Якби ми хотіли вгадати, що найчастіше лунає в різних розмовах при зустрічах людей сьогодення, ми не мали б дуже важкого завдання. Адже всі загалом зауважуємо чвари, що стосуються політики і родинного життя. Зауважуємо це зло якось безпорадно, ніби не знаємо і не маємо сили чинити йому опір.
Але хто інший може принести спокій тому світу, як не ми, християни, які прилучені до живого Христа, скріплювані Його Тілом і словом? До цього завдання ми просто покликані.
Хоч визнаємо, що своїм життям маємо бути якимсь каталізатором, який нейтралізує зло біля нас, все ж таки не дуже горнемося до цього завдання. Ми занадто свідомі власних немочей і злих схильностей, які унеможливлюють нам взятися до цього діла.
Подібно як ніяке добро, так і спроможність ширити любов та порозуміння не впаде нам само собою в руки. Мабуть, не зовсім добре, що з проповідальниць чути так багато слів про небезпеку гріха і боротьбу проти нього, а так мало про потребу плекати чесноти. Людина таким чином легко може впасти в оману: якщо захоронить себе від тяжкого гріха, то зійде на вершину досконалости. Досконалість, однак, полягає в тому, наскільки виразними в нас є Божі риси, наша справедливість, вірність, покора, привітність, але передусім – любов. Тому нашим щоденним завданням є не тільки уникати гріх, але також намагатися зростати в чеснотах. Таким чином вступаємо до Божої школи, де нас формує Боже слово, Божа благодать, і якщо до цього додамо особистий запал, то сформуємось як особистість, яка має що дати тому світові.
* * *
Якщо заглянемо до Святого Письма, знайдемо там згадку про двох братів-апостолів, які дістали ім’я “Воанергес”, тобто “сини грому”. Йдеться про апостолів Якова та Івана. Атрибут, який їм було дано, дійсно влучний. Євангелисти описали декілька подій, де вони вибухали гнівом, що свідчило про брак духовної рівноваги. Спаситель, однак, завжди реагував на це і направляв їх.
Якщо поглянемо на пізніші їхні послання, то бачимо, що з колишньої вдачі вже немає навіть сліду. Особливо Послання святого Івана просто випромінюють мир і велику любов.
Якби апостоли Яків та Іван відмовилися ступити на путь, яку їм вказав Христос, якби не хотіли приборкати свого гніву, ніколи б не стали Божим знаряддям. Та вони боролися зі своєю вдачею, намагалися зростати в чеснотах, зокрема в любові. Адже мали перед собою Вчителя, Який у тому був великим прикладом. Прийняли до свого серця Божі принципи життя, які зроджують спокій, мир та любов. Так озброєні й ми будемо спроможні робити цей світ ліпшим.
В єгипетських пустинників існує така легенда. Один юнак прилучився до старих пустинників. Доки не привик до самоти в пустині, було йому завжди нудно. Прийшов до старого пустинника і просив його: “Отче, мені нудно, я хотів би трохи розважитись, погратися хвилину”. Старець відповів: “Давно я забув усі ігри. Може, ти щось придумаєш?”
“Так, отче”, – відповів радісно юнак. “Пограймо в сварку. Покладу трісочку між нами і будемо через неї “сваритися”. Сіли собі проти себе, поклали трісочку, і старий пустинник почав: “Це моя трісочка!”
– Ні, – запротестував юнак. – Це моя трісочка! Пустинник спокійно поглянув на юнака, посунув трісочку до нього і сказав: “Якщо це твоє, то візьми його собі”. І було по “сварці”.
Та людина, яка формувалася в Божій школі, не вміє вже навіть удавати гніву, сварки… Як чудово буде, коли всі ступимо на цю дорогу, яка веде до миру. Тільки чи буде нам тоді про що говорити? Амінь.