заборонене. Спершу їх попередили. А коли вони не перестали разом молитися, їх закрили в карцерах, в нелюдських умовах. І звідти було чути їхні спільні молитви. Автор пише, що їхні молитви стихли, коли пролунали три постріли.

У Колимських розповідях Варлам Шаламов згадує, що віруючі були одними з найчесніших людей у таборах. Він визнає це, хоч сам вважав себе атеїстом. Віруючі в таборах і в’язницях давали свідчення віри своєю відмовою ненавидіти ворогів, прощенням катів, допомогою братам по нещастю.

Сьогодні Бог промовляє до нас через них. Згадка про їхнє життя, віру та героїчні вчинки є важливим джерелом наших взаємин з Христом, а також нашої ідентичности Ісусових учнів. Вони вказують нам на те, що для нас повинно бути найважливіше, ким ми повинні бути, як повинні жити, де є джерело сили і відваги для того, щоб протистояти випробуванням долі. Вони вказують на те, яку ціну й ми повинні сьогодні повинні платити за вірність Ісусові й Церкві. Вони є для нас взірцем.

Благословенна будь, в’язнице, що була в моєму житті

Не менш важливим джерелом християнської і апостольської ідентичности є спосіб переживання наших сьогоднішніх труднощів, випробувань і тривог. Особливих і звичайних, з якими ми стикаємося щодня. Наші взаємини з Ісусом будуються посеред нашої внутрішньої боротьби. Страждаючи, борючись, зазнаючи упокорення, ми відкриваємо нашу ідентичність, якими ми є і ким повинні бути з погляду нашої віри.

Олександра Солженіцина, російського письменника, а колись, офіцера Червоної Армії, незадовго до закінчення Другої світової війни арештували. Причина: декілька слів з критикою Сталіна в листі до свого приятеля. Коли гордого молодого офіцера Солженіцина вели з німецькими полоненими, він домагався, аби його валізу ніс полонений німець. По багатьох роках автор згадує цю деталь з великим соромом, як конкретний доказ своєї зарозумілости і пихи. Вісім років він прожив у таборах, у нелюдських умовах. У книзі Архіпелаг ГУЛАГ він дав чудове свідчення свого навернення.

Автор писав: «Коли дано мені в руки владу, я став злочинцем. Тільки коли я лежав вісім років на зігнилій в’язничній соломі, це пробудило моє серце. Я почав розрізняти добро і зло. Адже ніщо так не допомагає пробудитися нашій совісті, як роздуми над своїми злочинами, помилками і занедбаннями, що роздирають душу».

Ось простий шлях до ідентичности життя в правді. Усі наші страждання, заслужені й незаслужені, завдані собі й іншим, то наша «зігнила в’язнична солома». Лежачи на ній, ми вчимося боротися: відрізняти добро від зла, справедливість від несправедливости, правду від брехні, любов від пристрасті, вірність від легалізму.

Саме ця «зігнила в’язнична солома», як ніщо інше, стає нагодою відкрити і поглибити правдиве розкаяння серця і відносини з Богом. Згодом Солженіцин визнав: «Благословенна будь, в’язнице, що ти була в моєму житті».

Радянські табори, нелюдська система з мільйонами покручів, які її творили і підтримували, стали для Солженіцина «благословенними». Якщо ми слухатимемо Господа, Який промовляє до нашого серця, то все в нашому житті може стати «благословенне». Чому? Бо може допомагати нам будувати наші близькі взаємини з Ісусом шляхом – як каже святий Ігнатій Лойола – наслідування Його в тому, що найважче: «зносити всі кривди, й усю зневагу, й усіляку вбогість» (Духовні вправи, 98).

Добре мені, що я змучений був

Однак людське серце кволе й вразливе. Воно так легко дозволяє ввести себе в оману, підкупити. Тому також, щоб залишитися вірним першій любові, про яку Бог говорить вустами пророка Осії, нам потрібно змагатися й боротися. Коли ми перестаємо боротися, відрікатися себе, бодай на короткий час, то перестаємо також молитися. За вірність Господу, вірність собі, внутрішню щирість, постійність у молитві, прощення братам, жертовне служіння іншим треба боротися. Усе життя. Існує тісний зв’язок між нашою щоденною внутрішньою боротьбою та нашою щоденною молитвою, відкритістю на інших, доброзичливим ставленням до ближніх, належному виконуванні обов’язків.

«Добре мені, що я змучений був, щоб навчитися Твоїх постанов!» (Пс. 119:71), – молиться Псалмопівець. Наші відносини з Христом будуються і вдосконалюються шляхом уподібнення до Нього в Його пониженні. «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини» (Фил. 2:6-7). Ісус не упокорював сам Себе, а був упокорений. Його пониження виявляється в покірності Отцеві, у прийнятті упокорення, згідно з Його волею.

У мільйонах християн, яких понижують, упокорюють, морять голодом, мучать у в’язницях, нищать, відкрито чи підступно, так, що й годі уявити, довершується Ісусова мука і смерть. Мученики – це тіло Розп’ятого Христа.

«Він немочі наші узяв і наші болі поніс» (Іс. 53:4), – скаже пророк Ісая. Якби ми відкинули Розп’ятого Ісуса, то були б змушені визнати, що життя мучеників не мало змісту. І ми будуємо наші близькі взаємини з Ісусом, наслідуючи Його в прийнятті упокорень, образ, убогости й страждання. І для нас життєві перешкоди й щоденні страждання є критерієм нашої ідентичности Ісусових учнів.

