5) Тебе душа моя прагне

  • «Боже Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води…
  • Я так приглядався до Тебе в святині, щоб бачити силу Твою й Твою славу, ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють!
  • Так я буду в житті своїм благословляти Тебе, ради Ймення Твого буду руки свої підіймати!
  • Насичується, ніби лоєм і товщем, душа моя, а уста мої хвалять губами співними.
  • Як згадаю Тебе на постелі своїй, розмишляю про Тебе в сторожах нічних: що став Ти на поміч для мене, в тіні ж Твоїх крил я співатиму!
  • Пригорнулась до Тебе душа моя, правиця Твоя підпирає мене.
  • Вороги ж мою душу шукають для згуби, нехай западуться до споду землі, нехай помордовані будуть мечем, бодай стали шакалам поживою!
  • А цар звеселиться у Бозі, буде хвалений кожен, хто йому присягає, будуть бо замкнені уста лжемовцям!» (Пс. 63:2-12).

Господи, не покидай мене тепер, коли взиваю до Тебе

Усе, що є в нас, тужить за Богом: тужить наша душа, тіло, психе, розум, воля. З внутрішньою силою писав про тугу за Богом блаженний Авґустин у «Сповіді»:

«Господи, змилосердься наді мною і вислухай бажання моє. Я переконаний, що воно не жадає […] нічого з того, чого домагається наше тіло під час нашого паломництва на цьому світі. Усі ті речі додаються нам, хто шукає царства Твого і справедливості Твоєї. Дивися, Боже мій, яке моє бажання. […] Дивись, Отче, поглянь, побач і схвали. […]. Волаю до Тебе, Боже мій, “Милосердя моє” що створив мене й не забув про того, хто забув про Тебе. Закликаю Тебе до моєї душі, яку Ти готуєш для того, щоб вона прийняла Тебе з тугою, якою Ти натхнув її. Не покидай того, хто волає до Тебе, бо ж Ти попередив мене раніше, ніж я волаю до Тебе, Ти безнастанно наполягав на тому, щоб я почув Твій далекий голос, щоб обернувся до Тебе і щоб покликав до себе Того, хто мене кличе до себе» (Сповідь 11, 2; 13, 1).

Оскільки туга за Богом є Його даром, і Він сам вписав її в наше серце, тому в своїй найважливішій заповіді рішуче наказує: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Лк. 10:27).

Усе в нас тужить за Богом. Також і наше тіло. Без Нього воно відчуває неспокій, спрагу, розчарування. Усе споживацтво сучасної цивілізації піклується насамперед про чуттєвий комфорт й у всьому шукає передовсім приємности. Але чинить так, тому що нехтує справжньою тугою за правдивою любов’ю, духовністю, релігією, моральним порядком. Людські розчарування і розгубленість – це наслідок такого життя, «якби Бога не було».

Голод тіла, психе, душі, розуму, волі, як і кожен інший людський голод – це знаки голоду за Богом. Якщо людина відкине Бога як суб’єкт власного життя, як його мету і сенс, тоді її власні пристрасті – пожадливість і запальність – стають водночас її божками і тиранами. Гедонізм, «нова релігія» і нова мораль – це нова форма поневолення людини.

Господи, достойно прославляти Тебе

Блаженний Авґустин розпочинає свою сповідь ревною молитвою:

«“Великий єcu, Господи, і достойний безконечної хвали”; “велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй”. І величати хоче Тебе людина, маленька частинка створіння Твого, людина, що носить із собою смертність свою, що носить із собою свідоцтво гріха свого і доказ, що Ти, Господи, “опираєшся гордим”.

Та одначе величати Тебе хоче людина – маленька частинка створіння Твого.

Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі.

Дай мені, Господи, знати й розуміти, чи найперше треба волати до Тебе, чи величати Тебе, чи найперше треба пізнати Тебе, чи волати до Тебе. Але хто ж волає до Тебе, не знаючи Тебе?

Бо ж той, хто не знає Тебе, може волати до когось іншого, замість до Тебе. А може, радше волають до Тебе, щоб пізнати Тебе? “Але ж як волатимуть до Того, у Кого не увірили?” І “як увірять, коли немає проповідника?” “І величатимуть Господа ті, що шукають Його. Бо ті, що шукають Його, знайдуть”, а ті, що знайдуть, прославлятимуть Його» (Сповідь 1, 1).

Не буде впорядкованости, ладу і миру в моєму тілі, у моїх емоціях, у моєму мисленні, якщо в моїй душі не буде Бога. Життя людини, яка порвала з Богом, своїм Творцем, і відвернулася від Нього, стає безплідне, марне, пусте, як висохла земля, як безводна криниця.

