21) Чи люди Церкви заслуговують на довіру?

«Яка це радість, коли ми з цілого серця можемо сказати: люблю свою Матір, Святу Церкву» (Хосемарія Ескріва).

Божа і людська спільнота

Любов до Церкви – це вияв любови до Христа. Неможливо любити Христа, не люблячи Його Церкву, яка зродилася з Його боку, проколеного на хресті. З волі Христа, Церква є спільнотою Його учнів, яка стає місцем зустрічі з Ним. Кожен, хто прагне зустрітися з Воскреслим Христом, повинен шукати спільноту вірних Йому учнів. Коли двом учням, які втікали з Єрусалиму, Воскреслий об’явився в Еммаусі, вони негайно повернулися в Єрусалим, щоб приєднатися до Одинадцятьох. Тільки разом із ними вони могли пережити присутність і діяння Пасхального Ісуса.

Хоч Церква – це інститут, який з’явився під впливом Божого натхнення, однак тут, на землі, вона далі продовжує бути спільнотою людською, яка підпорядковується людським механізмам. У зв’язку з цим є оправданим психологічне і соціологічне спостереження за церковними середовищами, їхньою діяльністю, проблемами, мотиваціями тощо. Основна зовнішня позиція і поведінка помітні для оточення і піддаються суспільній оцінці.

Якщо в дослідженні рівня суспільної довіри священики виглядають не найкраще, то від цієї проблеми неможливо втекти в «таємницю священства». Адже священик така сама людина, як і всі інші, тому його поведінка і позиція можуть оцінюватися із суспільного та психологічного поглядів. І хоч церковні спільноти можуть бути охоплені соціологічними і психологічними дослідженнями, проте ці дослідження ніколи не вичерпують усієї правди про Церкву.

Любити Церкву особливим чином покликані священики, які за розпорядженням свого єпископа служать, проповідуючи Боже Слово, здійснюючи Євхаристію, відпускаючи гріхи, чинячи інші Тайни, розвиваючи спільнотне життя, ведучи вірних до Бога. Саме вони безпосереднім чином збирають церковні спільноти і розбудовують їх.

Стиль життя, сповнений довіри

Довіру до Церкви не можна вибудувати на століття вперед. Вона є викликом для кожного покоління Господніх учнів. Кожен з нас став учнем Ісуса вільно і свідомо, адже зустрів у своєму житті свідків, яким можна було повірити. Тепер ми, отримавши свідчення віри, повинні передати його наступним поколінням.

Однак довіра реалізується не лише на індивідуальній площині, але також спільнотній та церковній. Кожне покоління, опираючись на отриманий кредит довіри, само повинно стати свідченням довіри для наступного покоління.

Ця довіра вписана в час, коли живе людина. Вона повинна брати до уваги конкретну ситуацію. Хоч як не парадоксально, але чим важчі часи, тим легше отримати кредит довіри. Тоді достатньо звичайної людської чесности, за яку, однак, іноді доводиться платити високу ціну.

У мене склалося враження, що моє покоління людей, народжених у другій половині XX століття, мало привілей в отриманні кредиту довіри, що передавався нам у дитячі та юнацькі роки. Свідчення довіри, з яким ми стикаємося в перший період нашого життя, мабуть, найважливіше для духовного розвитку. Ми виховані в сім’ях, в яких віра була вписана в щоденне життя.

Вона виражалася в релігійних практиках, жестах і поведінці. Оскільки мас-медія відігравали тоді мінімальну роль або взагалі жодну, то в щоденному житті існував чималий простір для релігійних практик. Люди сприймали віру надзвичайно серйозно, а важкі й драматичні життєві ситуації ставали нагодою для пошуку Бога і Його волі.

Що викликає в нас довіру, а що ні?

Коли в 1965 році я вступив у чернечий орден, мені було дано жити серед людей, яким справді можна довіряти. Чимало співбратів, яких я зустрів, пережили трагічні хвилини і не раз виявляли неабияку сміливість.

Отець Стефан Вейдель ТІ, мій учитель польської мови, упродовж всього періоду окупації був директором «комплекту» таємного навчання в колегії в місцевості Стара Весь біля Бжозова. Солдати Вермахту проживали на першому поверсі монастиря, а він навчав молодь на другому. Один неправильний рух, необережний жест чи донос – і всі заплатили б за своєю сміливість життям.

