3 ЩОБ ЗЕРНО ПОСТУПОВО ВМИРАЛО

Упродовж процесу очищення душа, залишаючи опори в невпорядкованій власній любові, поступово вмирає для себе і для всього, що не є Богом. Розпочинається перемінююче її єднання зі своїм Господом і Спасителем, Який поступово стає для неї опорою.

Очищення містить активний і пасивний аспекти, які повинні бути задіяні рівнозначно. Через активне зречення душа намагається дотримуватися діяльного поступу, який здійснює в ній Бог. Поступово Господь переймає керівництво внутрішнім життям, відбирає в душі ініціятиву і щораз глибше огортає її перетворюючим полум’ям Своєї любови.

Духовні кришки

Важливим простором для очищення, яке здійснює Бог, є світ нашої молитви. Якщо молитва дає внутрішнє вдоволення і відчуття, що молимося добре, вона легко стає для нас людською опорою. Коли хтось емоційно відчуває, що є убогим духом митником, який розраховує лише на Спасителя, у глибині душі може сприймати себе за володаря “прихованого патенту” на прикликання Божого милосердя і спиратися на це багатство. Тільки тоді, коли Господь почне очищувати нас від духовної гордині і чинити справді убогими, забираючи чуттєвий досвід, на якому ми будували свою молитву, будемо змушені довіритися більше Йому, аніж власним випробуванням.

Люблячий Отець таким чином лікує нас від ілюзії, ніби духовне життя є нашою власністю. Легкість молитви – це не людська заслуга, а лише Його дар; дана ж задарма благодать може бути відібрана кожної миті. Із цього приводу не варто дивуватися або засмучуватися. Позбавляючи духовного комфорту, який дає оперта на емоції молитва, Господь хоче нас спонукати до більшого зусилля віри і пошуку опори в Ньому самому.

Цей досвід може бути трудним, тоді виразно відчуваємо неспроможність молитися. Що сильнішою є наша впевненість у власній спроможності, то певніше почуваємося багатими спадкоємцями, які досі сиділи за столом, заставленим наїдками, а тепер мусять задовольнитися рештками. Як хананейська жінка – живитися кришками.

На якомусь етапі духовного життя так усе й повинно виглядати: маємо живитися кришками молитви, боротися за перебування перед Богом у поставі довірливого очікування на Його милосердя. Не треба боятися померти з голоду. Господь розсипає перед нами безліч духовних кришок, навіть якщо ми цього не помічаємо. Їх так багато, що повністю вистачить задовольнити всі наші духовні потреби. Достатньо лише ставати перед Богом як найубогіший жебрак, простягати до Нього руки й очікувати від Нього всього.

Наш Спаситель прагне наших благань про милосердя навіть тоді, коли думаємо, що цього не варто робити. Якою насправді є наша молитва, знає тільки Бог. Суб’єктивні відчуття можуть бути оманливими, як ілюзорне вдоволення фарисея, котрому здавалося, що виходить із храму виправданий.

Живлячись кришками молитви, виявляючи свою неміч і чітко розуміючи, ким ми є, пробуймо спиратися на правду про цю нашу нужденність та очікувати всього від Небесного Отця. Не розраховуючи на жодні власні заслуги і “духовну вправність”, спиратися тільки на Його нескінченне милосердя, яке очищуватиме нас від схильности опиратися на дар молитви, відірваної від Бога.

Вказівкою до молитви можуть слугувати слова св. Терези від Дитятка Ісус: “Визнавати, що є ніщо, і всього очікувати від Бога[1]. Тобто не маємо нічого, окрім своєї нужденности; без Бога всі наші опори – фікція. Якщо ж не маємо жодної иншої опори, звертаємося до Ісуса, єдиного нашого посередника і заступника перед Небесним Отцем. Мала Свята заохочує якнайчастіше під час молитви відкидати всі ілюзорні опори – визнай, що є нічим, – бо вони тільки перешкоджають очікувати всього від Ісуса.

Огорнуті Богом

Відповідно до наближення до Бога змінюється не тільки наша молитва, а й ставлення до випробувань віри, які переживаємо. На початку цієї дороги ми стараємося власним зусиллям здобути чесноту покори. Починаємо внутрішню працю, завдяки якій вчимося щораз легше опанувати себе, і щодо упокорень, які трапляються нам, поводимося так, наче ми вже є покірними. Це породжує приховану форму духовної гордині, джерелом якої є привласнення здатности стримувати егоїстичні поривання.