У наших спробах подолати життєві розчарування, безлад і неспокій серця ні до чого не приведе психоаналіз, зусилля зрозуміти і прийняти себе, якщо нехтуватимемо Богом. Аскетичні практики і самозречення, стоїчне опанування тіла не заспокоять нас, якщо нам забракне любови Бога. «І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!» (1Кор. 13:3). Не зцілює ані нищення спраглого тіла, ані його зневаження. Лікує нас тільки Бог, Його відвічна любов.

Релігійний досвід не може перероджуватися в ідеологію

Наш голод Бога, який ми переживаємо попри наші молитви, нерідко випливає з того, що ми не шукаємо Його радикально, цілісно: всім серцем, усією душею, всією думкою, всім тілом, а лише якоюсь частинкою, «фрагментом» нашого життя, наприклад, тільки розумом або тільки почуттями. Тоді віра легко стає ідеологією. Те, як ми говоримо, думаємо, часто містить чимало саме з ідеологічного сприйняття Бога, духовности, релігії, моралі.

Як відрізнити релігійну ідеологію від віри? Основним критерієм автентичности віри є її зв’язок зі щоденним життям і поведінкою людини стосовно інших і стосовно світу.

У полеміці з фарисеями і книжниками Ісус звертає їхню увагу на те, що в пошуку відповіді на їхнє запитання, чи є Він Месією, чи ні, важливішими за слова є Його вчинки: «Я вам був сказав, та не вірите ви. Ті діла, що чиню їх у Ймення Свого Отця, вони свідчать про Мене. Та не вірите ви, не з Моїх бо овець ви» (Ів. 10:25-26).

Коли ми осуджуємо ближніх, відчуваємо до них ворожість і нехіть, критикуємо і засуджуємо їх як фарисей, що молився в храмі (див. Лк. 18:9-14), то в наших релігійних переживаннях іноді буває більше ідеології, вигаданої для власного користування, аніж правдивого переживання Бога. Деколи ми розкидаємося словами: «Господь Бог хоче. Господь Бог не хоче. Господу Богу подобається. Господу Богу не подобається. Це Божа воля. Це не є Божа воля». У такого роду міркуваннях та оцінках є чимало нетерпіння, виправдовування і пошуку того, що нам подобається.

Звідки нам усе це відомо? Звідки ця легкість у словах і деклараціях? Щоб на наш пошук Бога і Його волі не впливали наші особисті ідеології, необхідна велика терпеливість віри, яка дає не власні відповіді, а слухає Боже Слово і в ньому шукає відповідь.

Коли Мати Тереза з Калькутти вийшла зі Згромадження сестер Лоретанок, щоб заснувати новий орден, який би піклувався найбіднішими з бідних, вона з нетерпінням чекала, коли Господь пришле їй першу кандидатку. Вона вийшла служити убогим на вулицю на Різдво 1946 року, а через місяць до неї звернулася двадцятип’ятилітня Агнеса. Хоч Мати Тереза дуже зраділа, однак прийняла її не відразу. Вона відіслала її додому зі словами: «Ще раз обдумай своє рішення, і якщо надалі будеш дотримуватися своєї постанови, повернися 19 березня, у свято святого Йосипа». Агнеса повернулася.

Коли ми так легко заявляємо: «Це Божа воля. Це не є Божа воля», – то розмиваємо нашу сприйнятливість Бога і Його волі. Ідеології, інтелектуальні ідеї не наближують нас до Господа. Вони радше віддаляють від Нього.

Людина не є сама собі господарем

Автентичність нашого пошуку Бога і Його волі ми розпізнаємо в плодах нашого щоденного життя: у безкорисливій любові до ближнього, у щирій молитві, у жертовності до убогих, терпеливості в кривді, щоденному самозреченні, у боротьбі зі стражданням, врешті, перед лицем смерти наших рідних і нас самих.

Коли ми шукаємо Бога тільки своїми емоціями, то переживаємо багато гарних хвилин, котрі приносять нам приємність (як фарисей у храмі), але вони не перемінюють наше життя і поведінку стосовно ближніх. Ісус каже, що дерево пізнається за його плодами (див. Мт. 7:16). Іноді ми буваємо задоволені собою як фарисей, котрий молиться в Храмі, але нам байдуже, чи Бог вдоволений нами; чи задоволені нами наші брати.

Бога можна знайти тільки усією особою, цілісно: усією душею, всім серцем, усією думкою, всією своєю міццю, з усіх сил. Коли в нашому переживанні Бога не вистачає цілковитої самовідданости, цього усього, у всіх чотирьох вимірах, тоді нам загрожує небезпека, що шукатимемо Бога лише для власного користування, а не і тією метою, щоб – як заохочує святий Ігнатій Лойола – Йому довірити все наше життя, щоб тільки Йому служити і Його прославляти (див. Духовні вправи 23).