Про тих же, які під час Другої світової війни загинули в концтаборах, після війни згадували як про свідків і мучеників. Подібно було в комуністичні часи, особливо в роки сталінізму. П’ятдесяті й шістдесяті роки XX століття – це був час героїчних людей. Їхнє свідчення відваги й віри в роки моєї молодости було як хліб насущний. Ми тоді не завжди усвідомлювали цінність тих взірців. Цих людей серед нас вже немає. Ми – їхні спадкоємці й боржники.

Чому я про це згадую? Навіщо повертатися до минулого? Щоб робити собі іспит совісти з того, чи нам можна довіряти. Що чинить нас довіреними свідками Ісуса, а що суперечить цьому? Це питання, яке під час іспиту совісти ми повинні собі постійно ставити. Звичайна людська чесність і благородство сьогодні не вимагають героїзму, як у часи нацизму і сталінізму. Якщо хтось хоче сьогодні навчатися за кордоном, то не мусить боротися з надокучливими агентами служби безпеки і їхніми пропозиціями співпраці. Хліба нам не бракує, тому також ми не є героями, коли ділимося з голодними.

Священикам не додає довіри ситуація, коли мас-медія описують наші гріхи, а ми роздираємо на собі одяг і кажемо, що це переслідування Церкви. Переслідувані завжди невинні. Мас-медія роблять це для власної користи, але поводяться як син, що перевіряє, чи батькові можна довіряти.

Довіру до нас ставлять під питання, коли ми погано, з погордою, нехіттю й гнівом висловлюємося про людей убогих, бездомних, безробітних чи про біженців. Людська біда полягає, зокрема, у тому, що людина не може чи не хоче (не нам про це судити!) працювати для власного утримання. Ісус каже: «…вбогих ви маєте завжди з собою» (Ів. 12:8). Ніколи не настануть райські часи, коли всі будуть ревно працювати на свій хліб.

Довіра до нас під питанням, коли ми нав’язуємо людям наші політичні симпатії, ніби це догми віри. Нашою метою не є побудова земного царства.

Довіра до нас під питання, коли ми залучаємо все наше красномовство, щоб захищатися там, де просто треба визнати провину, упокоритися перед Богом і попросити пробачення в ближнього. Церква сьогодні потребує людей, яким можна довіряти.

На чому базується довіра? Насамперед на безкорисливості в служінні, убогості, турботі про ближніх, чистоті серця і моральній цноті. Не так вже й важливо, що ми робимо, скільки робимо, важливо те, якою мірою те, що ми робимо, чинить нас довіреними свідками Ісуса та Його Євангелія.

Містика – це життя в сопричасті з убогими

Сьогодні щораз більше виразною стає суспільна прірва між багатими й бідними. Наскільки основною проблемою багатьох західних країн є хвороби, спричинені надмірним споживанням, настільки проблема більшости країн Африки, Південної Америки, а також багатьох країн Азії є крайня убогість: голод, недоїдання, нестача питної води, брак основних ліків для порятунку життя, висока дитяча смертність. Багаті дедалі багатішають, а бідні – біднішають. Однак і в багатих країнам не бракує убогих людей, які буквально помирають на вулицях.

«Мене непокоїть те, що Церква велику увагу приділяє побожності і боїться убогих, сприймаючи працю для них радше як гуманітарну, ніж релігійну діяльність», – казав Жан Ваньє в інтерв’ю з нагоди вісімдесятої річниці свого народження. Духовне життя не може бути формою відчуження в спільноті чи суспільстві, втечею від негараздів цього світу. Духовне життя відкриває на світ.

Як поєднати в нашому житті досвід Ісуса, над яким ми розважаємо, читаючи сторінки Євангелія, з Ісусом, Який, ототожнюючи Себе з кожним убогим, мовить: «Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене» (Мт. 25:35). «Християни ще не зрозуміли, що єдність з Ісусом у Євхаристії повинна означати також єдність з убогими і зраненими. Містика для мене – це життя в сопричасті з убогими. Завдяки їй мені було дано пережити хвилини глибокого миру», – каже Жан Ваньє.

Свідчення отця Жозефа Вресінскі

У цьому контексті мені хотілося б навести два промовисті приклади великої любови до убогих.