Коли вже починаємо відчувати себе людьми покірними, Господь мусить втрутитися, рятуючи нас від подальшого зростання духовної гордости. Тоді маліє наша терпеливість і психічний імунітет – начебто стрес або напруження позбавляють нас внутрішнього спокою і радости. Коли Господь відбирає в нас здатність опановувати себе, кожне випробування віри закінчується поразкою, і ми бачимо, що самі не зможемо здобути покори.

Тоді маємо шанс зауважити, що наше уявлення про співвідношення між дією Божої благодаті і нашою власною було цілком фальшивим; у своїх намаганнях упокоритися ми занадто спиралися на себе і замало шукали опори в Господі. Тільки відкриття на Нього може сприяти тому, що перестанемо ранити инших своєю силою чи смутком.

“Бути огорненим Богом” має благословенні результати, бо дає змогу побачити, що в нас немає жодного надприродного добра і тільки Бог може врятувати нас і наше оточення від наслідків проявів нашої гордині. Тоді ми збагнемо (якщо не благатимемо про милосердя): бестія егоїзму, що дрімає в нас, умить почне нищити все навкруги, а зло вибухне неймовірно потужною силою.

За такої ситуації єдиний порятунок – благати про милосердя: “Ісусе, з’єднуйся зі мною, бо в себе всередині бачу тільки зло. Я не в силі запанувати над собою. Якщо Ти не з’єднаєшся зі мною, я повністю загину і буду грішити неустанно”.

Господь прагне нашого усвідомлення, що тільки Він сам, поєднавшись із нами, може бути в нас і за нас[2] покірним, бо самі не досягнемо жодної покори. Таким чином Він хоче нас схилити до молитви і до пошуку опори тільки в Ньому, погоджуючись при цьому, що наші мотиви надалі залишаться егоїстичними – молимося тільки для того, що бачимо, яке спустошення зло чинить навколо нас, над яким ми вже не спроможні панувати завдяки власним силам.

Важливо, щоби наш пошук опори в Ньому, і тільки в Ньому, був наповнений правдивою покорою, а вона з’явиться лише тоді, коли, пригнічені обставинами, перестанемо розраховувати на власні сили і відчуємо свою безпорадність перед обличчям власного зла.

Отож не лякаймося, коли маліє наша здатність чинити добро і коли бачимо, що ми постійно перебуваємо далеко від вимріяного ідеалу святости. Чому знов хочемо довести собі та иншим, що все в порядку, що все ж таки щось можемо зробити і попри обставини ми є добрими? Чи цією своєю “добротою” ми хотіли б заслужити любов Бога? Чи хотіли б отримати любов Творця в обмін на наші досягнення й достоїнства? Проте єдиний можливий обмін між людиною та Богом – це прийняти Його прощення і милосердя замість відданих Йому гріхів і нужденности.

Слова св. Терези з Лізьє про визнання власної нужденности й очікування всього від Господа також виражають цю правду. Щоб ми могли її схвалити і прийняти, Господь мусить очищати нас від гордині доброї думки про себе, яка вперто повертається, і від пов’язаної з нею нашої хибної досконалости.

Гордість спричинює переконання, що добро, якого Господь прагне для нас і для світу, не може здійснюватися постійно. Наш Творець — це єдине джерело всілякого добра; а ми через гордість відвертаємося від Нього. Замість того, щоби очікувати всього від Бога, постійно розраховуємо на себе, спираємося на себе і віримо тільки в себе.


[1] Св. Тереза від Дитятка Ісус. Жовтий зошит, 6 серпня 1897 р.

[2] Вираз “у нас і за нас” варто розуміти в контексті слів Ісуса до св. Маргарити Марії Алякок. Хочу, “щоби з цього моменту жила тільки життям Людини-Бога, тобто щоби ти жила, мов не живеш, дозволяючи, щоби Я жив у тобі. Я є твоїм життям, а ти будеш жити в Мені і через Мене. Хочу, щоби діяла так, мов не дієш, щоби дозволила Мені діяти в тобі і за тебе, залишаючи Мені турботи про все. Ти не повинна мати власної волі, хіба настільки, щоби дозволити Мені, щоби [це] Я хотів за тебе…” (Духовний щоденник св. Маргарити Марії Алякок, Краків, 1947, с. 65).

Попередній запис

Невидима частина айсберга

Наступний запис

Останнє місце