22) Рятуй, Господи, гинемо

«І коли Він до човна вступив, за Ним увійшли Його учні. І ось буря велика зірвалась на морі, аж човен зачав заливатися хвилями. А Він спав… І кинулись учні, і збудили Його та й благали: Рятуй, Господи, гинемо! А Він відповів їм: Чого полохливі ви, маловірні? Тоді встав, заказав бурі й морю, і тиша велика настала… А народ дивувався й казав: Хто ж це такий, що вітри та море слухняні Йому?» (Мт. 8:23-27).

Човен під загрозою

Ісус порівняв Своїх учнів з рибалками, а Церкву – з човном на озері. Човен з апостолами, що опинився під загрозою на Тиверіядському озері, допомагає нам зрозуміти ситуацію Церкви сьогодні. Нам запропоновано подивитися на неї у світлі Євангелія. Як і апостолам, так і нам сьогодні здається, що човен Церкви тоне.

На наших очах у країнах Західної Європи й Північної Америки відбуваються зміни, які важко ранять Церкву й обґрунтовують наші драматичні заклики: «Рятуй, Господи, гинемо!» Слова учнів у версії євангелиста Матвія дещо лагідніші. Їхня версія в євангелиста Марка більш однозначна:« Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?…» (Мр. 4:38). Таким чином апостоли висловлюють перед Ісусом свій страх, відчуття загрози, і навіть свій жаль.

Понад пів століття тому в католицьких церквах Західної Європи на недільних Літургіях храми були повні, як це ще є в Польщі. Сьогодні парафії у великих містах Західної Європи – це діяспора, «розсіяна решта» Церкви.

Чимало храмів закрито, продано, перетворено на культурні центри, офіси, магазини, житлові будинки, передано представникам інших релігій або просто зруйновано. Чимало французьких і німецьких сіл позбавлені будь-якої душпастирської опіки. Багато інших болючих фактів, як, наприклад, хронічна нестача священичих покликань, підтверджує слушність нашого волання: «Рятуй, Господи, гинемо!»

Зовнішні і внутрішні вороги Церкви

Проте наше покоління Ісусових учнів не є винятком. Християни всіх епох проходили через болючий досвід. Коли в XI столітті Вселенська Церква поділилася на «католицьку» і «православну», а обидві сторони взаємно наклали одна на одну анатему й століттями ставили одна одну під сумнів, звинувачуючи в схизмі, здавалося, що Петрів човен тоне. Схоже було в XVI столітті в добу чергових поділів Католицької Церкви. Тим разом розкол був значно глибший, оскільки Реформація поставила під сумнів важливі правди віри усієї християнської Традиції. Сьогодні Реформація розриває також з великою моральною Традицією християнства стосовно шостої Божої заповіді.

З часів європейського Просвітництва XVIII століття вибухали щораз нові суспільні, політичні і релігійні революції, які будь-що намагалися знищити Церкву. Насамперед вони прагнули ліквідувати духовенство і чернечі ордени. Достатньо згадати про французьку революцію, більшовицьку революцію, масонську революцію в Мексиці на початку XX століття, іспанську революцію тридцятих років XX століття. У кожній з них гинули десятки тисяч священиків, богопосвячених осіб, вірних послідовників Христа.

Не інакше є й сьогодні. Церква на Близькому Сході, яку засновували апостоли, через криваві переслідування з боку ісламу, перестає існувати на наших очах. Наприкінці XIX століття в Туреччині було кільканадцять процентів християн. На початку XX століття внаслідок геноциду загинуло близько півтора мільйона вірмен християнського віровизнання. Сьогодні християни в Туреччині становлять заледве один процент. Тож як не волати: «Рятуй, Господи, гинемо!»

Також і в країнах західної цивілізації християн сьогодні переслідують, хоч роблять це «в білих рукавичках». Уряди, під впливом ліберальної, лівої ідеології, намагаються нав’язати вірним моральну поведінку, що суперечить їхній совісті й вірі. Хоч і проголошено релігійну свободу, однак християн принижують, упокорюють, висміюють, а їхні права обмежують.

