4. Бути «для вбогих» і бути «вбогими»

З приходом Ісуса бачимо якісний стрибок у питанні вбогості. Це можна підсумувати так: Старий Заповіт представляє Бога «для вбогих», а Новий Заповіт – Бога, Який робить Себе «вбогим». У Старому Заповіті є багато текстів про Бога, Який «вислуховує крик убогих», Який «має милосердя над слабким та вбогим», Який «захищає справу вбогих», Який «чинить справедливість над пригнобленим», але тільки Євангеліє говорить нам про Бога, Який стає одним з них, Який вибирає для Себе вбогість і слабкість. Матеріальна бідність, котру колись вважали злом, якого треба уникати, набуває значення добра, яке треба плекати, ідеалу, якого треба дотримуватись. Це є велика новизна, яку приніс Христос. Таким чином, тепер чітко викладені два істотних компоненти ідеалу євангельської вбогості: бути «для вбогих» і бути «вбогими». Історія християнської вбогості – це історія різного ставлення до цих вимог. Це відображається, наприклад, у різних тлумаченнях епізоду про багатого юнака (див. Мт. 19:16 і наст.). Іноді в цій історії акцентують на «продай все», а іноді – на «роздай бідним». Тобто в одному випадку йдеться про відмову від усього задля радикального наслідування Христа, в іншому – про турботу про вбогих[1].

В античності вченню енкратитів – радикальна течія, котра поширювала принцип тотального утримання (engrateia) на подружжя і на посідання власністю, – відповідало примирливе вчення Климента Олександрійського. Він ризикував впасти в протилежну крайність, коли стверджував, що важливою є не стільки вбогість, як використання багатства:

«Той, хто вважає маєтки, срібло, золото і доми дарами Божими, і на славу Бога, Котрий дав йому все це, співпрацює за допомогою цього свого майна в спасінні інших людей: він є тим, хто об’явлений Господом блаженним і проголошений убогим духом»[2].

Першого синтезу і рівноваги між двома компонентами було досягнуто в мисленні таких людей, як св. Василій Великий і св. Августин, та в досвіді монашого життя, започаткованого ними. У ньому найсуворіша особиста вбогість поєднується з такою ж турботою про бідних і хворих. Вона втілюється у відповідних інституціях, які, у деяких випадках, згодом будуть моделлю для майбутньої благодійної діяльності Церкви.

У Середньовіччі, в іншому історичному контексті, ми спостерігаємо повторення цього циклу. Церква, а особливо старі монаші згромадження, що стали на Заході дуже багатими, плекали вбогість уже майже тільки у вигляді допомоги бідним і прочанам, тобто управляючи благодійними установами. На противагу до цього на початку другого тисячоліття з’являються так звані пауперистичні рухи[3], які висувають на перший план реальне практикування вбогості, повернення Церкви до євангельської простоти і вбогості. Рівновага й синтез двох згаданих компонентів були втіленими цього разу новозаснованими чинами «мендикантів» (жебраків)[4], які в той час прагнули практикувати радикальну відмову від земних благ і люблячу турботу про бідних, прокажених, рабів і, найголовніше, жили своєю вбогістю в сопричасті з Церквою, а не проти неї.

З усією, у цьому випадку, обережністю можемо, ймовірно, помітити аналогічну діалектику також і в модерній епосі. Вибух суспільної свідомості в минулому столітті й проблема пролетаріату знову порушили баланс рівноваги, підштовхуючи нас до відкладення вбік ідеалу добровільної вбогості, вибраної і втіленої як наслідування Христа, заради зацікавлення проблемами бідних верств. Піклування «про вбогих» переважає над ідеалом убогої Церкви. На практиці це виражається в тисячі нових ініціатив та виникненні нових інституцій, особливо в галузі освіти дітей з бідних родин і підтримки найбільш незахищених людей. Навіть соціальна доктрина Церкви є плодом цього духовного контексту…

Отже, у деяких своїх вірних і монаших чинах Церква більшою мірою відобразить бідного Христа, в інших – Христа, що бере на Себе «немочі і недуги» вбогих (див. Мт. 8:17). Повнота Духа і дарів перебувають у Церкві, а не в поодиноких віруючих. Однак у церковному сопричасті така повнота стає загальнодоступним надбанням. Якщо насправді я люблю єдність і намагаюся її дотримуватися, тоді те, що кожний зокрема в ній має чи робить, – це також належить і мені, але і я роблю так само. Я насправді належу до того чину, який є вбогим і який піклується про вбогих. «Прожени від себе заздрість – казав святий Августин – і твоїм буде все, що є моє, і якщо я прожену заздрість, то буде моїм все те, що маєш ти»[5].

Отже, ми повинні відганяти від себе ворожість і осуд, замінюючи їх взаємною повагою і радістю за те добро, яке Бог чинить через інших людей. Ті, хто працює задля соціальної справедливості та допомоги бідним (а для цього часто потрібно багато засобів і структур), радіють з того, що є інші, які живуть і проголошують Євангеліє у вбогості та простоті, і навпаки. Апостол Павло в подібній ситуації закликає: «Отож, не будемо більше осуджувати один одногоПильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!» (Рим. 14:13,19).


[1] Пор. Aa.Vv., Per foramen acus. Il cristianesimo antico di fronte alla pericope evangelica del giovane ricco, Vita e Pensiero, Milano 1986.

[2] Clemente Al., Quale ricco si salva, 16, 3 (GCS 17, p. 170) (Св. Климент Олександрійський. Який багач спасеться?).

[3] Пауперизм був духовною системою, характерною думкам деяких представників чинів «жебраків» та інших християнських проповідників упродовж Середньовіччя. У протиставленні до церковної єрархії, пауперисти прагнули покладатися тільки на повчання і на приклади Ісуса Христа так, як передається Євангелієм. Вони закликали до альтруїзму, скромного життя і до переваги духовних багатств над матеріальними (прим. пер.).

[4] Згромадження «жебраків» виникло між XII і XIII століттям у лоні Католицької Церкви. Це релігійні чини, в яких спочатку треба було скласти обіт убогості, що зумовлював відмову від будь-якої власності не тільки для поодиноких осіб, але також для монастирів, і які виживали завдяки зборів милостинь (прим. пер.).

[5] S. Agostino. Commente ai vangelo di Giovanni, 32,8 (CCL 36, p. 304) (Св. Августин, Коментар на Євангеліє від Івана).

Попередній запис

3. Убогість у житті Ісуса

Наступний запис

5. Добровільна вбогість, заради чого?