3 ОЧИЩЕННЯ МІЖЛЮДСЬКИХ СТОСУНКІВ

Якщо шукаємо опор, розраховуючи на людей чи на речі, довколишній світ може закривати нас від Бога. Ми шукаємо допомоги в инших, прив’язуємося до них, навіть почитаємо – все це представляє світ наших оманливих помилок. Буває, що і себе поміщуємо в цей оманливий світ, провокуючи инших шукати в нас опори, прив’язуватися до нас, оточувати пошаною, навіть почитанням – тоді наші ілюзорні помилки ще більш заглиблюються.

Щоби вийти з цього оманливого стану, треба подивитися на світ у зворотній перспективі, і тоді він зможе відкрити нас на Господа і провадити до поєднання з Ним. Так стається, коли відкриваємо Його присутність у пожертвуваних нам дарах і поставлених на нашій дорозі людях, з якими Бог хоче нас поєднати через різні форми надприродних зв’язків.

Проте чи хтось із людей, прекрасних і більш одухотворених, може бути сам собою справжньою опорою?

Коли забуваємо про Подателя

Святий Іван від Хреста застерігає, що душа, яка обдаровує створіння своєю прив’язаністю, аж ніяк не зможе поєднатися з нескінченним буттям Бога[1]. Жодним способом

Для цього Бог змушений очистити всі заслоняючі Його зв’язки з людьми. Це наш Господь, прагнучи поєднатися з нами, робить так, що очищуються всілякі кровні і приятельські зв’язки[2]. Це також стосується подружнього життя, тому власне і настає такий час, коли чоловік і дружина відчувають себе самотніми і повністю незрозумілими одне одному.

Той, хто любить нас, – завжди тільки знаряддя в руках люблячого Батька; він є для нас Божим даром і допомогою в дорозі до святости. Якщо душа обдаровує своєю прив’язаністю створіння, дар стає важливішим від Того, хто подарував, заслоняє Його, починає виконувати роль божка. Тоді душа уподібнюється зле вихованій дитині, яка отримала прекрасний подарунок, але зовсім не пам’ятає про того, хто її обдарував. Повертається спиною і, цілковито захоплена забавкою, не звертає уваги на ту особу, не має навіть наміру подякувати. Якщо не приймаємо такої постави в стосунках із людьми, наскільки сильніше ранить і ображає вона Бога, котрий дає нам усе, а в особі Божого Сина віддає за нас Своє життя.

Кожний дар має нагадувати про Того, хто обдаровує, повинен зосереджувати нас на Господі, замість того, щоб Його заслоняти. Так само й дар людської доброзичливости чи приязні, дар подружньої любови чи сердечних стосунків із дітьми. Концентруючи увагу й емоції на особах, які для нас є даром Божої любови, по суті не шануємо ні Жертводателя, ні дару, а знищуємо приязнь і погорджуємо Господом. Близька людина замість того, щоби бути помічною на дорозі до святости, стає колодою під нашими ногами. Адоруючи її, летимо, як метелик на вогонь, який нас знищує.

Натомість роками можемо користати без шкоди для душі з опори психічної, яку дає нам близька людина, якщо пам’ятатимемо про Того, хто нам цю опору жертвує, і про співпрацю з Його благодаттю. Тому наш світ не завалиться навіть тоді, коли Господь, виконавши план, пов’язаний із присутністю цієї особи в нашому житті, захоче тим чи іншим способом її забрати. Побачимо в цьому новий план Божої любови, а врешті і черговий дар.

Ісус у період публічної діяльности сказав про Себе: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має ніде й голови прихилити!” (Лк. 9:58). Ці слова, які не повинні означати тільки брак сталого місця проживання, Спаситель промовив у час, коли апостоли ще були Йому цілковито віддані. Ці слова можуть означати, що слідування за Христом пов’язане з відмовою від людських опор, які шукаємо в стосунках із найближчими.

Подвійне очищення

Трактуючи людей як опори, самі чинимо так, що стосунки з ними стають фальшивими, повними ілюзій. Якщо Бог поведе нас у пустелю і захоче розвіяти хоча б частину тих оманливих уявлень, напевно переживемо глибоке незадоволення.

У період очищень неодноразово досвідчуємо самотність і нехтування з боку людей; нас можуть обманути всі по черзі. І, коли почнемо втрачати опору в особах, від яких раніше діставали багато добра і яким довіряли, почнемо відчувати себе ошуканими, скривдженими, зрадженими.

Під час очищень Господь може допустити і те, що инші розчаруються в нас і дадуть нам зрозуміти, що були ошукані нами. Тоді зможемо зазнати подвійного очищення в стосунках із теми, хто був для нас опорою, і з тими, котрі знаходили опору в нас.

