35. До нареченого

Любий Франсуа, мій останній лист містив запрошення для тебе скористатися тим чудовим часом, який є між заручинами і весіллям, щоб відкрити багатство і вимогливість любови, і таким чином заснувати ваш шлюб на твердій основі. Великим благословенням для чудесного досвіду заручин повинен стати ваш союз з Христом.

О, я добре знаю, иноді доводиться чути, що наречені не належать самі собі. Це правда, якщо йдеться про любов егоїстичну, власницьку, тілесну. Але не таку, яка має бути в справжніх християн: їхня любов, навпаки, відкриває їх до инших людей, до світу, до Бога. Мені часто доводилось це помічати.

Тож нехай ваші заручини стануть дорогою до Господа! Нехай не лише цей період спонукає вас складати Йому подяку за ваше щастя і просити в Нього захисту, але передусім нехай він допоможе вам досягнути ще більшої близькости з Христом! Життя з Ним (і особливо в молитві) – є також діялогом любови, духовною зустріччю, поєднанням душ. Звісно, у любові наречених почуття відіграють велику роль, тоді як любов душі до Христа, зовсім не виключаючи гармонії на рівні почуттів і захоплення, має своє джерело передусім у вірі. Ті самі фундаментальні закони знаходимо на всіх рівнях любови.

Щоб проілюструвати цю думку, я наведу вам конкретний приклад з нещодавно отриманого листа: «У далекі вже часи моїх заручин я взяв собі за звичку завжди починати свою молитву принесенням Господеві в дар своєї радости. А ось як усе почалося. Під час наших зустрічей з Бернардетою, якщо мені здавалося, що вона не є щасливою, я був глибоко нещасним. Так само й тоді, коли у своїх листах вона не писала, що важко переживає нашу розлуку. І навпаки, коли ми були разом, коли я бачив, як радість сяє в її погляді, мене охоплювало сильне почуття щастя. Так само, коли вона мені писала, як страждає вдалині від мене. Такі мої реакції почали мене непокоїти. Чому, власне, я маю потребу, щоб вона була щаслива біля мене, і нещасна – коли мене немає поруч? Чи таке почуття не є низьким, егоцентричним, таким, що свідчить радше про любов до самого себе, аніж про безкорисливу любов до неї? Пригадую, я безліч разів ставив собі це запитання, аж поки одного разу чітко не збагнув: коли любиш когось, хочеш бачити його щасливим, коли прагнеш поєднатися з цією людиною, не можна не запитувати себе, чи я спроможний зробити її щасливою, бути її щастям. Та любов, яка не ставить собі, схвильовано, цього запитання, не є справжньою. Того дня, збагнувши це, я звільнився від неспокою і докорів сумління, і був гордий, немов першим зробив це відкриття. Коли наступного дня, під час розмови, Бернардета запитала мене, що вона може зробити, щоб я був щасливим, моя відповідь не змусила її чекати: «Нічого, крім того, щоб ти була щаслива; щаслива від моєї присутности, моєї любови, щаслива завдяки мені. Твоя радість, та радість, яку я часто читаю на твоєму обличчі, у твоєму погляді, яку вгадую у твоєму серці, – ось найчудесніший подарунок, який ти можеш мені дати» «Увечері того дня, – продовжує мій дописувач, – молячись перед сном, я раптом подумав: якщо Бернардета не може нічого кращого зробити для мого щастя, аніж подарувати мені радість моєї любови, то, без сумніву, і я не можу зробити нічого кращого для щастя Бога, аніж подарувати Йому мою радість – радість від Його присутности, Його любови, Його щастя. Я помітив, щоправда, що ця радість не була надто живою, і мені було соромно. Я пообіцяв собі ретельніше готуватися до відвідин мого Бога, щоб у мені зростала та радість і щоб моя жертва ставала Йому щораз милішою. Чимало років проминуло відтоді, я рідко пропускаю щоденну молитву, і завжди починаю її з принесення в дар моєї радости. Крім усього иншого, одна невеличка користь від цього полягає в тому, що я щодня запитую себе: чи справді Господь – моя радість? І якщо помічаю, що ця радість слабшає, я знаю, який висновок мені слід зробити: стати уважнішим до любови мого Бога».

Любий Франсуа, це всього лише приклад. Поза тим, він добре показує, як любов людська, в одному зі своїх аспектів, може бути введенням у любов Божу. Потрібно і це пережити її, цю людську любов, пізнати її багатства і вимоги, і розрізнити в ній натяки на світ благодаті.

Попередній запис

34. Лист до Поля і Моніки

Наступний запис

36. Сухий сад