Покарання злочинців. Подібним чином, покарання злочинців – також функція держави. «Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті» (Римлян 13:3-6).
Здавалося б, роль судової функції держави у відновленні справедливості там, де вона порушена, очевидна. Але занадто вже велике наше прагнення до «праведної відплати». За одне око нам хочеться вибити кривдникові обидва, а за зуб – усі тридцять два. Писання ж обмежує прагнення постраждалого до помсти. Покарання не повинно перевищувати провину. Правосуддя та помста – цілком різні речі.
Але ще з більшою проблемою ми зіштовхуємося, коли держава знімає з себе відповідальність за каральну функцію та передає її Церкві. У зв’язку з цим неможливо не згадати, у що виродилася діяльність інквізиції. Суди, які виносили смертні вироки звинуваченим в єресі, щоразу наводяться як вагомий аргумент проти християнства. Насправді ж це – наочний доказ того, до чого призводить недотримання встановленого Писанням розподілу правових сфер.
Виховання. З іншого боку, виховання дітей Біблія відносить виключно до юрисдикції сім’ї. Не держава, а Бог дає дітей. І не на державу, а на батьків покладає Він відповідальність за виховання потомства: «Хіба Бог не один нас (чоловіка та жінку) учинив? І залишок духу Його. А що цей один? Насіння від Бога шукав» (Малахії 2:15). Школа дає знання. Але освіта, формування особи відповідно до належного їй образу – це прерогатива сім’ї. Не міністерство освіти, а ми відповідальні перед Богом за найцінніше з усього, що Він довірив нам «під сонцем» – за наших дітей.
Турбота про літніх. Зворотним боком цієї ж медалі є турбота про стареньких. Її Біблія так само відносить до юрисдикції сім’ї. Одна з найграндіозніших трагедій пострадянського суспільства – кілька поколінь громадян, які засвоїли, що турбота про їхніх дітей є відповідальністю держави. При такому погляді, природно, і від дітей марно чекати турботи про літніх батьків. Залишається сподіватися на «дармові» рибу, огірки і часник «Єгипту». У радянській системі держава була єдиним роботодавцем – і ті, хто все життя батракував на цю систему, залишилися заручниками її жебрацьких подачок.
Пострадянському пенсіонерові важко уявити, що в більшості країн світу, зокрема – у багатьох розвинутих європейських країнах, немає навіть такого поняття, як загальне державне пенсійне забезпечення. Батьки вкладають у своїх дітей усе, що можуть, а ті, коли виростуть, із удячністю повертають їм ці інвестиції. Недарма велика кількість дітей завжди вважалася особливим благословенням: «Діти спадщина Господня, плід утроби нагорода! Як стріли в руках того велетня, так і сини молоді: блаженний той муж, що сагайдака свого ними наповнив» (Псалми 126:3-5).
Біблійна «пенсійна програма» була проголошена з Хреста Христового: «Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: Оце, жоно, твій син! Потім каже до учня: Оце мати твоя! І з тієї години той учень узяв її до себе» (Івана 19:26-27). Безумовно, це добре, коли держава піклується про знедолених громадян, зокрема – про стареньких. Але забезпечити пристойну старість літнім батькам – обов’язок дітей такою ж мірою, якою обов’язок батьків – дати дітям належне виховання, добру освіту, надійне ремесло тощо.
Благовістя й наставництво. Що ж до благовістя всім народам (Матвія 28:19-20) і «щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового» (Ефесян 4:12), то це – виключно прерогатива Церкви. Державні методи заохочення (податкові пільги віруючим, наприклад) чи примусу («хрещення вогнем та мечем») тут абсолютно неприйнятні. Вище йшлося про сумну спадщину інквізиції, коли Церква бралася чинити правосуддя замість держави. Не менш трагічна й історія хрестових походів, коли державні структури бралися за розповсюдження віри Христової. Це також – кричущий приклад порушення біблійного розподілу функцій суспільства між правовими сферами.
| Розподіл функцій суспільства за правовими сферами | ||||
| Особистість | Сім’я | Церква | Держава | |
| Праведність | + | + | + | + |
| Турбота про бідних (Як. 1:27) | + | |||
| Справедливий суд для бідних | + | |||
| Покарання злочинців (Рим. 13:1-6) | + | |||
| Виховання дітей (Еф. 6:4) | + | |||
| Турбота про літніх (Мк. 7:11-12) | + | |||
| Приготування святих (Еф. 4:12) | + | |||
| Благовістя народам (Мт. 28:19-20) | + | |||
3.3 Невід’ємні права
Як було зазначено вище, і людина, і сім’я, і Церква виникли раніше, ніж держава й уряд, і тому мають пріоритет із правової точки зору. У першу чергу, держава не владна над тими правами, котрі від початку були дані людині її Творцем. Ці права невід’ємні: ані держава, ані її уряд не наділили ними людину – тому вони не мають права відміняти, утискати, змінювати, регламентувати, заперечувати чи обмежувати ці права. Навпаки, призначенням влади є забезпечення та захист невід’ємних прав своїх громадян. У цьому – засада побудови громадянського суспільства відповідно до задуму Творця.
Невід’ємними є всі ті права, котрі людина має від створення світу – задовго до появи будь-яких урядів. До таких, зокрема, відносяться право на життя, на свободу, на сім’ю, на щастя, на працю, на власність, на товарообмін, на отримання вигоди, на самозахист, на віросповідання, на богослужіння, на світогляд, на власну думку, на зібрання, на об’єднання, на пересування, на гідне життя тощо.