Ніхто з нас не є власником свого тіла, психе, розуму, безсмертної душі, своїх людських сил. Усе це «для нас, для нашого користування», але не нам належить і не від нас залежить. Як «даром» ми все одержали, так само «даром» усе від нас може бути забране. Як легко втратити, всупереч своїй волі, тілесне здоров’я, емоційну рівновагу, добру репутацію, психічне здоров’я, тверезе мислення і розсудливість. Людина не є сама собі господарем, адже сама себе не створила. Ми віддаємо Богові лише те, що від Нього отримали як дар і благодать.

У романі «Майстер і Маргарита» письменника і драматурга Михайла Булгакова диявол, що прибув із Москви як радник з чорної магії, у розмові з марксистським літератором Берліозом, який ствердив, що Бога немає, запитує його таке: «Якщо Бога немає, то хто ж керує життям людським та усім взагалі ладом на землі?» «Сама людина й керує», – вихопився сердито з відповіддю Берліоз. А коли врешті літератор визнає, що людина все ж смертна, диявол додає, що вона не просто смертна, а «несподівано смертна». Відтак доповнив, немовби знехочу, що того ж вечора це сповниться на Берліозі.

Коли ми довіряємося Господу, то в Ньому і через Нього відбувається наше навернення, єдність віри і життя. Тоді ми відкриваємо нашу людську і релігійну ідентичність; переживаємо внутрішню єдність: тіла, психе, розуму, серця, душі.

Людина може самоінтегруватися тільки довкола духовних переживань, переживань Бога. Його любов усе в нас «синхронізує», єднає, скріплює, об’єднує. Зцілення душі, серця, розуму, волі і їх поєднання відбувається шляхом віддання їх Богові. Тільки в Бозі знаходить мир моя душа, моє серце, моє тіло – уся моя особа.

Дозволь, Господи, щоб ми постійно Тебе відкривали

Голод на Твою любов, Господи, закарбований у наше життя. Це Ти сформував нас так у лоні матері, що без Твоєї любови ми є нещасливі. Ми прагнемо шукати лише Тебе. Жертвуємо Тобі наш нас, наші серця, наш розум, волю, тіло – усе, ким ми є і що посідаємо.

Не раз ми були стосовно Тебе закриті, малодушні, занадто зайняті. Нашою трагедією є наша скупість щодо Тебе, Господи. У своїй молитві ми часто ідемо по лінії найменшого опору. Не довіряємо Тобі, як Сара, дружина Авраама, яка сміялася, коли Ангел Господній об’явив, що через рік вона народить сина (див. Бут. 18:15).

Наші налякані, закриті, зосереджені на собі серця захищаються від Тебе, Господи. Ти сам відкривай їх Своєю божественною любов’ю. Адже серце, закрите на Твою любов, стає самолюбне, егоцентричне, вперте, боязно тримається за свою думку, вподобання, звички, залежності.

Тільки Твоє Слово, яке об’являє Твою нескінченну любов, може нас наситити. Ніхто інший і ніщо інше. Усе, що люди нам дають, що нам кажуть, що жертвують – це лише блідий відбиток дару Твоєї нескінченної любови.

Чому ми нехтуємо Твоїм Словом, джерелом життя, щоб пити з потрісканих посудин? Господи, дозволь нам у глибині душі зрозуміти, що ми можемо втамувати голод Твоєї любови, безпосередньо сягаючи по Твоє Слово. Марнослів’я нас обманює, ошукує. Та Твоє Слово нас ніколи не ошукає.

Нехай розважання над Твоїм Словом стане центром нашого духовного життя, молитви, богопосвяченого, священичого, сімейного, спільнотного життя. Дай нам, Господи, сміливости насичуватися Твоїм Словом і Твоїм Тілом.

Сьогодні віддаю Твоєму Слову всю мою душу, все моє серце, всю мою думку, всі мої сили. Нехай Твоє Слово мене повчає, остерігає, розраджує, заспокоює, зцілює й насичує.

Нехай внутрішньо зворушить нас і пробудить до наполегливого пошуку Бога славне свідчення віри і любови блаженного Авґустина: «Не будь пустою, душе моя, не дозволь, щоб вухо духа твого оглухло від гулу твоєї пустоти. Послухай також і ти: Слово саме кличе тебе повернутися; то є місце спочинку, якого ніщо не зможе порушити там, де любов не знає того, щоб її покинули, якщо не покине сама. […] “А я, чи я також відходжу кудись?” – запитує Слово Бога. Закріпи в ньому оселю свою, доручи йому з довірою все, що тільки маєш від нього, душе моя, принаймні тепер, коли ти виснажена обманами. З довір’ям доручи Правді все, що маєш від Правди, і нічогісінько не втратиш: зацвіте заново одряхління твоє, й вилікуються все виснаження й утома твоя» (Сповідь 4, 11).

Попередній запис

4) В Твоєму імені серце моє каже

Наступний запис

6) Господь – то мій пастир