Чимало несподіванок приніс атеїстам і розвиток біології. Особливо – мікробіології. За часів Дарвіна, коли сучасних потужних мікроскопів ще не було й одноклітинні істоти можна було бачити тільки як маленькі тремтливі точки, їм надали визначення «найпростіших». За іронією долі, вони й досі так називаються, хоча так звані «найпростіші» – це складні системи, які на одноклітинному рівні виконують більшість тих самих функцій, що й організми, які складаються з безлічі спеціалізованих клітин.
Неймовірну складність будови мають не лише самі мікроорганізми, але й навіть їхні окремі функціональні системи. Так, наприклад, американський біохімік Майкл Біхі (нар. 1952), який займався дослідженням руху мікроорганізмів із допомогою джгутика, що зветься флагеллум, дійшов висновку: будова органу, завдяки якому організм рухається, нагадує механізм електродвигуна. У ньому на молекулярному рівні реалізовані такі самі елементи конструкції: ротор, статор, муфта та інші. Ось тільки, попри їхні крихітні розміри, ефективність цієї системи набагато вища, ніж у громіздких механізмів, створених людиною.
На підставі своїх відкриттів Майкл Біхі сформулював принцип, який дістав назву «нескорочуваної складності» (irreducible complexity). Суть цього принципу він пояснює так. Уявіть собі звичайну мишоловку. Вона складається з п’яти деталей: платформа, пружина, рамка, якір і замок. Призначення цього пристрою – ловити миші, і все в ньому відповідає цьому призначенню. Далі ми можемо міркувати про те, як мишоловку вдосконалити. Наприклад, поставити в ній диспенсер для подачі приманки, утилізатор упійманої тварини тощо. Ускладнювати конструкцію мишоловки можна якими завгодно способами. А от спростити її – неможливо. Щойно лиш конструкцію найпростішої мишоловки скоротити хоч би на один елемент, і вона перестане функціонувати. Вона вже не буде мишоловкою, вона не виконуватиме належну їй функцію. Складність її будови – нескорочувана.
Саме таку властивість, стверджує Біхі, мають і органи руху мікроорганізмів. Можна до безконечності довго фантазувати, як потім ці органи могли би розвиватися та ускладнюватися з плином часу, відповідно до теорії Дарвіна, перетворюючись у кінцівки еволюційно «просунутих» тварин і, зрештою, у наші з вами руки-ноги. Але цей процес у будь-якому разі мав би початися з уже завершеного конструкторського рішення. Якби в ньому було хоч би на один елемент менше, механізму би просто не було! Він може ускладнюватися, але не може бути простішим.
Прикладів нескорочуваної складності в будові організмів – дуже багато. Але якщо складність цих органів неможливо знизити, то вони повинні були мати завершену функціональну конструкцію споконвічно. А це означає, що вони не могли розвинутися самостійно. Відповідно, вони мають конструктора.
Нескорочувану складність ми можемо знайти в природі не лише на рівні окремих органів, але й у сукупності властивостей організму. Взяти хоч би такий класичний приклад, як анатомія жирафа. Жирафи досягають шести метрів заввишки. Відповідно до уявлень класичного дарвінізму, предки жирафів були подібні до коней, але мусили витягувати шиї, щоб дотягнутися до листя на деревах. Тому шиї в них ставали дедалі довшими з покоління в покоління. Неодарвіністи визнають, що ознаки, набуті організмами протягом життя, потомству не передаються. Вони пояснюють довгу шию жирафа послідовністю накопичуваних мутацій. На щастя для жирафа, одночасно з деформацією шиї відбувалися й мутації, які дозволяють зберегти кровопостачання мозку, який у підсумку виявився розташованим на 2-3 метри вище за серце. Тепер серце жирафа щохвилини перекачує 60 літрів крові та створює тиск утричі вищий, ніж у людини!