Третя хвиля атеїзму

У західній цивілізації наростає величезна хвиля ворожости вже не тільки до Церкви, але також до релігії загалом. Говорять про третю велику хвилю гуманістичного атеїзму. Перша – це атеїзм доби Просвітництва; друга – це політичний атеїзм марксистського характеру, запроваджений більшовиками після революції 1917 року; і третя – це сучасний гуманістичний атеїзм.

Представниками третьої хвилі є, зокрема, Річард Докінз зі своєю книжкою Ілюзія Бога, французький мислитель Мішель Онфре та Крістофер Гітченс, літературний критик і журналіст. Останній «прославився» серією програм на ВВС проти Матері Терези з Калькутти. Мішель Онфре поєднує антирелігійну позицію з крайнім гедонізмом за принципом Алєксєя Нілича Кірілова з роману Фьодора Достоєвського Біси: «Якщо немає Бога, то я – бог», і все мені можна.

У книжці Трактат атеології Онфре звинувачує релігію у всілякому можливому злі.

«Монотеїстична релігія […] каже нам ненавидіти самих себе, погорджувати своїми тілами, применшувати інтелект, очорнювати чуття, виступати на захист усього, що заперечує реалізовану суб’єктивність; [релігія], скерована проти інших, є джерелом погорди, злости, ворожости, браку толерантности, а отже й расизму, ксенофобії, колоніялізму, воєн, соціяльної несправедливости. Погляньмо на історію: скільки крови пролито за єдиного Бога, скільки народів приречено на злигодні в Його ім’я».

За словами Онфре, джерелом усіх нещасть, котрі звалювалися на людський рід упродовж всієї його історії, майже завжди була релігія. Як він вважає, віра – це своєрідна розумова хвороба, а навіть божевілля. Ступінь зухвальства і цинізму цих тверджень унеможливлюють будь-яку чесну предметну полеміку.

Не споглядати зло і кривду

Однак у Церкви є не тільки зовнішні вороги. Ворогами Церкви буваємо й ми, Ісусові учні, коли ведемо життя, що суперечить Євангелію. Цей другий вид ворожости ще небезпечніший. Достатньо згадати горезвісні скандали з участю духовенства в сексуальній сфері чи зловживання стосовно дітей. Тож як не волати: «Рятуй, Господи, гинемо!»

Перш ніж покарати Содом й Гоморру за їхні беззаконня, Бог послав Ангела, щоб той врятував Лота, Авраамового небожа. Виводячи його з міста, що опинилося під загрозою, він застерігав його: «Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці… А жінка його, Лотова, озирнулася позад нього, і стала стовпом соляним!» (Бут. 19:17,26).

Усі болючі й руйнівні явища в Церкві стосуються нас. Мас-медія представляють нам їх дуже виразно. Утім, приймаючи їх, ми не повинні чинити їх предметом своїх невпинних роздумів. Вони не можуть бути нашою поживою. Ми мимоволі просякаємо тим, що дивимося, що слухаємо. Саме тому ми повинні бути уважні, щоб зло світу й Церкви, а також наші слабкості не стали предметом невпинного аналізу і безплідних медитацій. Будь-яке розважання над людським беззаконням без зв’язку із Богом і Його милосердям позбавляє надії і веде до розпачу.

Коли апостоли взивали «Рятуй, Господи, гинемо!», Він їм відказав: «Чого полохливі ви, маловірні?» Тоді Він встав, погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша. Господь відповідає на нашу молитву. Господь чуває над Своїм стадом. Незважаючи на переслідування і скандали, які трапляються всередині неї, вона розвивається і зростає. І хоч у багатьох країнах Західної Європи з великої спільноти Церкви залишилася тільки «невелика решта», однак на інших континентах число Ісусових учнів невпинно зростає: в Африці, Південній Америці і багатьох країнах Азії. Така відповідь Ісуса на наше волання: «Рятуй, Господи, гинемо!»

