23) Мир вам!

«Того ж дня дня першого в тижні, коли вечір настав, а двері, де учні зібрались були, були замкнені, бо боялись юдеїв, з’явився Ісус, і став посередині, та й промовляє до них: Мир вам! І, сказавши оце, показав Він їм руки та бока. А учні зраділи, побачивши Господа. Тоді знову сказав їм Ісус: Мир вам! Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю! Сказавши оце, Він дихнув, і говорить до них: Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Ів. 20:19-23).

«Зо мною Господь не боюся нікого, що зробить людина мені? Господь серед тих, що мені помагають […] Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних!» (Пс. 118:6-7,9).

Очі – неначе барометр

Наші страхи, побоювання за себе, за власну безпеку отруюють наше життя уві сні й наяву. Адже нічні жахіття – це той самий неспокій, який мучить нас удень. Але як ми можемо жити в мирі, коли увесь час чуємо про щоразу нові загрози, насильство, зґвалтування, теракти, війни?

Терористи свідомо здійснюють злочинні дії у вихідні дні, коли після цілого тижня роботи люди шукають відпочинку і спокою. Замахи, в яких гинуть десятки людей, а сотні поранених, викликають додаткову напругу, почуття загрози і невпевненість у завтрашньому дні.

Нові технологічні здобутки – це не тільки полегшення, але й нові загрози. У нас сотні, тисячі «друзів» у мережі, але ми не розмовляємо з нашими рідними вдома, батьками, дітьми. Політики дискутують про загрози, лякаючи нас, аби згодом обіцяти нам більшу безпеку в майбутньому, якщо ми за них проголосуємо.

Як ми можемо переживати мир, коли з одного боку боїмося вийти назустріч непевному майбутньому, а з іншого – іноді боїмося думати про наше нелегке минуле. І так часом почуваємося в підвішеному стані між важким минулим і непевним майбутнім.

Наш страх вселяється не тільки в наші душі, думки, емоції, але й у наші тіла. Скуті страхом, ми не можемо посміхатися, а наші м’язи твердіють. Чимало недуг, на які ми хворіємо, наприклад, серцево-судинні захворювання – як стверджують лікарі, – виникають внаслідок напруги і стресу, якими просякнута наша робота, щоденне сімейне, суспільне, політичне життя.

Страх є в очах. Гарно описав це Міхаіл Булгаков у творі Собаче серце. Головний герой оповіді Шарік говорить до себе: «А ось по очах – тут вже і зблизька, і здалеку не сплутаєш. О, очі значна річ. Наче барометр. Все видно в кого велика суша в душі, хто ні за що, ні про що може ткнути носком чобота в ребра, а хто сам всякого боїться. Ось останнього холуя саме і приємно буває тяпнуть за кісточку. Боїшся – отримуй. Раз боїшся – значить вартий».

Перефразовуючи слова Булгакова, можемо сказати, що життя нерідко нас тикає в ребра, оскільки ми «всякого боїмося». Які ж близькі бувають нам слова Псалмопівця: Тремтить моє серце в мені, і страхи смертельні напали на мене, страх та тремтіння на мене найшли, і тривога мене обгорнула…» (Пс. 55:5-6).

Ті, які не призивають Бога, тремтять у страху

Біблія пов’язує почуття загрози і побоювання, які ми переживаємо, із закриттям на Бога. Псалмопівець каже, що ті, які «не кличуть Його […], настрашилися страхом вони, хоч страху не було» (Пс. 53:5-6). Ісус також пов’язує людські страхи і побоювання з браком віри. Апостолам, наляканим бурею на Тиверіядському озері, котрі з претензію звертаються до Нього: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?» Він докоряє: «Чого ви такі полохливі? Чому віри не маєте?» (Мр. 4:38,40).

Коли ми піддаємося страхам і почуттю загрози, Ісус і до нас скеровує ці слова: «Ще досі не маєте віри?» Відповіддю на Його докір повинна бути наша щира молитва про благодать, віру, надію і мир.

Заспокій, Господи Ісусе, моє неспокійне серце, зніми з нього тягар побоювання про себе і рідних, почуття провини, образи, страх перед майбутнім.

Наша молитва, яку ми підносимо з довірою – як це часто досвідчуємо – приносить плоди. Адже ми дивимося на себе й на свої побоювання з певної відстані. Так і хочеться промовити разом із Псалмопівцем: «Чого, душе моя, ти сумуєш, і чого ти в мені непокоїшся? Май надію на Бога, бо я Йому буду ще дякувати за спасіння Його!» (Пс. 42:6).

Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого

Але навіть коли ми піддаємося страху й паніці, Ісус не залишає нас на самоті. Він приходить до нас, незважаючи на замкнені двері серця, як прийшов до учнів після Свого воскресення. Таким чином Він сповняє Свою обітницю, дану під час Тайної Вечері: «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!» (Ів. 14:27). Але – як сам Він наголошує – це не той мир, який дає «цей світ». Мир «цього світу»: у політиці, суспільному, економічному, а нерідко й у сімейному чи сусідському житті, – це результат домовленостей, компромісів, «гнилих компромісів», в яких слабший підпорядковується сильнішому, щоб той ним маніпулював, використовував його, принижував.