Внутрішня свобода як простір серця для любови

Вагомим джерелом нашої ідентичности Ісусових учнів є внутрішня свобода. Назвімо її тут чистотою серця. Чисте серце – це таке, яке не є пожадливим. Тільки людина з чистим серцем може споглядати Бога. Тільки чисті очі побачать обличчя Ісуса. Тільки чисті вуха почують Його Слово. Тільки чисте серце відчує Його присутність.

Ми живемо в цивілізації, яка радше схиляє до пожадливости, чуттєвости, марнославства. Євагрій Понтійський, згадуючи про спокушення Ісуса в пустелі, перераховує три так звані джерела спокуси: обжерливість, пожадливість і марнославство.

Світовою економікою сьогодні рухає не так забезпечення основних людських потреб, як споживання багатих людей. Коли в сімдесятих роках Солженіцин, змушений покинути Радянський Союз, зіткнувся із західним добробутом, йому не сподобалося надмірне споживання. Він звинувачував Захід у тому, що той хоче зробити з людського життя один великий карнавал.

Солженіцин говорив тоді про потребу самообмеження. Натомість Євагрій Понтійський говорив про потребу аскетичної практики, стриманости. Внутрішня свобода, чистота серця повинні створити в нас простір для любови Ісуса: вони повинні розширити серце настільки, щоб воно могло огорнути також тих, яких Він нам довіряє, особливо людей понижених і убогих.

Без Бога ми можемо тільки грішити

Обличчя Ісуса об’являється нам сьогодні особливим чином в убогих. Однак неможливо дбати про убогих і допомагати їм без Бога. Ісус сказав: «Без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5). Нічого доброго.

Слова Ісуса нам потрібно розуміти дослівно і радикально. Тут ідеться не про харитативну діяльність, про структури матеріяльної і грошової допомоги. Мова про Ісусову любов і чуйність до убогих, про вияв до них співчуття, про добре слово, розуміння і підтримку тих, які допомагають потребуючим. Ідеться про Ісусову позицію вмивання ніг.

Так само й у спільнотному житті, взаємне братерське порозуміння, співчуття, доброзичливість до співбратів з’явилися б одразу, якби ми самі себе визнали убогими; якби ми ставали перед братами як убогий перед убогими. Життя в спільноті – це життя убогого серед убогих. «Ми убогі. Не маємо нічого…» – казав Адольфо Ніколас у першій промові після свого обрання генералом єзуїтів.

Як протистояти згіршенням?

Церква сьогодні переживає глибокі рани і приниження через сексуальні зловживання духовних осіб стосовно неповнолітніх. Наші розважання – це не місце для широкого обговорення цієї проблеми. Це злочин стосовно малих. Це ганьба, сором і приниження для Церкви.

Що можна з цим зробити? Як ми повинні це долати?

Вийти назустріч убогим. Протиставитися цьому крайньому антисвідченню шляхом ревного і активного свідчення безкорисливої і діяльної любови до ближнього. Як нам вийти назустріч убогим? Відповіді на це запитання шукаймо в розмові з Ісусом. Нехай Він сам заведе нас до них.

Коли в 2004 році в Кракові помер мій співбрат Станіслав Мусял ТІ, виявилися його численні контакти з безхатьками. Він відвідував їх, зустрічався з ними, допомагав. Однак чинив це так непомітно й дискретно, що ми, співбрати, які жили з ним під одним дахом, практично нічого про це не знали. Правдива любов ближнього вміє бути тиха, покірна й непомітна, так, що ліва рука не знає, що чинить права (див. Мт. 6:3).

Я намовлю її, і попроваджу її до пустині

Ми пішли за Ісусом тому, що сам Він влив у наші серця прагнення пізнавати Його, любити і наслідувати. Це прагнення – своєрідна закоханість. Прагнення Ісуса, закоханість у Нього є Його даром і благодаттю. Ми розвиваємо їх і поглиблюємо через постійну щоденну молитву, участь у Євхаристії, регулярну сповідь, всепрощаючу братерську любов, терпіння невигод, носіння щоденного хреста.

Бог каже Вибраному Народові як Своїй Нареченій: «…Я намовлю її, і попроваджу її до пустині». Без щоденного розважання над Божим словом ми сприймаємо себе й інших крізь призму наших людських немочей, побоювань, страхів, пожадань. Духовні прагнення, наша закоханість, яку нам дарує Ісус, розчавлені тоді нашими природними потребами, відчуттями, страхами, побоюваннями, пристрастями і пожаданнями. Простий погляд на життя це підтверджує. Щоденне споглядання Ісуса і розважання над Його Євангелієм – це основа нашої ідентичности і зв’язку з Ісусом.

Гріх покритий

«Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито» (Пс. 32:1). У пошуках нашої ідентичности і зв’язку з Христом ми часто робимо помилку, занадто зосереджуючись на наших немочах і слабкостях. Наші гріхи не загрожують нашій ідентичності, якщо ми переживаємо їх з Христом; якщо ми довіряємо їх Йому; якщо запрошуємо Його в своє життя, позначене людською вразливістю і кволістю.

Попередній запис

19) Про боротьбу з демонами під час молитви

Наступний запис

21) Чи люди Церкви заслуговують на довіру?