Служіння Ісусові через служіння убогим

Наш гнів з приводу зла, яке ми спостерігаємо у світі і в Церкві, іноді спонукає нас нарікати, критикувати, осуджувати інших, виносити їм вирок. Це сам злий дух, який у своїй суті є дияволом, тобто обвинувачем, підказує нам таке розв’язання. Ми не захистимо ані Церкви, ані самих себе, якщо полемізуватимемо і наводитимемо аргументи на користь нашої вдаваної невинности.

Святий Франциск Асизький жив у такі ж драматичні часи, як і наші. І хоч Бідолаха усвідомлював силу зла, духовних беззаконь, проте ніколи не розчаровувався і не критикував Церкву. Не виголошував також промов, сповнених розчарування в духовенстві. Господь дозволив йому зрозуміти, що єдиним ефективним методом відбудови Церкви є споглядання Розп’ятого Христа на обличчі нужденних. Особиста убогість і турбота про нужденних стали відповіддю Франциска на зло світу, беззаконня людей Церкви, а також на власні гріхи.

Ми можемо захищати Церкву і повертати довіру до неї, виходячи до людей убогих, принижених, які живуть на суспільному маргінесі, якими погорджує великий світ багатства й розкоші. Тільки таким чином ми можемо переконати світ, що мета життя – безкорислива любов Христа. «Усе спустошення, яке переживають бідні, не тільки матеріяльна нужда, але й моральна убогість, повинно бути відкуплене, і ми можемо взяти в цьому участь. Через звичайне життя з ними ми можемо їх відкупити, тобто внести в їхнє життя Бога і жертвувати їм Бога», – казала свята Мати Тереза з Калькутти.

Насичуємося, насичуючи інших

Якось мені довелося спілкуватися з одним молодим безробітним. Упокорений, а водночас заздрісний до багатіїв, він казав із жалем: «Чи знаєте ви, отче, що, купуючи продукти, я вибираю товари на декілька злотих дешевші?» Я відказав йому: «Три четверті людства саме так і купує продукти. Чому ти вважаєш, що тобі належиться більше, ніж їм?» Один мільярд людей у світі живе на один долар у день, а більша частина людства, понад три з половиною мільярда, на два або три долари в день.

Мати Тереза була відповіддю Ісуса на наше волання: «Рятуй, Господи, гинемо!» Вона уклала гарну молитву.

«Коли я голодна, пришли мені того, кого я можу нагодувати; коли я в печалі, пришли мені того, кого я можу втішити».

Парадоксально, але ми насичуємося, коли насичуємо інших; відчуваємо розраду, втішаючи інших; зцілюємося від відчуття самотности, виходячи до інших. Кожен з нас може вже сьогодні, зараз, ділитися з іншими тим, що має. Кожен може дати щось ближньому.

Мати Тереза колись розповідала: «Якось я ішла вулицею. До мене підійшов жебрак і мовив: “Мати Терезо, всі тобі щось дають, і я також хочу тобі щось дати. Сьогодні я нажебрав 29 пайсів, і хочу все це тобі віддати”. Я на мить задумалася: якщо я це візьму [29 пайсів не мають майже жодної вартости], то він не матиме за що купити їжу і залишиться голодним. А якщо не візьму, то завдам йому болю. Тож я простягнула руку і взяла гроші. Я ще ніколи не бачила такої радости на обличчі, яку побачила в нього. Він, жебрак, міг щось дати Матері Терезі».

Нам, учням Ісуса, необхідне глибоке переконання, що ми можемо служити Розп’ятому Ісусові, служачи убогим і загубленим також тоді, коли самі почуваємося убогими, безсилими, грішними. Ми завжди можемо сказати іншій людині доброзичливе слово, підбадьорити її, підтримати, подати склянку чистої води, відламати шматок хліба від власної скибки. Багатий бідного не розуміє. Бідного може зрозуміти бідний, і саме тому Ісус каже: «Блаженні убогі…» (Лк. 6:20).

«Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили […] чого тільки одному з найменших цих ви не вчинили, Мені не вчинили!» (Мт. 25:40,45).

Попередній запис

21) Чи люди Церкви заслуговують на довіру?

Наступний запис

23) Мир вам!