(Прочитайте, будь ласка, Буття 37:12-36)
«Ось іде той сновидець!» Брати помітили його здалеку. Він ішов до них у своїй царській одежі, вигляд якої відразу ж запалив їхню ворожість. Вони отримали нагоду вбити його та назавжди покласти край його ненависним снам!
Йосип на прохання батька вирушив дізнатися, як йдуть справи в його братів. «Піди но, побач стан братів твоїх і стан отари, та й дай мені відповідь» (Буття 37:14). Хоча Йосип знав, що брати ненавидять його, він вирушив у шлях довжиною в дев’яносто кілометрів від південного міста Хеврон до Сихема на центральних рівнинах. Але, досягнувши Сихема, він ніде не міг знайти братів. Блукаючи полем, Йосип зустрів одного чоловіка і запитав, чи не знає той, де його брати. Незнайомець відповів, що до нього дійшли чутки про те, що вони перейшли в Дотаїн.
Продовживши пошуки, Йосип пройшов ще понад п’ятнадцять кілометрів на північ (загалом він подолав більш ніж сто кілометрів від свого дому). Коли він наблизився до братів, ті впізнали його, і в них народився підступний план. «А тепер давайте вбиймо його, і вкиньмо його до однієї з ям, та й скажемо: Дикий звір з’їв його! І побачимо, що буде з його снами» (вірш 20).
Таким було їх «остаточне рішення». Зі смертю Йосипа померли б і його сни. Це стало б доказом (якщо в ньому взагалі була необхідність), що він – пустоголовий мрійник, який не заслуговує на те, щоб його сприймали серйозно. Це також поклало б край безглуздій впертості їхнього батька Якова, який наполягав на тому, що саме Йосип має успадкувати благословення. Нарешті їхню ненависть буде втамовано!
Рувим, який фактично і був первістком Якова, відмовив братів від таких планів. Він запропонував більш зважений варіант помсти їхньому зведеному братові: «Не проливайте крови, киньте його до ями тієї, що в пустині, а руки не кладіть на нього» (вірш 22). Рувим сказав це, маючи намір повернути юнака батькові.
Чи було це проявом щирої турботи з боку Рувима? Хотілося б вважати, що первісток Якова був шляхетнішим за своїх братів, і, можливо, це справді так. Однак більш імовірно, що він просто боявся реакції батька, якщо до того дійде чутка, що вони вбили його улюбленого сина. Нагадаю, що в Рувима вже виникали проблеми через інцест, скоєний з однією з наложниць Якова – Білгою, матір’ю Дана та Нефталима (35:22). Можливо, саме цим пояснюється, чому Рувим, відсутній у той момент, коли продавали Йосипа, так швидко погодився збрехати про причини зникнення брата. Перед ним стояв вибір: взяти участь в обмані або в усьому покаятися, – і він вважав за краще погодитися з підступним планом.
Коли Йосип наблизився, брати зірвали з нього квітчастий одяг і кинули в порожню яму, а тоді сіли обідати. Минав час, але їхній гнів не згасав, а лише розігрівався, доки, зрештою, не сягнув точки кипіння. Щохвилини їхні серця озлоблялися дедалі більше, і вони все сильніше зміцнювалися в рішучості покласти край дратівливим снам їхнього брата.
Століття потому, бажаючи описати байдужість сердець мешканців Єрусалима, пророк Амос звернувся саме до історії Йосипа, проголосивши горе тим, хто почував себе безпечним на Сіоні: «Ви вино попиваєте чашами, і намащуєтесь добірною оливою, і над спустошенням Йосипа не вболіваєте» (Амос 6:6). Один детектив у Чикаго розповів мені, що навіть через багато років після того, як він почав боротися з бандами, його не перестає дивувати, як злочинці можуть вбити когось, а потім піти до ресторану і, наче й не було нічого, спокійно обідати з друзями.
Чи чув Йосип розмову своїх братів чи ні, він, напевно, думав, що, пообідавши, вони відпустять його додому. Але не так сталося, як гадалося.
Уявімо себе на його місці та поміркуємо, що він міг відчувати того сповненого самотності дня.
Він відчув їхні слова ненависті
Йосип не зробив своїм братам нічого поганого. Можливо, він вчинив безрозсудливо, розповівши їм свої сни, але хто з нас не говорив чогось, а згодом, поміркувавши, розумів, що краще було б цього не робити? Зрештою, Йосип не був досконалим. Оскільки його братів теж ніяк не можна назвати взірцем бездоганності, було би логічним очікувати, що вони приймуть Йосипа таким, яким він був, з усіма його недоліками. Адже він не виявляв ворожості й не намагався зіпсувати їм життя.
До того ж Йосип не був винним, що батько любив саме його більш за всіх синів. Він не за власним бажанням став первістком Рахілі – коханої дружини Якова. Він не боровся за привілейоване положення, щоб опинитися першим у черзі за благословенням. Він не будував планів позбавити спадщини Рувима, що належала тому за традицією. Квітчастий одяг також не був ідеєю Йосипа. Батько відправив його довідатися про те, як ідуть справи в братів, але він не був шпигуном. Він збирався лише ненадовго відвідати їх, а потім повернутися додому.