Перший. Минула сота річниця від дня народження отця Жозефа Вресінскі (1917-1988), французького Апостола Убогих. Він народився в місті Анже у Франції в бідній сім’ї емігрантів. Його батько був поляком, а мати – іспанкою. У дитинстві він болісно переживав бідність і несправедливість. Через невеличку фізичну ваду його нерідко висміювали приятелі. Може саме тому ще хлопчиком він був особливо чуйним до бідних і скривджених. Часто заступався за слабших.

Після однієї бійки, де він захищав «малого хирляка», його вигнали зі школи, але – як він зізнався згодом – «то була зворотна точка в його житті». Склавши іспит зрілости, Вресінскі вступив у семінарію. У 1946 році прийняв єрейські свячення. Через декілька років служіння в робітничому районі єпископ вислав його на роботу в табір для бездомних сімей у Нуазі-ле-Ґран. Тут він згуртував навколо себе людей з низів і разом з ними створив рух «ATD. Четвертий Світ» (Aide a Toute Dutresse. Quart Monde), що мав на меті боротьбу з будь-якою формою людської убогости.

Отець Вресінскі вказував західному суспільству, що людська убогість існує не тільки десь далеко, в Африці, але й «поруч з нами», у багатих країнах. Він наголошував, що самі собою економічні трансформації не подолають убогість. Бо якщо їх проводитимуть, не беручи до уваги досвід найбідніших, то їхня убогість буде знову вписана в нову економічну й суспільну структуру. Отець Вресінскі також цікавився убогими в Польщі. У 1980 році він видав у Франції книжку під промовистою назвою Польще, як дбаєш про своїх найбідніших?.

Діяльність Апостола Убогих була плодом його глибокої віри. В одній зі своїх молитов він сперечався з Богом:

«Господи! Ти зволив стати тут і тепер “маргінесом”, жебраком, приниженим і огидним. Ти зволив бути одним з тих, які викликають у мене страх. Ти вестимеш мене від нужденности до нужденности, крізь хащі сумнівів, то Ти покинеш мене нагим, видаси мене на здобич тих моїх убогих братів. На здобич їхньої нужденности й самотности. Саме тому я Тебе боюся, бо Ти промовляєш до мене саме з їхньої безодні: “Ті діти – мої брати, ті жінки – моя Матір. Я – Лазар, яким ти гидуєш; Марія Магдалина, яка спокушає тебе; розбійник, який тебе проклинає і обкрадає; прокажений, тупий і смердючий, від якого тебе відвертає”. Господи милостивий! Не покидай мене беззахисним на здобич тих братів, не кидай мене беззахисного в безодню Твоєї любови. Але позаяк Ти того прагнеш, я довіряюся Тобі».

Богу подобається служіння

Другий приклад – це особа Адольфо Ніколаса, генерального настоятеля Товариства Ісуса в 2008-2016 роках. Його перша промова після обрання генералом єзуїтів є своєрідним визнанням віри. Він просто сказав:

«Цими днями преса жваво оперує деякими висловами, на кшталт, “чорний папа”, “білий папа”, влада, дискусії […]. Однак все це поверхове, нереальне. Вона годує тих, які обожнюють політику, а не нас. Пророк Ісая каже: “Богу подобається служіння”. Найважливішим є служіння – Церкві, світові, людям, Євангелії. Відтак пророк пояснює, у чому полягає сила слуги. Силою слуги є тільки Бог. Ми не маємо ані політичної сили, ані грошей, ані мас-медія, ані освіти, ані наукових звань. Тільки Бог. Ми ж – убогі […].

Якось одна пані попросила мою знайому, бідну жінку, про пораду. Вона запитала: “Мені розлучитися з чоловіком чи зберегти подружжя?” Ця жінка відповіла: “Тепер не знаю, що тобі сказати, але ходи зі мною до церкви, помолімося, адже нам, нещасним, поможе тільки Бог”. Ці слова ще сильніше вразили мене. Для убогих силою є тільки Бог. У безкорисливій службі тільки Бог є силою. […] Вчора після обрання ви щиро вітали мене, пропонуючи допомогу, а хтось ледь чутно мовив: “Не забувай про убогих”. Може якраз те привітання було найважливіше».

Попередній запис

20) Коріння нашої ідентичности Ісусових учнів

Наступний запис

22) Рятуй, Господи, гинемо