Якийсь чоловік так доброзичливо радив священикові: “Отче, з проповідальниць дуже часто закликають до покаяння, до поправи життя. Мені здається, що це неправильно! Якщо люди постійно будуть чути одне і те ж, це перестане на них впливати. Мабуть потрібно про це говорити кілька разів на рік, щоб це мало силу!”
Той чоловік, напевно, думав добре. Мабуть, помічав так, як і ви, що всупереч закликам до покаяння, багато людей не беруть собі того до серця. Не каються. Було би, однак, помилкою гадати, що це спричинене частими закликами до покаяння.
Покаяння виходить з рішення людини, яка усвідомила свій гріх і хоче навернутися з хибного шляху до Небесного Отця.
Але не кожна людина прийме таке рішення. Гарно це змальовується в уривку з Дій Апостолів, коли апостол Петро проповідував народу (Ді. 2:37). Звинуватив зібраних у розп’ятті Ісуса Христа. Назвав їх гріх. Людей опанував жах, і вони питали, що мають робити? Петро їм показав шлях до навернення і покаяння. Реакція членів синедріону трохи згодом була інакша. Вони теж були вражені до глибини серця. Тремтіли, та не від жалю, а з невдоволення. Так виявляється гріх проти Святого Духа, про який Христос каже: не буде ніколи прощений. Це відмова прийняти прощення гріхів, до якого доходимо через жаль.
Це таємниця людської свободи. Потрібно розуміти цю таємницю, усвідомлювати собі її. Своє рішення – чи воно для Бога, чи ні – можемо побачити з діл. Якщо настає жаль, велика охота щось перемінити у своєму житті – то ми свобідні для Бога. Якщо цих ознак бракує, ми очевидно у великій духовній небезпеці.
* * *
Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стріла пробила йому ногу, і він мало не загинув.
Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примарилося Небо. Але було воно дуже далеко, практично недосяжне для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар, власне, уже давно відкинув усі лицарські правила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбійника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.
Повернувшись до тями, він, сповнений страху, викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.
– Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасінням своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.
– Добре, сину, – відповів пустельник. – Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.
– О, та це покута для дітей і жінок, – вигукнув лицар, войовничо піднісши вгору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхався, швидко його остудило.
Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочучи, він пішов у бік річки. Занурив барильце у воду, але воно не наповнялося водою.
– Це, мабуть, якісь чари, – збентежився покутник. – Але ми ще побачимо, чия візьме!
Він пішов до джерела. Барильце знову залишалося порожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.
Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилася в лахміття, на ногах кровоточили рани, а під пахвою він ніс порожнє барильце.
– Отче, – промовив лицар тихим зболеним голосом, – я обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце… Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осуджений на вічні муки! О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи… Запізно я почав каятися.
Сльози текли по його щоках. Одна малесенька сльозинка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою, свіжою, доброю, невиданою досі водою.
Одна маленька сльозинка розкаяння[1].
Якщо розуміємо сповідь як наслідок свого рішення для Бога, то чи там присутня ота “маленька сльоза жалю?” Чи ще потрібно здолати довгий шлях страждань до правдивого жалю?
Якщо, отже, кажемо, що жалуємо, хай це не кажуть наші уста, а радше наше серце, яке усвідомило собі ввесь тягар провин і потребу прощення.
Потрібно часто говорити про потребу каяття і покути, бо ці важливі духовні речі часто розуміють дуже поверхово, а можливо й неправильно. Тоді буде надія, що колись і якось Божа благодать таки проб’є шкаралупу серця і спонукає нас до справжнього покаяння – правдивого каяття і щирого жалю. Амінь.
[1] Бруно Ферреро, Це знає тільки вітер. Короткі історії для душі, Свічадо, Львів, 2005, с. 16-17.