Ненависть до Йосипа була необґрунтованою і безпричинною, і загасити її було вище його сил. Він не міг просто сісти з братами й обговорити розбіжності, що виникли між ними, аби дійти розумного компромісу про місце кожного в генеалогічному дереві. Ми читаємо, що навіть до його снів вони «не могли говорити з ним спокійно» (Буття 37:4). Ірраціональну ненависть неможливо загасити раціональною дискусією.
У більшості випадків ненависть підживлюється внутрішніми душевними стражданнями, комплексами та гнівом, породженим небажанням підкоритися Божій волі. Насіння ненависті приховане в кожному людському серці й проростає, коли його поливають заздрістю, ревнощами та свавіллям. Ненависть не потребує причин. Вона живиться сама від себе в егоїстичному серці. Іноді людина, яка ненавидить, просто відображає свої власні нездорові почуття.
Сидячи в ямі в пустелі, Йосип, напевно, очікував, що хоч в одного з братів вистачить здорового глузду, щоб запропонувати звільнити його. Але все, що він чув, – це розмови, сповнені злих задумів, ворожості та помсти. А тоді вони помітили вдалині караван, що йшов до Єгипту.
Йосипа зранили не лише слова, а й учинки братів. За лічені хвилини його продали в рабство купцям, які проходили повз. Він розумів, що це навіть гірше за смерть.
Він відчув їхні справи ненависті
Караван ізмаїльтян, що йшов з Ґілеаду, віз запашну смолу, бальзам і мирру в надії вигідно продати ці товари в Єгипті. Попри мовний бар’єр, брати знали, що зможуть укласти угоду.
Щойно брати говорили про вбивство Йосипа, але втрутився Рувим; тепер уже Юді прийшла краща ідея. Продавши Йосипа, вони отримували той самий результат, що й убивши його. З мріями буде навіки покінчено, а брати ще й отримають гроші. «Давайте продамо його ізмаїльтянам, і рука наша нехай не буде на ньому, бо він брат нам, він наше тіло» (Буття 37:27).
Вони погодилися. Навіщо вбивати зведеного брата, якщо його можна продати, – і нехай гине від рук чужинців! Ба більше, угода ще й обіцяла бариш. «І коли проходили мідіяніти, купці, то витягли й підняли Йосипа з ями. І продали Йосипа ізмаїльтянам за двадцять срібняків, а ті повели Йосипа до Єгипту» (вірш 28).
Як, гадаєте, Йосип реагував на це випробування? Ми часто схильні звеличувати Йосипа, вважаючи, ніби йому була незнайома людська слабкість. Можливо, ми думаємо, що він стоїчно зносив усе це з посмішкою, впевнений у тому, що здійснюється Божа воля.
Зовсім ні. Звісно, Йосип був видатним юнаком, але йому також був притаманний увесь спектр людських емоцій. Він реагував сльозами та скорботою, як будь-хто з нас. Як ми побачимо пізніше, двадцять років потому, коли брати, нарешті, відчули докори сумління за свої злодіяння, вони говорили одне одному: «Справді, винні ми за нашого брата, бо ми бачили недолю душі його, коли він благав нас, а ми не послухали… Тому то прийшло це нещастя на нас!» (42:21).
Вони бачили біль його душі, проте не послухали! У тій ямі Йосип благав їх не продавати його, але брати залишалися непохитними. Їхнє сумління настільки зачерствіло, а ненависть настільки вийшла з-під контролю, що вони залишилися байдужими до сліз і благань Йосипа. Їх цікавило лише одне: помститися братові з його зарозумілими мріями і снами!
Зрештою Йосипа зв’язали та посадили на верблюда в той час, як його брати перераховували отримане на руки срібло. Коли караван рушив серед пісків, Йосип мав усі підстави думати, що він уже ніколи не побачить батька. Жодного шансу розповісти про те, що ж сталося насправді; жодної можливості попрощатися або запланувати возз’єднання в майбутньому. Йосипу належало стати рабом із живими спогадами про люту ненависть, жертвою якої він став. Йому залишалося лише плакати від самотності й відкидання. Шляху назад не було. Мрія померла.
Десятеро братів (Веніамина серед них, мабуть, не було) тепер могли розділити між собою двадцять срібняків. Кожному дісталося по дві монети. Це були гроші, які давали їм привід радіти – ціна життя зведеного брата, якого вони так люто ненавиділи. Нам невідомо, що брати придбали за отримане срібло, але вони напевно тріумфували, знаючи, що отримують маленькі задоволення за рахунок мрійника.
Йосипу було боляче не тільки за самого себе, а й за старого батька, якого він дуже любив. Як ми вже побачили, Яків не був ідеальним батьком, але між ними існувала особлива прихильність. Йосип міг лише уявити той біль, який принесе батькові ця втрата.
Тепер він опинився серед чужинців з незрозумілою мовою та незнайомими звичаями. Не було нікого, з ким він міг розділити свою журбу. З ним був лише Бог.
Хоча біблійний текст не показує нам, якими були особисті стосунки Йосипа з Богом, можна припустити, що він провів чимало годин у пошуках обличчя Всемогутнього. Як і в Давида, у Йосипа теж напевно були свої моменти зневіри й сумнівів: «Немов би не вірував я, що в країні життя я побачу Господнє добро! Надійся на Господа, будь сильний, і хай буде міцне твоє серце, і надійся на Господа!» (Псалом 27:13-14).
У відчаї Йосипа Бог був разом із ним.