«Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі! Але скаже хто-небудь: Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх» Якова 2:17-18
Нам доволі часто доводиться виносити моральні судження – оцінювати ті чи інші дії, вчинки чи стосунки з погляду етики. Одні ми визнаємо правильними, інші – ні. Це стосується як уже зроблених вчинків та наявних стосунків, так і тих, які лише плануються. Також у процесі прийняття рішень ми оцінюємо з етичної точки зору всілякі варіанти вибору правильних дій, які ведуть до правильних стосунків.
У будь-якому з цих випадків необхідно враховувати, що етичне судження має особливу специфіку: роблячи його, треба брати до уваги як видимі, так і невидимі аспекти морального вчинку. З одного боку, особиста етика людини висловлюється в її діях та стосунках: «Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його!» (Луки 6:45). З іншого боку, самі по собі добрі справи не є гарантією доброчесного характеру того, хто їх робить. Людина може «робити добро» з лукавства, користі, підлабузництва тощо. Апостол Павло рекомендує віддалятися від людей, які лише мають вигляд благочестя (2 Тимофію 3:5). Так, фарисеї були найблагочестивішою з усіх релігійних груп античної Палестини. Але ж і на них найбільше нарікав Спаситель за надмірну увагу до зовнішніх проявів благочестя водночас із нехтуванням невидимими аспектами моралі: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати. Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комаря, а верблюда ковтаєте! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди! Фарисею сліпий, очисти перше середину кухля, щоб чистий він був і назовні!» (Матвія 23:23-26).
Таким чином, видимі та невидимі аспекти етичного судження повинні враховуватися сукупно. До невидимих аспектів належать характер людини (те, хто я такий) і мотиви, за якими вона слідує (те, чому я це роблю). Видимими аспектами етичного судження є як самі дії та вчинки, які ми робимо (те, що я роблю), так і наслідки, що наступають у результаті цих дій (те, чого я хочу досягти).
| Аспекти етичного судження | |
| Невидимі | Видимі |
| Характер (хто я?) | Дії (що я роблю?) |
| Мотиви (чому я роблю це?) | Наслідки (чого я хочу досягти?) |
Залежно від того, якому з цих аспектів надається головна увага, можна виділити три традиційні підходи до етичного судження. Персоналізм (латинською persona – «особистість, личина, маска») – підхід, спрямований на формування моральної особистості. Він зосереджений на невидимих аспектах етичного судження (характер, мотиви). Основними акцентами персоналізму є моральні чесноти та цінності, утілені в цих чеснотах.
На противагу персоналізму, телеологія («доцільність», грецькою teleios – «прикінцевий, довершений» i logos «слово, учення») – надає головну роль видимим аспектам (наші дії та ті наслідки, до яких вони приводять). Такий підхід акцентує увагу на задану мету та на відповідність їй отриманого результату.
Мабуть, найбільш розповсюдженим із традиційних підходів є деонтологія (відповідність обов’язку, грецькою deon – «обов’язок» і logos «слово, учення»), яка посідає проміжне місце між двома вищезгаданими. Деонтологія частково бере до уваги як невидимі (мотиви), так і видимі (дії) аспекти етичного судження. Основним фокусом цього підходу є дотримання етичних заповідей та вірність принципам, на яких ці заповіді ґрунтуються.
| Традиційні підходи до етичного судження | ||
| Підхід | Акценти | Аспекти |
| Персоналізм | чесноти => цінності | характер, мотиви |
| Деонтологія | заповіді => принципи | мотиви, дії |
| Телеологія | мета => результат | дії, наслідки |
Німецький богослов Фрідріх Шлейєрмахер (1768-1834) у праці «Засади християнської етики» робить спробу гармонізувати всі три підходи. Він говорить про єдність усіх трьох складових елементів (німецькою Gestalt – «образ, форма») моралі – обов’язку, чеснот та добра, які, як він вважає, є трьома різними образами однієї і тої ж сутності. При цьому обов’язок, який знаходить своє вираження в біблійних заповідях, проявляється в співвідношенні наших дій і вчинків із цими заповідями. Чесноти, своєю чергою, відображають характер людини та впливають на мотиви її вчинків. Добро ж є втіленням вищих цінностей, остаточною метою та очікуваним результатом дій людини.
Шлейєрмахер навіть робить спробу знайти відповідність цих складових елементів біблійної етики певним розділам Святого Писання. Образ обов’язку, за його думкою, втілений у Законі Мойсея, образ чеснот – у Заповідях Блаженств, а образ добра – у книгах премудрості. При цьому стверджується як радикальна різниця, так і взаємна доповнюваність етики Нового та Старого Заповітів. Згідно зі Шлейєрмахером, старозаповітна етика заснована на деонтологічному підході та формулює етичне судження на засаді ступеня відповідності наших учинків заповідям Закону Мойсея. Новий Заповіт проголошує етику персоналізму; в її підвалинах лежать Заповіді Блаженств, які відображають доброчесність характеру. Таким чином, комплексний підхід до етики, заснований на усій повноті Святого Писання, забезпечує баланс видимих та невидимих аспектів моралі.