4.3 Визначити проблему (продовження)

Як цього досягти?

Проникливими запитаннями! Якщо приятель-рибалка хороший друг-душеопікун, йому слід допомогти своєму приятелеві, який потрапив у таку халепу, побачити повну картину.

Неважко зрозуміти, як герой історії сприймає себе сам: чоловік з гарячою кров’ю і сексуальними потребами, які не задовольняються належним чином у шлюбі. Він говорить, як огидно лягати в ліжко з жінкою, в якої надмір ваги на тридцять кілограмів, і яка постійно тебе гризе. Він також впевнений, що те, що він робить, не так уже й погано. «Зрештою, – нагадує він, – сьогодні всі так роблять, навіть проповідники». Він продовжує виправдовуватися, пускаючи в хід тираду проти пастора помісної церкви, який втік з органісткою. Він не бачить нічого поганого в тому, що витрачає час і гроші на секретарку. «Я не ображаю ні дітей, ні дружину», – говорить він.

А як на нього дивиться дружина? Це вже важче приймати. Вона сприймає його, як зрадника, який порушив своєї обітниці, як перелюбника, який обдурив її, і як злодія який забрав гроші й подарунки, що по праву повинні належати їй та їх дітям, а не секретарці. Якщо приятелеві вдається показати герою історії його поведінку в такому ракурсі, той може відчути себе трохи винним.

Це підготує його до останнього запитання: «А як Бог сприймає дані події?» Коли я працюю з кимсь над подібною ситуацією, то часто запитую: «Як ви вважаєте, як Бог реагує на ці обставини?» Спочатку я чую банальну відповідь, подібно до цієї: «Ну, я думаю, що Він розуміє; зрештою, Він створив мене такою, якою я є? Або: «Не знаю; я ніколи не задумувалася над цим». У такому випадку я кажу: «Давайте поглянемо, що Бог говорить про наше життя у Своєму Слові, Біблії».

Тут мені слід зазначити, що іноді сказане в Біблії не співпадає з теоріями, прийнятими у світській психотерапії. Давайте переконаємося, що вірно розуміємо Божий погляд на особисту відповідальність.

Біблія наголошує на особистій відповідальності. Із самого початку люди прагнули перекласти свої провини на когось іншого або ж на обставини, які були поза їх контролем. Згадайте, як Адам ухилявся від відповідальності за те, що з’їв плід, звинувачуючи в цьому Єву: «Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, – і я їв» (1М. 3:12).

Адам казав: «Послухай, Боже, це частково й Твоя вина, бо Ти помістив її тут у саду зі мною, і вона взяла плід. А я тільки їв з нього». Його відповідь на питання Бога про плід була дуже далеко від правди: «Так, я сам проявив зневагу й узяв плід, і я несу повну відповідальність за свої дії!» Щоб з’ясувати особисту відповідальність, я майже завжди навожу уривок із Єзекіїля 18:20-23: «Та душа, що грішить, вона помре. Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, – справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде. А коли б несправедливий відвернувся від усіх гріхів своїх, яких наробив, і виконував усі устави Мої, і робив право та справедливість, – буде конче він жити, не помре! Усі його гріхи, які наробив він, не згадаються йому… Чи Я маю вподобання в смерті несправедливого? – говорить Господь Бог, – чи ж не в тому, щоб він повернувся з доріг своїх та й жив?»

Кілька місць зі Святого Письма чітко говорять про невірність у шлюбі. Було б непогано, якби ви знали ці вірші й могли до них звертатися. Відзначте собі наступні уривки:

«Бо це воля Божа, – освячення ваше: щоб ви береглись від розпусти, щоб кожен із вас умів тримати начиння своє в святості й честі, а не в пристрасній похоті, як і погани…» (1Сол. 4:3-5).

Згідно з написаним у Матвія 5:27-30 та 19:3-10, Ісус осудив перелюб, заявивши категорично, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм (див. також Марка 10:1-12 та Луки 16:18, як паралельні місця).