Усе це буде важко пережити, особливо коли побачимо, що власними силами ми не можемо змінити своєї постави щодо людей, не віддавши Богові своїх стосунків із ними. Наш Милосердний Отець, звичайно, не хоче, щоби ми були сумні чи розжалоблені. Він прагне лише, щоб ми щиро визнали правду про себе і принесли цю правду Йому. Стоячи перед Ним на колінах, можемо повторювати з покірністю й довірою: “Я сліпий на Твою любов, запроданий у неволю гріха, а Твої дари, Господи, заслоняють мені Тебе самого. Більше не хочу прибивати Тебе до хреста, адоруючи людину або власною особою заслоняти їй Тебе. Не хочу забувати про Тебе, мій Спасителю. Тому, прошу, схилися над моєю нужденністю, поєднайся зі мною і сам у мені і за мене[3] адоруй Бога, присутнього в моєму житті через инших людей”.

Праця серця задля уникнення людських опор

Що робити, аби наші зв’язки з людьми не були перешкодою для поєднання з Господом? Наш Бог насамперед бажає, щоби ми щиро визнавали своє поневолення в прагненні людської сердечности, пам’яті і прийняття, щоби хотіли побачити в собі цю проблему й визнали її перед Богом.

Потрібно докласти зусиль із нашого боку: плекати свідомі старання не прив’язуватися до людей, уникати нагоди до збудження приязні в собі та инших. Ідеться передусім про певну працю серця, щоби бути відірваними від будь-яких людських прив’язаностей.

У наших стосунках із людьми потрібна розсудливість, яка вчить дотримуватися стосовно них здорової дистанції. Хоча часом може виникнути потреба відмовитися від неї з причини чиєїсь психічної чи духовної крихкости, завжди краще трактувати зі стриманістю принаймні тих осіб, які є достатньо дозрілі духовно, щоби це прийняти. Розважаючи в сумлінні над кожною такою ситуацією, не слід забувати про власне поневолення прив’язуватися до людей і просити Ісуса, щоби Він сам керував нашим просуванням.

У стосунках з апостолами Ісус вирізняв деяких із них: наприклад, до святого Івана виявляв більше сердечности, ніж до инших. Урешті-решт всіх їх мусив залишити, щоб вони змогли отримати Духа Утішителя.

Не слід обманювати себе тим, що в житті достатньо володіти теоретичними знаннями про опори, а тому не варто зважати на своє постійне падіння в цій площині. Адже Господь приходить не до здорових, а до хворих, до тих, хто почуває себе зле. Він Божий Лікар, який прагне лікувати нас від гріхів. Якщо ми, повні надії, будемо витривало заносити до Нього кожний прояв своєї нужденності, колись настане такий момент, що Він схилиться над нами й у відповідь на повне довіри благання вкотре вилікувати нас сам цілковито поєднається з нами.


[1] Дорога на гору Кармель, І, 4, 4.

[2] Св. Іван від Хреста наголошує на необхідності очищення природних почуттів, які існують до родичів чи приятелів, щоби не перешкоджали повному спиранню на Бога: “Перша пересторога полягає в тому, щоби всіх однаково любив і про всіх однаково старався забути, родичі це чи ні, і щоби від усіх відірвав своє серце, як від одних, так і від других; проте, з певних міркувань, від родичів ще більше, ніж від инших, з остраху, щоби тіло і кров не оживали разом із природною любов’ю, завжди великою між кровними родичами, і яку завжди належить стримувати, якщо хочемо осягнути духовної досконалости. Вважай їх усіх за чужих; тоді їм краще прислужиш, ніж коли б обдаровував їх почуттям, яке повністю повинен віддавати Богові” (Духовні перестороги, 5).

[3] Вираз “у мені і за мене” варто розуміти в контексті слів Ісуса, адресованих до святої Маргарити Марії Алякок: “Хочу, щоби з цього моменту жила тільки життям Людини-Бога, це означає, щоби ти жила, мов не живеш, дозволяючи, щоби Я жив у тобі. Я є твоїм життям, а ти будеш жити в Мені і через Мене. Хочу, щоби діяла так, мов не дієш, щоби дозволила Мені діяти в тобі і за тебе, залишаючи Мені турботи про все. Ти не повинна мати власної волі, хіба настільки, щоби дозволити Мені, щоби [це] Я хотів за тебе…” (Духовний щоденник св. Маргарити Марії Алякок, Краків 1947, с. 65).

Попередній запис

Сумніватися в надмірній турботі

Наступний запис

Боже знаряддя, поставлене на нашій дорозі