ВСТУП
Усе, про що ми говорили до цього моменту, стосувалося християнського життя: авторитет і натхнення Божого Слова, прийняття Ісуса Христа Господом та братерство віруючих. Ми розглядали різноманітні аспекти стосунків, які ми маємо з тими, хто є частиною Тіла Христового, і особливо з тими, хто є частиною нашої місцевої церкви. Це не тільки природно мати такі стосунки, але й необхідно. Ми є поєднані разом з цими людьми як християнська спільнота, а тому ми стаємо як сім’я.
Коли наші стосунки любові зростають, не важко знайти способи як послужити один одному. Нам приємно мати стосунки з тими, хто є схожі на нас у стилі життя і у вірі, і ми легко пристосовуємось до комфорту один з одним. Але Ісус хоче вивести нас з цієї зони комфорту і зробити з нас ефективних громадян Його Царства. Та заповідь, яку Він залишив Своїм першим учням, продовжує звучати для нас: “Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім‘я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!” (Мт. 28:18-20)
Це є Велике Доручення Церкві і його не можна уникати. Однак, це Велике Доручення часто стає “великим занепокоєнням”, бо воно вимагає, щоб ми, як християни, не просто “жили-поживали” собі зі своєю церковною сім’єю і виконували свої церковні обов’язки. Суть цієї заповіді не в цьому. Це є пряма і беззаперечна команда: “Ідіть!”.
Настільки значна частина Нового Заповіту говорить про звіщення Євангелії, що неможливо обминути чи проігнорувати це. Ми дивимось на Ісусові слова і усвідомлюємо, що в нас нема вибору в питанні звіщення Євангелії. “Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до остатнього краю землі…” (Дії 1:8).
Свідчення – це є частина життя християнина. Часто говориться, що єдиний вибір, який ми маємо – це бути хорошим або поганим свідком. Іншими словами – активним чи пасивним свідком. По ходу нашого дослідження ми краще зрозуміємо різницю. Але спочатку ми повинні розглянути зв’язок звіщення Євангелії з життям місцевої церкви, а також – з нашою присвятою місцевій церкві.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗВІЩАННЯ ЄВАНГЕЛІЇ
Слово “євангелія” означає “Добра звістка” або “Добра новина”. Суть цієї Доброї звістки виражена Ісусом, коли Він проголошує пророцтво Ісаї: “На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування” (Лк. 4:18-19)
Це є Ісусове служіння на землі, і звіщення Доброї Звістки є в самому серці цього служіння. Звіщення Євангелії – це акт донесення Доброї Звістки в такий спосіб, щоб людина зрозуміла її суть і відгукнулася б на неї. В Ісусовому проголошенні є декілька особливостей, які є частиною Євангелії.
- Проповідування є початком донесення Євангелії. Основою звіщення Євангелії є звіщення про Божі діла, що дають свободу для полонених.
- Зцілення є частиною звіщення Євангелії. Воно звільняє людину від хвороб і емоційних пут. Ісус сказав: “незрячим прозріння”. Багато людей знаходиться також у духовній темряві.
- Звільнення від демонічного гніту стає необхідною частиною навернення людей до пізнання Божої Доброї Звістки через Ісуса Христа.
- Проголошення Господнього змилування використовується, напевно, найменше, але воно є найбільш характерною особливістю Ісусового благовістя. Бог не прагне засудити нас. Він хоче виявити людству Свою милість і ми повинні звіщати про це.
Можливо, найбільш важливою проблемою, яка робить церкву неефективною в наверненні людей через Євангелію, є наш небіблійний підхід до звіщення Євангелії. Цей підхід може приймати різні форми, але в основному це є небажання жертвувати часом і зусиллями, які необхідні для поширення Євангелії. Він базується на філософії “невтручання”: “Нехай люди самі вирішують, що їм робити з Євангелією”. Люди повинні притягуватися до світла, яке ми маємо, але на жаль, воно є не так.
Як правило, ми можемо побачити наступні виправдання, які переважають у церкві: “у мене немає часу”, “я не знаю як”, “це не моє покликання”, “я не можу знайти когось, з ким я би міг поділитись”, “це робота пастора”. Причиною такого підходу може бути звичайний страх. Ми живемо у світі конкуренції, серед суспільства, яке несхвально дивиться на промахи та невдачі. Ніхто не любить, щоб від нього відвертались. Отож, замість того, щоб спробувати діяти в незручній для себе сфері, ми починаємо стримувати себе.
Страх перед невдачею. Тактика, яку сатана використовує проти християн: “Навіть якщо ти підеш і спробуєш розповісти людям про Ісуса, у тебе нічого не вийде”. З’являється тривога, невпевненість бере гору і, як правило, люди швидше знаходять хороше виправдання, ніж бажання звістити Євангелію.
Страх перед людьми. Людина є суспільним творінням. Вона потребує, щоб “свої” її приймали, і в неї постійно виникають думки, що якщо ти не такий як всі, ти їм не підходиш. У результаті, набагато легше не займати першу позицію, ніж триматись її. Особливо, коли ця позиція може призвести до того, що тебе не приймуть.
Страх перед обов’язком. Якщо хтось приймає нашу звістку Євангелії, ми відчуваємо відповідальність за цих людей. Той факт, що ми є довше в Христі ніж вони, дає нам зрозуміти, що ми маємо більше зрілості, а, значить, і відповідальності, якої ми часто просто уникаємо.
