5 РОДИНА ЯК ОПОРА

Достеменно відомо, що шлюб і родина – дорога до святости, однак на практиці замість того, щоби дивитися на свою родину у світлі віри, трактуємо її звичайно, по-людськи. Вибираючи дорогу подружнього життя, керуємося бажанням шукати опор у колі близьких осіб, пов’язаних із нами кровними зв’язками.

Прагнення доповнення

Зазвичай чоловік і жінка прагнуть стати батьками і вбачають у цьому природне доповнення своєї любови. Однак, коли приходить на світ перша дитина, стосунки між ними змінюються, і чоловік мусить прийняти появу нової особи, яка має особливі права на почуття дружини.

Жінка прагне мати дитину, трактуючи її як частину самої себе. Вона плекає надію, що малюк зробить її життя змістовним, заповнить порожнечу і самотність. Дуже часто дружина прагне, щоби дитина її доповнювала, щоб дала їй те, чого не зміг дати власний чоловік.

Як правило, це вдається, принаймні на початках. Дитина, тісно пов’язана з матір’ю, уповні відповідає на її почуття, а мати ще міцніше поєднується з нею. Проте егоїстичне очікування доповнення через дитину не є виразом правдивої любови.

Правдива любов виражається у виході назустріч потребам иншої людини, щоб доповнити її в тому, що для неї є найціннішим. Це прагнення зробити кохану особу повністю щасливою, а не навпаки: зробити з її допомогою щасливим себе самого.

Звичайно, мати прагне віддавати себе дитині і слугувати їй, очікуючи, однак, від неї взаємности. І нарешті її отримує – дитина віддячує любові усмішкою, поглядом, жестом, що для матері є найвищою нагородою. Дуже легко за такої ситуації почати спиратися на дитину як на божка. Легко забути, що єдиною опорою є Господь і, окрім Нього, не маємо нікого, хто любив би нас любов’ю повною і справжньою.

“Не така, як хочу”

У тому, що батьки прагнуть мати в дитині свою опору, можна пересвідчитися тоді, коли вперше дитина не відповість на їхню любов. Перші розчарування походять із досвіду, що батьківські надії виявилися ілюзіями і розсипаються на очах, як картковий будиночок. Це завдає болю і терпінь через те, що дитина насправді не така, якою її хотіли бачити.

Часто маємо конкретно визначені очікування, пов’язані зі своїм сином чи донькою. Вони залежать від того, якими є ми самі у фізичній, психічній і духовній сферах. Як правило, не приймаємо в инших – особливо у власних дітей – того, чого не приймаємо в собі, і дозволяємо їм те, з чим і в собі можемо погодитися. Як наслідок – прагнемо, щоб дитина була втіленням нашої власної уяви і прагнень, нашого бачення людини, та керуємося вкрай суб’єктивною концепцією виховання.

Водночас любов – це прагнення турбуватися про дитину згідно з наміром Творця, а не з власним. Земні батьки повинні бути тільки виконавцями Божої волі стосовно своїх дітей, або радше стосовно Божих дітей, котрими опікуються на землі.

На практиці ця основа дуже часто порушується. Батьки, не шануючи Божої волі, хочуть, щоби діти відповідали їхньому власному уявленню. Коли дитина не виправдовує очікувань, вони переживають болючі розчарування. Буває, що силою змушують своїх дітей пристосовуватися до батьківських мрій і планів. Насправді любов не полягає в тому, щоби з допомогою дитини доповнювати себе, навпаки – самому її доповнювати.

Бунти періоду дозрівання

Коли діти вступають у підлітковий період, вони інтенсивно шукають власного самоствердження й неповторної життєвої дороги. Настає час перших бунтів, які по суті означають протест проти егоїстичних очікувань батьків, котрі хочуть з допомогою дитини доповнювати себе і “плекати” власні ілюзії. Що міцніше батьки спиралися до цього часу на свою дитину, то драматичнішим буде її бунт.

Усе, що спричинює чимало бурхливих сутичок і страждань, є, однак, цінним даром, який очищує стосунки між батьками й дітьми. Бунти періоду дозрівання повинні дати батькам усвідомлення того, що їхня дитина має право на власну дорогу, яку не можна привласнювати.

Якщо б ми – як батьки й матері – хотіли опертися на Бога по-справжньому, то старалися б доповнювати своїх дітей у тому, що для них найважливіше. Насамперед ми прагнули б, щоби діти повірили: Господь їх любить завжди і безумовно, незважаючи на те, чи мають вони успіхи, чи їхньою долею стають поразки.