Звісно, можна говорити про мільярди щасливих збігів, коли послідовні й незалежні мутації шиї та серця жирафа, йдучи різними шляхами невеликих поступових змін, привели до аж такого вдалого поєднання. Однак якби вони обмежилися тільки цим, жираф був би приречений. Ви тільки уявіть: тварина нахиляє голову, наприклад, щоби напитися, – і мозок тут-таки отримує удар тиску в шість метрів кров’яного стовпа! Інсульт гарантовано. Так само як і глибоку непритомність, коли кров відступить від голови після того, як жираф її підведе від землі, – наприклад, у разі можливої небезпеки. Однак цього не відбувається завдяки системі запірних клапанів, які підтримують постійний тиск в артерії, що постачає кров до мозку. Лише повна сукупність згаданих (а також низка не згаданих) властивостей організму жирафа робить його життєздатним. Такі зміни не могли розвиватися поступово та окремо одні від одних.
Не менш складний комплекс являє собою більш знайоме нам створіння – дятел. Відповідно до теорії еволюції, дятли з’явилися внаслідок змін довкілля, коли птахи, наділені здатністю видобувати їжу з-під кори дерев, набули еволюційну перевагу через послідовність малих, випадкових, не пов’язаних одна з одною мутаційних змін. Які ж це мають бути зміни?
По-перше, якби дятел, як і кожний птах, сидів, маючи лише дві точки опори, то кожний його удар головою об стовбур дерева (а дзьоб – це частина голови) неминуче відкидав би його назад із силою удару, відповідно до третього закону Ньютона. Однак основу для посадки дятла становлять не лапки, а хвіст, який складається з дванадцяти жорстких пер. Саме хвостом дятел впирається в стовбур дерева, коли чіпляється за нього лапками.
При цьому хвіст, надійна і стійка опора, залишається частиною оперення птаха, яке забезпечує йому змогу літати!
Але щоб видобувати їжу зі стовбура дерева, жорсткої посадки замало. Має бути ще достатня сила удару Не варто навіть пробувати повторити досвід дятла в домашніх умовах, пробуючи пробити щось носом – ви з дятлом маєте різні вихідні дані. У нього дзьоб жорстко поєднаний із черепом. По суті, це елемент черепа, загострення на лобі, яким дятел, немовби кайлом, продовбує отвір у корі.
Але як же він при цьому не дістає струсу мозку? І тут «мутації постаралися»! Спеціальні пружні ниті забезпечують антивібраційну підвіску дятлового мозку, яка зберігає цей делікатний орган непорушним за активних рухів голови.
Навіть успішно продовбавши дірку в стовбурі дерева, дятел повинен якось видобути їжу з-під кори або зі щілин у дереві. Він робить це язиком. Однак язик – це м’яз, і він не може розтягуватися більше, ніж у півтора рази. Як далеко можна висунути язик? Це залежить від того, наскільки він у вас узагалі довгий. І тут дятел знову – рекордсмен. Його язик виходить із дзьоба через спеціальний отвір, обвиває всю голову, як трос – котушку, і знову повертається в дзьоб через гортань. За такої довжини язика птахові нескладно витягувати його набагато далі за дзьоб.
Але (чергове «але»!) для того, щоб можна було маніпулювати витягнутим язиком, такий м’яз має поєднувати в собі і рухливість, і пружність. І тут на нас чекає наступний еволюційний «сюрприз». Язик дятла має скелет, який складається з п’ятьох особливим способом поєднаних кісток.
А до всього того, слинні залози дятла виробляють особливу речовину, клейку для білка, але не клейку до деревини. Завдяки цьому його здобич прилипає до язика, а деревна потерть – ні.
Отже, щоби дятел був життєздатним, він повинен мати всі ці ознаки одночасно. Уявити, що кожна з них розвивалася незалежно від інших шляхом дрібних випадкових змін мутаційного характеру, – немислимо. Якби в нього не було хоч би однієї з цих ознак у завершеному вигляді, наявність решти не давала б дятлові жодної еволюційної переваги. Без повної сукупності цих властивостей такого птаха просто би не існувало. Їх комплекс – це приклад нескорочуваної складності. Таких прикладів у тваринному світі – величезна кількість.