Коли я на одному зібранні молодих людей запитав, що вони розуміють під словом умертвлення, реакції були досить різноманітні. Мали однак спільну рису – що це щось неприємне, похмурне. Другою рисою (про яку вони не говорили, але було легко здогадатися з їхньої реакції) було те, що властиво навіть не розуміють значення умертвлювання. Для чого ж воно потрібне?
Ми також часто неправильно розуміємо умертвлення, і, мабуть, тому воно не має безумовного місця в нашому житті. Це зміниться, якщо усвідомимо, що умертвлення веде до життя.
Святий Теодор Студит, реформатор монашого життя, про умертвлення писав, що воно “життєдайне”, і знайдемо його у Віровизнанні. Йдеться про ісповідування віри в Святого Духа – Подателя Життя. Отже, той, хто умертвлює себе, вибирає між тілом, яке призначене для смерти, і Святим Духом, який дає життя вічне.
Під словом умертвлення розуміємо рішення, яке певним чином обмежить, доведе до смерти, усуне щось із життя, аби дати більший простір діянню та перебуванню Святого Духа. Таким чином умертвлення перестає бути неприємним, похмурим. Розуміємо, що це така діяльність, яка для нас є дуже корисною.
* * *
Умертвлення, однак, не є чимось зовсім незнаним. Може мати лише інше спрямування – для збереження тілесного життя. Якщо лікар комусь заборонить їсти м’ясо і така людина опиниться на урочистості, де подають їжу саме з того забороненого м’яса, то вона відмовить собі в ньому, хоч приємний запах подразнює її органи нюху. Це умертвлення, однак воно спрямоване на збереження тілесного життя. Якщо цю спроможність умертвлюватися спрямуємо на збереження вічного життя, буде це деколи важко, однак такий вибір принесе нам радість.
У старій оповіді говориться про пустинника, який часто скаржився, що має багато роботи. Люди з того дивувалися і питали його, що має стільки до роботи. Сказав їм:
– Мушу приручити двох соколів, дресирувати двох перепелятників, задержати двох кролів, вважати на гадюку, нав’ючити осла, осідлати коня і приручити лева.
– Так, – сказали люди, – того є досить. Це забере багато часу. Але де ж увесь той звіринець? Де ж ті звірі, про яких говориш? Не бачимо їх тут. – Тоді їм пустинник розповів про тих звірів. Бо таких звірів мали й вони. І ми їх маємо.
Ті два соколи – це наші очі, які спостерігають за всім і кидаються на все кругом. Справді важко приручити їх.
А ті два перепелятники? Ці два птахи-грейфери? Це наші руки, які вміють швидко драпнути. Якщо схоплять, більше не пускають. Деколи й вийдуть з-під нашого контролю. Проте знають також інше, наприклад, гладити, тішити, помагати, пускати.
А кролі, яких мусимо задержати? Це наші ноги. Деколи важко зупинити їх, коли нас ведуть туди й сюди, вгору і додолу і роблять нас нестійкими.
Найважче приручити гадюку за огорожею наших зубів – язик. Хтось сказав: “Тридцять два зуби безсилі супроти одного язика”.
Потім треба нав’ючити осла – наше тіло. Як дуже часто воно уподібнюється до цієї тварини! Воно перевантажене, впирається, копає, не хоче з нами далі співпрацювати, “вперте як осел”! Та ми його потребуємо.
Ще треба приручити лева. Про лева кажуть, що він – цар звірів, як і серце людське є центром влади, великої відваги, але й розплідником ненависти та помсти. “Людське серце – затяте й легкодушне”. Але вміє бути й великодушним.
Оцей звіринець ніхто в нас не бачить, хоч маємо багато роботи, щоб його приручити.
Що може бути більш радісним від чуття внутрішньої сили та свободи щодо своїх вигадок та схильностей? Тієї радости доб’ємося умертвлюванням себе.