4) В Твоєму імені серце моє каже

«За Тебе промовило серце моє: Шукайте Мого лиця! тому, Господи, буду шукати обличчя Твого: не ховай же від мене обличчя Свого, у гніві Свого раба не відкинь! Ти був мені поміч, не кидай мене, і не лишай мене, Боже спасіння мого» (Пс. 27:8-9).

Кожна людина з природи добра

«За Тебе промовило серце моє…» – ці слова Псалмопівця є великою надією для кожного з нас. Бо хоч наші людські серця бувають зранені первородним гріхом і нашими особистими гріхами, однак – всупереч цьому – вони розповідають про Бога. Наші серця тужать за Ним, прагнуть насичуватися Його Словом, Його Божим Тілом, Його любов’ю.

Євагрій Понтійський, пустельник IV століття, каже, що «жодна зла думка не походить від природи людини», адже природа – навіть після первородного гріха – залишилася у своїй суті доброю, хоч була зранена. Природні енергії людських пристрастей і пожадливости прагнуть доброчесности й прямують до неї, адже вони добрі. І лише тоді, коли піддаються спокусам, «злим думкам», прямують до гріха і відвертають нас від Бога.

Саме від людини і її волі залежить, чи вона вживатиме свої «енергії пристрастей» згідно з природою, прагнучи доброчесности, чи навпаки – використає їх супроти природи, повертаючись до Бога плечима, а не лицем (див. Єр 7:24). За словами Євагрія з Понту, гріх – це завжди діяння, що суперечить людській природі, ранить її саму, її Творця, і веде до руїни.

Аби ми могли жити у внутрішній гармонії, заспокоєнні й у внутрішньому примиренні із собою, з ближніми і з Богом, нам потрібно уважно й самовіддано прислухатися до голосу серця, яке, сформоване Господом, розповідає нам про Нього та про Його любов. Людське серце добре, і тому розповідає про доброго Бога. Якщо прислухатимемося до Його голосу, то воно підкаже нам, що нам робити, як ми повинні жити, як любити, як пробачати іншим, як приймати життя, як прославляти Бога і служити Йому, як прагнути вічного життя.

Отже, людське серце безнастанно жадає Бога і Його Слова. Кожен болючий досвід серця людини – це вияв спраги Бога. Людське серце – як каже блаженний Авґустин – залишається неспокійне, доки не спочине в Бозі і в Його любові.

Наскільки спокуси, пристрасні, пожадливі і нерозважливі злі думки, що походять від демонів, галасливі, брутальні й шумні, настільки людське серце говорить про Бога завжди тихо, лагідно й покірно. Воно ніколи не використовує насильства, не підвищує голос, не кричить. Це людина, піддаючись спокусі гніву й марнославства, використовує насильство стосовно свого серця, заглушуючи його, нехтуючи його голосом, а також його бажаннями і прагненнями.

Дякуймо доброму Богу за доброту наших людських сердець. Вони не перестають бути добрими навіть тоді, коли ми ненадовго піддаємося нашим немочам і спокусам демонів. Тоді вони почуваються зраненими через наші слабкості й гріхи, страждають, але у своїй суті надалі залишаються добрими, прагнуть добра і тужать за добром.

Нехай нас розраджує правда, що навіть у найбільшій нашій розгубленості й гріхах ми залишаємося здатними на добро, можемо боротися зі злом, навернутися, хвалити Бога, служити Йому, жити в злагоді й любові з людьми і завдяки цьому спасати свою душу, як казав святий Ігнатій Лойола (див. Духовні вправи 23).

Це – Мій улюблений Син, Його слухайте

На Личаківському кладовищі у Львові, одразу за головною брамою, стоїть прекрасна скульптура Ісуса, Який молиться в Гетсиманському саду. Христос клякнув, схиливши голову, опустивши руки, у покорі, як грішник, що кається. Це зворушлива картина. У такій покірній поставі Ісус слухає голос Свого Божого Серця, в якому промовляє Його Отець. Адже все Своє життя Ісус нічого не говорить і не робить самовільно, Він завше говорив і чинив так, як Його навчав Його Отець (див. Ів. 8:28). Молитва Ісуса – це зустріч з Отцем, слухання Його і відповідь на Його волю.

Ісус є для нас найдосконалішим прикладом слухання голосу Свого Божого Серця, в якому і до нас промовляє Бог. Ми не чуємо голосу свого серця, яке розповідає нам про Бога, тому що нам бракує внутрішньої тиші, заспокоєння, каяття, покори, внутрішнього світла. Спокуси, сповнені нечистих, пожадливих і гордовитих думок, заглушують лагідний голос серця, яке говорить про Бога. Коли ми всю нашу увагу зосереджуємо на людських потребах, страхах, нестримних бажаннях, планах, уявленнях, то стаємо глухі до голосу серця, яке розповідає нам про Бога.

Але що говорить нам наше серце?

Те саме, що Небесний Отець говорив до Свого Сина і Його апостолів на горі Преображення: «Це – Син Мій Улюблений […], Його слухайтеся!» (Мт. 17:5). У наших серцях Небесний Отець говорить нам про Ісуса, Свого втіленого Сина, нашого Учителя, Приятеля, нашого єдиного Пастиря. Небесний Отець говорить про те, як нам Його споглядати, слухати, пізнавати, любити; яким чином ми повинні наслідувати Його; як можемо здатися тільки на Його волю. Коли ми уважно прислухаємося до нашого серця, то знайдемо в ньому відповідь на всі наші страхи, сумніви, неспокої і прагнення.

Дякуймо Богові Отцеві за наші серця, створені на подобу Божого Серця Його Єдинородного Сина. Пробудімо в собі бажання висловити готовність і прагнення вірно слухати своє серце, яке говорить про Бога.

Лиця Твого, Господи, шукатиму

Висловімо наші прагнення, проказуючи чудову молитву анонімного автора XVI століття. Нехай це буде нашою відповіддю Тому, Який безупинно промовляє через наше серце.

«Тим, що мене квапить любити Тебе, о Боже, не є небо, обіцяне Тобою, ані те страшне пекло, яке зупиняє мене перед образою Тебе.

Це Ти мене квапиш, Господи, до любови. Квапить мене до неї образ Твій, розіп’ятого і приниженого, образ Твого зраненого тіла, ганьба, яку Ти терпиш, і Твоя смерть.

Саме з любови до Тебе я б Тебе любив, навіть якби не існувало неба. І боявся б Тебе, навіть якби не було пекла.

Не мусиш мені нічого давати, щоб я любив Тебе, бо навіть якби я не чекав на те, чого чекаю, я б любив Тебе так само, як люблю».

Молімося з блаженним Авґустином:

«Господи, ще сьогодні Ти можеш вирвати зі страхітливої безодні кожну душу, яка Тебе шукає і прагне Твоєї розради, і серце якої промовляє: “Я шукав лиця Твого; лиця Твого, Господи, і знову шукатиму”».

Попередній запис

3) Якби ми більше молилися...

Наступний запис

5) Тебе душа моя прагне