Люди часто звинувачують свою фізичну природу, як і наш герой: «Я нічого не можу вдіяти, тому що Бог створив мене таким, яким я є!» Або ж вони звинувачують обставини чи суспільство. Вони пояснюють свою поведінку, посилаючись на вплив суспільства.

Проте Бог говорить, що ви несете відповідальність за свої дії! Ще один уривок, який часто допомагає визначити моральну відповідальність – це історія про Давида та Вірсавію. Коли Бог послав пророка Натана, щоб вказати Давидові на його великий гріх, Натан розповів історію про двох чоловіків: заможного, в якого були вівці і рогата худоба, та бідного, в якого була одна маленька овечка. Прийшов до них подорожній. І замість того, щоб приготувати до столу одну зі своїх овечок, багатий чоловік узяв у бідного його єдину вівцю. Слухаючи історію, Давид розгнівався і сказав, що чоловік, що таке чинить, вартий смерті. І сказав Натан до Давида: «Ти той чоловік!» (2Сам. 12-7).

Зверніть увагу, Натан не почав розмову зі звинувачення. Навпаки, він підвів Давида до того, щоб той сам визнав себе винним. Досягнути цього можна не стверджуючи, а ставлячи запитання, які допоможуть людині визначити суть справи та визнати свою відповідальність. Можна, звичайно, вказати людині на те, як вона погано й нерозсудливо вчинила, і цим викликати певне почуття вини (чи злоби). Однак, ваша мета – не примусити людину захищатися, а допомогти прийняти повну відповідальність за свої дії.

Коли Давид, зрештою, повністю прийняв свою вину, це стало для нього неймовірним ударом. І сказав Давид до Натана: «Згрішив я перед Господом!» (2Сам. 12:13). Його каяття та смуток були щирими. У Псалмі 51 Давид говорить про свої докори сумління та страждання: «Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив…» (вірші 5,6).

У цей момент Давид дивився на себе очима Бога. Він побачив себе таким, яким був насправді, і яким його бачили інші. Лише тоді він був готовий визнати свою причетність до скоєного і пройти через процес відновлення.

Якщо приятель-рибалка хоче допомогти своєму приятелеві побачити себе очима Бога, йому слід зосередитися на тому, як Бог дивиться на дану ситуацію. Він може сказати так: «Знаєш, я пам’ятаю один випадок, що описаний в Біблії, коли дехто загнав себе в глухий кут, як ти оце зараз. Давай поміркуємо над цим разом», – а потім перейти до прикладу з Давидом. Далі приятель може поставити проникливе запитання на кшталт цього: «Гріх Давида здається жахливим. Як ти вважаєш, а на твої дії Бог дивиться по-іншому? Як Бог ставиться до того, що трапилося?»

Визначення проблеми приводить до прийняття відповідальності

Доктор Франк Піттман – психіатр, спеціаліст з питань позашлюбних відносин. У своїй книзі «Приватна неправда: невірність у шлюбі» він розповідає про те, як опитав 100 подружніх пар, які докладно пояснювали, чому в них виникли інтимні зв’язки поза шлюбом. «Не секс, а брак близьких відносин штовхнув їх на зраду», – говорить Піттман. Те, що колись було, те, чого вона так відчайдушно хотіла знову – це близькі взаємовідносини: відданість, взаємна довіра, відкритість, цілковита чесність і, певною мірою, уразливість, коли обидва були абсолютно відвертими один з одним. Некомунікабельність чоловіка віддалила його від дружини і позбавила тісного зв’язку. Шлюб – це зобов’язання чоловіка та дружини намагатися задовольняти потреби один одного, і ці потреби значно більші від сексуальних. Більшість чоловіків думають лише про фізичні потреби (їжа, одяг та житло), у той час як потреби жінки набагато складніші. Чоловік ніколи не брав до уваги той факт, що потреби дружини включали спілкування, довіру та почуття власної значимості. Його коментарі щодо її ваги нічим не покращили її самооцінки. (До речі, її ходіння до холодильника було реакцією на його некомунікабельність, що перетворилось у замкнене коло: чим більше вона їла, тим більше поправлялася; чим більше поправлялася, тим менше чоловік приділяв їй уваги; і тоді вона їла ще більше…). Пам’ятаєте, як часто він говорив їй, яка вона гарна, у перші роки шлюбу. Дружина тужила за тими днями. Приймаючи відповідальність за сім’ю, чоловік має задовольняти потреби дружини, так само як і жінка має задовольняти потреби свого чоловіка. А тим чоловікам, які не дбають про потреби дружини, Павло говорить із суворістю: «Коли ж хто про своїх… не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного» (1Тим. 5:8). Незадоволення таких потреб негативно впливає в першу чергу на наше сексуальне життя. Відмовляючись або неохоче виконуючи свій шлюбний обов’язок, партнер створює вакуум, який може заповнити хтось інший.