Ми піддаємося тиску, маніпуляції, насильству; відходимо, відмовляємося від боротьби за свої права і свою гідність, як кажемо, задля «чистого спокою». Ми погоджуємося з тим, чого від нас вимагають люди «цього світу», піддаємося їм, і вони справді дають нам довгожданий «чистий спокій». Вони не чіпають нас. Але до певного часу. Мир, отриманий такими засобами, як показує досвід, виявляється нетривким, непевним. Це «затишшя перед бурею». З часом ті самі люди, які на хвилину дали нам спокій, знову атакують нас, але вже з більшою силою, вимагаючи більше.

Ісус обіцяє нам мир, заснований на інших принципах. Єдиною умовою Його миру є цілковита довіра Йому, як Він сам довірився Отцеві. Мир, який дає Ісус, є насамперед не результатом наших зусиль, а Його даром і благодаттю; чистим даром і чистою благодаттю.

Під впливом «благодаті миру», перш ніж ми почнемо докладати наші людські зусилля і вступимо в боротьбу з нашими загрозами і побоюваннями, в нас виникає внутрішнє переконання: «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!» (Пс. 23:4). Завдяки молитві в нас народжується свідомість віри в те, що Боже Провидіння чуває над нами і йде слідом за нами. Так ми виконуємо Ісусів наказ: «Серце ваше нехай не тривожиться, ані не лякається!» (Ів. 14:27).

Увійди, Господи Ісусе, у моє серце

Щоденна наполеглива молитва, в якій ми довіряємося Господу, дає нам благодать внутрішнього миру як завдаток, але жодним чином не вирішує наші проблеми автоматично, ніби дотиком чарівної палички. З одного боку, ми повинні наполегливо молитися: «Увійди, Господи Ісусе, у моє серце, хоч воно й замкнене, із силою промов Твоє Слово: “Мир тобі”».

З іншого боку, ми повинні боротися з нашими проблемами, отриманими ранами, гріховними діяннями, поневоленнями, а передовсім з нашим браком віри. Як ми можемо переживати мир серця, якщо втікаємо від Бога і повертаємося до Нього спиною (див. Єр. 7:24).

Тож хіба можна не помітити в цьому контексті зв’язок між щораз глибшим почуттям загрози і страху, який спостерігаємо в нашій цивілізації, та жорстокою боротьбою з будь-якими проявами релігійного і духовного життя в суспільному житті, освіті, культурі, мистецтві. Книга Мудрости виразно показує тісний зв’язок між відкиненням Бога і правильного розуму (recta ratio) та паралізуючим облудним страхом, що огортає людину.

«Бо хоч і ніщо страшне їх не лякало, та наполохані […] гадюк сичанням, гинули з переляку. […] Лукавство – боязливе, воно засуджене власним свідоцтвом, воно під натиском – сумління завжди збільшує лихо. Бо страх це ніщо інше, як занехаяння допомоги, що її розум постачає. А як менше внутрішнє сподівання, то більшим увижається незнання причини, яка наводить муку» (Муд. 17:9-12).

Коли бракує правильного розуму й мислення, тоді тривожні уяви й нав’язливі думки паралізують людину і її сприйняття себе, ближніх і світу.

Хто живе під покровом Всевишнього

Євагрій Понтійський звертає увагу на те, що страх, який панує над людиною, – це спокуса злого духа. Тому, коли нас охоплюють страхи, він радить: «Що ж стосується цього вислизаючого змія, який нам набридає, то не думайте про нього, вважайте його ніким і не лякайтеся його. Він – раб-утікач, який непристойно жив і втік від свого господаря. Не поступайтеся йому аж до смерти. Наш Господь дав нам силу наступати на змій і скорпіонів, а ви боїтеся диявольського галасу? Адже ж співаєте псалми вдень і вночі: “Нехай і облогою стануть проти мене, не настрашиться моє серце; нехай і війна настане проти мене, навіть тоді буду я уповати”».

Псалом 91 – це правдиві ліки від демона страху, як підказує нам Євагрій:

«Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього! Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної, Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук Його правда.

Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!… Тільки своїми очима подивишся, і заплату безбожним попобачиш, бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище!

Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!

На лева й вужа ти наступиш, левчука й крокодила ти будеш топтати! Що бажав він Мене, то його збережу, зроблю його сильним, бо знає ім’я Моє він; як він Мене кликатиме, то йому відповім, Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його, і довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!» (Пс. 91:1-16).

Попередній запис

22) Рятуй, Господи, гинемо

Наступний запис

24) Духовне розпізнання святого Йосипа і наше