Якою є наша реакція на життєві невдачі дітей? Переважно не погоджуємося з цим, бо не приймаємо і власних поразок. Дитині, котра зазнала поразки, не вділяємо любови, якої та потребує і за якою сумує.

Кожен прагне бути любленим безумовно, незважаючи на своє зло і падіння. Кожен прагне цієї єдиної, повної і справжньої любови, яку дарує нам Бог. Коли ж не отримує її через своїх батьків, бунтує і протестує, заходячи часом дуже далеко.

Наскільки довго батьки спираються на своїх сина та доньку, настільки довго своїми очікуваннями паралізують дитину. Єдине спасіння – шукати опори в Господі та почати боротьбу за віру дитини в те, що вона є безумовно любленою своїм Небесним Отцем. Водночас дитина навчиться швидко підніматися після падінь і, прислуховуючись до голосу Творця, провадити з Ним діялог. І тоді шукатиме Його волі і буде Йому слухняною.

Опора в дорослих дітях і внуках

Тенденція ілюзорної опори на дітей не слабшає сама собою, навіть коли діти зовсім подорослішали. Тоді ця тенденція може виражатися в прагненні, щоби дорослі син або донька і надалі вводили батьків у курс усіх своїх справ і ділилися з ними пережитим. Насправді ж дорослі діти мають ділитися всім тільки з Богом – своїм Творцем і єдиним Отцем…

Коли наші діти дорослішають і самі вже стають батьками, прагнення спертися на них часто переносять на внуків. Це неминуче провадить до нових конфліктів і страждань, адже саме батьки, а не дідусь із бабусею, мають виховувати дітей.

Якщо би ми – дід і бабця – насправді прагнули, щоби внуки полюбили Бога, щоби Господь став їх єдиною опорою, а воля Божа єдиною поживою, то не розраховували б на те, що дитина нас доповнюватиме. Ми боролися б тоді тільки за одне: нехай передусім сама дитина буде доповнена тим, що найважливіше – своїми стосунками з Богом Отцем.

Найкраще виховувати дітей у любові до Господа, котрий є і Батьком, і Матір’ю. Якщо ми допровадимо дитину до такої любови, до волі Творця, то пробудимо в ній прагнення, яке мав наш Спаситель, коли жив на землі: “Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене” (Ів. 4:34). Правдива мета полягає в тому, щоб дитина виконувала тільки волю Небесного Отця, а не волю земних батьків.

Коли б це насправді здійснилося, наша батьківська ситуація була б ідеальною – наші син чи донька стали б знаряддям у руках Бога. Ми б також не розраховували на них, не шукали б у них ілюзорної опори, скеровуючи всі свої сподівання до Творця. Тоді Він сам міг би потурбуватися про нас: через дитину, через инших осіб чи через події.

Кожний із нас має Отця в Господі. Якщо відкриємося на цю правду, то нашою поживою стане виконання Його волі. Тоді ми самі зможемо дати найкраще свідчення нашим дітям і внукам.

Якщо батьки, вихователі і всі ті, кому довірена доля инших людей, не живуть вірою і надією на здійснення Божих планів, тоді великою мірою обмежують Божі наміри. Якщо не зможуть дивитися мовби зверху на все, що діється, і очікувати того, чого ще немає, то прагматизм їх діяльности ні до чого не придатний. І дійсно, кожна справа також має свій практичний аспект, котрий нічого не вартий без надприродного виміру.

Бог прагне, щоб ми з надією очікували на здійснення Його планів щодо нас і нашого оточення. На своїх найближчих, а також тих, яких вважаємо далекими від віри, ми повинні дивитися так, як дивиться Господь у Своєї доброті. А Він бачить їх як святих, хоча вони можуть навернутися через рік, через десять років, а може, як добрий злочинець, тільки у хвилину смерті. Якщо будемо робити спроби не розраховувати на людей, а спиратися на Божий задум, пов’язаний з їхнім життям, найкраще допоможемо їм на дорозі навернення.

Важливо шукати опору в повному надії очікуванні того, чого ще немає, але що, як глибоко віримо, є в Господніх намірах і залежить від нашої співпраці з Його благодаттю. Результати нашої опори на Бога можуть бути таким чином спасенними для инших людей.

Попередній запис

4 ПРОБЛЕМА ОПОР У ПОДРУЖЖІ

Наступний запис

1 ОМАНЛИВЕ СВІТЛО ЛЮДСЬКОЇ ЛЮБОВИ