У таких ситуаціях я запитую: «Можливо, ти підштовхнув його до цього своєю байдужістю, незадоволенням його сексуальних потреб, незацікавленістю його внутрішнім світом?» або «Чи намагалися ви подивитися на цю ситуацію очима дружини? Скажіть мені чесно, щоб ви зробили на її місці?»

Дуже важливо задовольняти потреби один одного. Кілька років тому юнак, на ім’я Вільям Глассер, навчався в медичному коледжі на психіатра. Він відкидав багато чого в сучасній психіатрії, особливо теорію психоаналізу Зиґмунда Фрейда. Врешті-решт, Глассер винайшов новий підхід до задоволення людських потреб, який він назвав «терапія реальністю». Глассер стверджує, що не існує психічних хвороб як таких, за винятком таких як шизофренія, причиною якої є певний фізичний розлад. Він переконаний, що такі психічні захворювання, як психози та неврози, – не що інше, як прикриття чи симптом безвідповідальності.

Глассер вважає, що всі – від сивої бабусі до немовляти – мають дві основні потреби: 1) любити і щоб їх любили; 2) відчувати власну важливість, як для себе, так і для інших. Коли ці потреби задовольняються, то на думку Глассера, люди діють відповідально. А якщо не задовольняються, то з’являється безвідповідальність, яка часто приймається за психічну хворобу. Глассер, католик за віросповіданням, не намагався зіставляти своє розуміння з біблійним, і все ж, ці дві потреби – любов та самореалізація – відповідають біблійному погляду на наше життя. Біблія, між іншим, висуває ще одну, третю потребу людства – потребу в захищеності, яка забезпечується відносинами з Богом.

Глассер порадив би дружині за нашого приклада порвати зі своїм чоловіком, не тому, що в Божих очах це гріх, але тому, що її потреби не можуть бути задоволеними випадковим романом. Багато інших психіатрів, погоджуючись з Глассером, говорять тепер те, що Слово Боже стверджує протягом багатьох століть: «Ти несеш відповідальність, ти можеш змінитися» (хоча більшість із них не приймають Біблійних концепцій гріха та викуплення).

Британський психіатр Гарт Вуд, новий голос у психіатрії, стверджує, що невроз – це міф. Людей, які порушили етичні норми, слід лікувати «моральною терапією». А це означає: перестати звинувачувати навколишнє середовище, хвороби чи інших людей, і почати замислюватись над своїми внутрішніми цінностями (якими б вони не були). Злі вчинки, на думку Вуда, це не порушення Божого закону, а скоріш – порушення власної моральної системи (це, по суті, виключає будь-який об’єктивний критерій моральності, тобто добра і зла). У Вуда праґматичний підхід: правильно те, що приносить полегшення.

Звичайно, я не погоджуюся з цим висновком. У Біблії даються дуже чіткі моральні принципи, і Бог заповідав нам служити іншим, а не собі.

Попередній запис

4.2 Перша ціль душеопікунства: визначити проблему

Наступний запис

4.4 Друга ціль душеопікунства: проаналізувати можливі способи вирішення проблеми