Кожен із нас живе у своєму світі. Ми закорінені у своєму середовищі й у відносинах, які собі колись вибудували. Це разом з багатьма іншими зв’язками створює в нас відчуття якоїсь стабільности. День у день намагаємося по-різному зміцнити ту стабільність. І якщо ми неуважні, то через будування тієї “стабільности” забуваємо про вічність, про спасіння. Ми в спокусі сприймаємо це земне життя як щось тривке і порятунок шукаємо в тому світі.
Вічність, однак, неможлива в цьому світі, і спасіння нам не може дарувати жодна людина. Потрібно навчитися частіше підіймати свій погляд до Небесного Отця, щоб ясніше сприймати реальність вічного життя.
Кардинал Майснер каже: “Сьогодні спостерігаємо, як вічне блаженство немовби маліє перед дочасними благами. Відвічне прагнення людини переведено в ранг дочасного. Сучасну людину не так тішить великий Божий дар спасіння, вічне життя, як проминаючий добробут, де на першому місці стоїть здоров’я. Це чітко видно з людських привітань. Хтось нам, наприклад, побажає в день роковин Божого благословення і обов’язково потім додасть: “Але головне – здоров’я”. Здоров’я – це велика вартість, але чи дійсно воно головне? Якщо, однак, вічність відійшла на другий план і все переведене в дочасний вимір, то здоров’я стає дійсно найвищою вартістю. Появляється культ здоров’я в щоденному житті. Медицина набуває сакрального характеру – характеру церкви. У цьому полягає причина, чому маємо багато лікарів, а брак священиків. Ми втратили вічність у часі” (З промови кардинала Майснера, Прага, 28.10.1998).
* * *
Не сумніваємося в правдивості тієї характеристики сьогодення, бо її підтверджує наш досвід. І якщо будемо щирі самі з собою, то пізнаємо і себе в цьому. Відчуваємо на собі те велике вростання до того світу, слабку волю та замало сили, щоб могти опиратися тому. Бог, однак, до нас звертається подібно як колись до Авраама: Вийди зо своєї землі (Бут. 12:1). Авраам був праведником, а все ж таки його потрібно було відокремити з його середовища й рідної домівки. Став з нього подорожній чоловік, який зі своєю родиною йшов до своєї істини. Ішов з очима, зверненими на Господа, і серцем, охочим слухати.
І ми маємо подібно вийти “зо своєї землі”. Це не означає фізично покинути свій дім, свою батьківщину. Йдеться про виривання коренів низьких почуттів та пристрастей, злих звичок та переривання тих зв’язків, які нашу душу держать при землі. Дати можливість душі показати нам, що ми теж перехожі, що дійсне, правдиве щастя очікує нас лише у вічності.
Святий Августин у своїй книзі “Визнання” говорить про двох царських слуг, які, живучи при царському дворі, цілком забули про свою душу. Якось, будучи на полюванні, вони заблукали. Дійшли до хатини якогось пустинника. На столі лежав життєпис святого Антонія. Один із них з цікавости взяв книжку і почав її читати. Книга так зацікавила його, що тільки по якомусь часі міг звернутися до свого приятеля зі словами:
– Скажи, чому так мучимося на царській службі і посвячуємо їй ввесь свій час та зусилля? Чи можемо розраховувати на щось більше, аніж на те, щоб стати царськими друзями? І хоч би так і сталося, то хто нам може гарантувати тривалість його приятельства та ласки? Зрештою, яку з того матимемо користь, якщо подивимось на це з погляду вічного життя? О, наскільки цінніша служба Богові! І як легко можна дійти до того, щоб нас Бог прийняв за Своїх приятелів, до Своєї ласки, яка не міняється і – що головне – обіцяє вічну нагороду?”
Невдовзі зреклися служби царської і відійшли на самоту, де врятували свої душі для вічного життя.
Людина живе в часі, але покликана до вічности. Її майбутнє довше, ніж теперішнє і минуле разом. Замінім дочасне, часто дуже ілюзорне теперішнє щастя, на майбутнє – досконале і вічне. Амінь.