Страх перед змінами. Приведення нових людей до церкви завжди призводить до змін як у лідерстві, так і в структурі стосунків у церкві. Саме поняття “звіщення Євангелії” говорить про те, що будуть зміни. Отож, цей страх протидіє процесу звіщення Євангелії на підсвідомому рівні як в окремих людей, так і у всієї церкви.
Страх перед викликом. Дуже багато християн мало що знають про те, у що вони вірять. Їхня нездатність захистити свою позицію, а також невміння її представити відкриває доступ для виклику зі сторони ворога. Кожен віруючий має добре знати основи віри та базові доктрини. Це дивно, але факт, що більшість людей навертаються до християнства через тих, хто тільки увірували, і які є ще непідготовлені.
У результаті, нехристиянські та пвсевдохристиянські секти дуже часто прикладають більші зусилля, ніж істинні християни в проповідуванні людям. Але який контраст ми бачимо в часи апостолів після злиття Святого Духа: “І пішли вони, і скрізь проповідували. А Господь помагав їм, і стверджував слово ознаками, що його супроводили” (Мр. 16:20).
Зауважте, що цей вірш з Євангелії від Марка описує події після вознесіння Ісуса на небо. Тому це є точне описання діяльності Церкви після вознесіння.
Потрібно розвивати правильний підхід до звіщення Євангелії. Воно не стається саме по собі. Необхідно мати бажання і певну підготовку, щоб допомагати людям приходити в Царство Боже. Для того, щоб виховувати учнів, необхідно присвячення Слову Божому. Також необхідно мати бажання жертвувати часом і зусиллям для того, щоб привести людей до покаяння та прийняття Ісуса як Спасителя та Господа їхнього життя.
Присвячення місцевій громаді включає в себе також присвячення баченню та переконанням цієї групи віруючих. Це є очевидна реальність, і наслідки незгоди з баченням місцевої церкви ніде не будуть настільки відчутними, як у сфері звіщення Євангелії. Саме тут можна відчути місіонерське серце церкви, бо кожна молитва і всі кошти, які посилаються на допомогу і підтримку служіння, є прямою спробою завершити загальну мету спасіння загублених.
Однак проблема з’являється на рівні місцевої громади, де члени церкви щодня зустрічають людей світу. Якщо присвячення церкві не включає в себе бажання стати задіяним у процесі звіщення Євангелії, то ріст церкви буде малий.
Ціна є великою, як з точки зору витрат часу та енергії на виховання учнів, так і з фінансової точки зору. Тим не менше, це є доручення Божого Слова і воно має бути бажанням нашого серця.
Євангелізаційнии дар у церкві. Один з багатьох духовних дарів у тілі Христовому є дар євангеліста. Яким би не було вираження цього дару, ті, хто мають його, мають унікальну і сильну надприродну здатність переконувати людей у Євангелії Ісуса Христа. Більшість людей такої здатності не мають. Ці євангелісти є важливою частиною органічної структури місцевої церкви і Бог використовує їх, щоб приводити людей до Христа і спонукати інших робити це. Але їх дар не звільняє церкву від завдання звіщати Євангелію.
Євангелізаційна роль віруючої людини. Хоча не кожен має дар євангеліста, кожен зобов’язаний бути євангелістом. Християнська відповідальність звіщати Добру Новину не може бути відкинута виправданням: “Це не мій дар”. Ми всі повинні бути готові стати на захист своєї віри (1Пет. 3:15).
Кожен християнин повинен мати базове розуміння того, як він прийняв Ісуса Христа і повинен бути навченим, як розумно і доступно поділитися цим з іншими. Якщо ми хочемо прийняти місію благовіщення, нам необхідно бути підготовленими для проголошення Євангелії.
Кожен християнин має розвивати базове розуміння біблійної основи спасіння і бути здатним без вагань поділитися цим з іншими.
Результати статистики. Еллер Тайнс, декан факультету релігії при Університеті Свободи в Лінибургу, штат Вірджінія, запропонував наступну статистику для нашого дослідження. Вона підкреслює величезне значення нашої ролі в приведенні людей у Церкву Ісуса Христа. Хоча це американська статистика, її можна застосувати також і для інших частин світу.
Як люди приходять у церкву:
| Через рекламу | 2% |
| Через пастора | 6% |
| Через організовані євангелізаційні заходи | 6% |
| Через друзів і родичів | 86% |
Твереза оцінка цих цифр чітко показує, що завдання проголошення Євангелії для суспільства лежить безпосередньо в руках віруючих, які складають Церкву. Отож, дуже важливо, щоб наше присвячення місцевій церкві включало в себе присвяту звіщанню Євангелії. Якщо це не так, то ми самі себе обманюємо у вирішенні того завдання, яке дав нам Ісус (Мр. 16:15-18).
ВИСНОВОК
Звістка про Ісуса Христа та Його любов є найсильнішою звісткою у світі. Вона несе людям прощення їхніх гріхів, дає спрямування їхній моралі і звільняє їх від ярма. Однак, для того, щоб люди могли почути Добру Новину Царства Божого, про неї потрібно їм розповісти. Біблія каже, що “Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді” (1Кор. 1:21). Ця звістка здається “дурістю” доти, доки вона не буде представлена життям людей, які справді живуть нею. І тільки тоді Дух Святий відкриває людям їхню гріховність та приводить їх до спасіння.
Не може виникати сумнівів щодо необхідності проголошення Євангелії. Питання може бути в тому, чи будемо ми, як Тіло Христове, дотримуватися присвячення і жертвувати часом та зусиллями, які необхідні для проголошення вістки спасіння нашим оточуючим. Ми можемо, ми повинні, але чи будемо ми це робити?