Точкою відліку системи народної освіти в Російській імперії можна вважати спробу її федералізувати, яку зробив цар Олександр II. Реформа 1864 року зобов’язувала суб’єкти федералізації (земські губернії) надати всім охочим безкоштовну освіту через систему земських шкіл. У межах загальних вимог Міністерства народної освіти земським органам було надано свободу в складанні навчального плану та доборі учнів. На практиці вчителі мали змогу самостійно формувати зміст уроків із природознавства, які мали факультативний характер (обов’язковими були тільки три дисципліни: Закон Божий, письменство, арифметика).
Зрозуміло, що більшовиків не влаштовував ані такий рівень свободи, ані сам «буржуазний» підхід до освіти. Народ треба було навчати ремесел, а не наук. Ліквідувавши земську систему, більшовики прагнули «приземлити» освіту в дещо іншому розумінні: підпорядкувати її суто прагматичним завданням. Для цього нарком освіти A.B. Луначарський як закордонного радника, що давав консультації йому та Н.К. Крупській щодо побудови нової радянської школи, залучив Джона Дьюї (1859-1952), палкого проповідника гуманізму, пізніше – одного з авторів Першого гуманістичного маніфесту (1933 р.). За оцінкою видатного радянського педагога В. В. Кумаріна (1928-2002), «Луначарський, за порадою Ілліча, замість “пруської” (тобто земської. – С. Г.) моделі запровадив американську. Леніну дуже хотілося, щоби пролетарська дітвора зростала здоровою і не здіймалася до хмар “усебічного розвитку особистості” (що таке “особистість” і скільки в неї сторін – хто знає, хай піднесе руку), а якомога раніше розпізнавала своє покликання й не бовталася в життєвій ополонці як круглі відмінники» (цит. за: Кораблёва Т.Ф. Философско-этические аспекты теории коллектива А.С. Макаренко. Автореф. канд. дис.: канд. филос. наук. М., 2000 г. С. 3). Ухвалення 1918 року декрету (положення) Всеросійського центрального виконавчого комітету Рад «Про єдину трудову школу Російської Соціалістичної Федеративної Республіки», по суті, знаменувало запровадження примусової загальної початкової освіти на підставі комплексного підходу у вигляді «лабораторно-бригадного методу», або «методу проектів».
Однак і цей підхід припускав зайве різноманіття. Тому 1937 року Й.В. Сталін оголошує Дьюї посібником троцькізму (почасти – небезпідставно) і встановлює монополію єдиних державних навчальних планів і програм.
Відтоді в загальноосвітній школі, за великим рахунком, нічого не змінилося. Принципи тоталітаризму повністю зберігають свої позиції в царині освіти. Держава продовжує зміцнювати своє неподільне право на формування світогляду наших дітей. Кожна дитина є заручником цієї системи від самого народження, зарахована в списки, «поставлена на лічильник». Відмова від співучасті в системі може бути витлумачена як неналежне виконання батьківських обов’язків і тягнути за собою покарання – аж до позбавлення батьківських прав і навіть кримінальної відповідальності. Чиновники від міністерства освіти повністю позбавляють нас як батьків можливості впливати на те, що і як вивчають наші діти.
Пострадянська реальність втілила в життя мрію персонажа сатиричного твору Клайва Льюїса «Баламут пропонує тост», досвідченого біса-спокусника, який у пеклі відповідає за земну систему народної освіти: «Нам більше не доведеться плекати в людях самовдоволеність і невігластво. Вони самі впораються. Звісно, це станеться лише в тому разі, коли всі школи будуть казенними». Для повоєнної Англії ця притча стала застереженням, а в Радянському Союзі так було насправді.
Тоталітарна державна школа позбавляє дітей індивідуальності, привчає їх усіх мислити однаково, не вирізнятися, не висовуватися, бути як усі. Натомість приватна шкільна освіта залишається марґіналізованою, відсунутою на узбіччя, а альтернативна домашня освіта не має належної законодавчої опори. Жодні підручники не визнаються, окрім офіційно схвалених – тих, що пропонують наукові факти лише з атеїстичних, матеріалістичних, гуманістичних, дарвіністських позицій. Кожний учитель природознавства, сам того не усвідомлюючи, служить місіонером цих богоборчих віровчень.
Вигляд чиновника, який заявляє, що ніяка інша система, окрім тотально контрольованої державою, неспроможна гарантувати належний рівень освіти, викликає сум’яття в почуттях. По-перше, як уже було зазначено, – якого б то дива я мав довіряти йому те, чого і як потрібно навчати моїх дітей, найцінніше з усього, що ввірене мені в цьому житті? Діти належать Богові, а не державі, і не міністерство освіти, а ми відповідаємо перед Ним за їхнє виховання. А по-друге, я би вже, можливо, і повірив, що цей чиновник аж так сповнився соціалістичних ідей, що вірить у бездоганність державної системи освіти, – якби не знав, що саме його діти навчалися в приватній школі, причому за кордоном.
Не варто мати ілюзії щодо ролі недільної школи (НШ) у формуванні світоглядного фундаменту. Феномен «ДВБ» (діти віруючих батьків, які зрештою покидають Церкву) – підтвердження цього. Недільні школи, створені у XVIII столітті заради того, щоб навчати безпритульних дітей читати й писати на матеріалі біблійних текстів, сьогодні нерідко перетворюються в підрозділи помісних церков, де дітей розважають біблійними історіями, щоби ті не заважали батькам під час богослужінь. І хоча в багатьох НШ досвідчені педагоги добросовісно викладають дітям Біблію і не бракує випадків, коли діти, які почали відвідувати НШ, приводять до Христа своїх батьків, – переважна більшість НШ занедбує розгляд біблійних аспектів походження світу, походження життя та походження людини з погляду природничих наук – тих самих, які, відповідаючи на питання «Звідки я взявся?», закладають фундамент дитячого світогляду. Так формується конфлікт між знаннями, які дитина набуває в недільній школі, і в школі загальноосвітній. Біблійні уявлення, формовані в НШ, руйнуються вивченням «реального світу» на шкільних уроках природознавства з лише матеріалістичного погляду