Можна довго наполягати на цих душпастирських застосуваннях блаженства лагідності, але перейдімо до більш особистого застосування. Ісус говорить: «Навчіться від Мене, бо Я тихий». Можна було б заперечити: але сам Ісус не завжди виявляв Себе тихим і лагідним! Наприклад, Він говорить, щоб не противитись злому і «коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу» (Мт. 5:39). Коли ж, однак, один з воїнів ударив Його в щоку під час суду перед синедріоном, не написано, що Він підставив іншу, але спокійно відповів: «Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б’єш?» (Ів. 18:23).
Це означає, що в Нагірній проповіді не все треба сприймати буквально. Відповідно до Свого стилю і вимог усного повчання, Ісус послуговується гіперболічною і образною мовою, щоб краще донести до учнів певну ідею. У випадку підставляння іншої щоки, наприклад, не є важливим сам жест підставити іншу щоку (що іноді може видаватись навіть провокаційним), але не відповідати на насильство іншим насильством, перемагати гнів за допомогою спокою. У цьому значенні Його відповідь воїнові – це приклад божественної лагідності. Щоб це збагнути, вистачить її порівняти з реакцією апостола Павла (що був святим) в аналогічній ситуації. Коли під час суду перед синедріоном первосвященик Ананія велів бити його по устах, Павло відповідає: «Тебе битиме Бог, ти стіно побілена» (Дії 23:2-3).
Потрібно прояснити ще один сумнів. У тій же Нагірній проповіді Ісус говорить: «А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Мт. 5:22). Але ж Він неодноразово в Євангелії звертається до книжників і до фарисеїв, називаючи їх «лицемірами, нерозумними і сліпими» (див. Мт. 23:17); Він дорікає учням, називаючи їх «безумні й запеклі серцем» (див. Лк. 24:25).
Також і в цій ситуації є просте пояснення. Потрібно лише відрізнити образу від напоумлення. Ісус засуджує слова, які сказані з люттю і з наміром образити брата, а не ті, що мають за ціль змусити усвідомити помилки і виправити їх. Один батько говорить синові: ти недисциплінований, неслухняний – цим він не прагне образити сина, але виправити його. Мойсей визначається Писанням як «найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі» (Чис. 12:3), проте у Второзаконні чуємо, як він кричить, звертаючись до Ізраїля: «Чи тим віддасте Господеві, народе нікчемний й немудрий?» (Втор. 32:6).
Вирішальним є намір того, хто говорить, – чи він це робить з любові або з ненависті. «Люби і роби те, що хочеш», – казав святий Августин. Якщо ти любиш, щоб ти не робив, чи то виправляєш, чи то не звертаєш уваги – це буде любов. Любов не чинить жодного зла ближньому; з кореня любові, як з доброго дерева, можуть вродитися лише добрі плоди[1].
Таким чином, ми ввійшли на приватну територію блаженства лагідності – у серце. Ісус каже: «Навчіться від Мене, бо Я тихий». Саме тут формується справжня лагідність. «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства…» (Мр. 7:21-22), як з внутрішнього кипіння вулкана виходить лава, попіл і розжарені іскри. Найбільші вибухи насильства і війн починаються таємно «від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють» (Як. 4:1). Як існує зрада серця, так й існує вбивство серця: «Кожен, хто ненавидить брата свого, – пише Іван Богослов – той душогуб» (1Ів. 3:15).
Не існує лише насильство рук, існує також насильство думок. Усередині нас, якщо ми звернемо на це увагу, майже безперервно відбуваються «суди за закритими дверями».
Я говорив, що в англійських перекладах блаженств замість слова лагідний є слово люб’язний. У цьому слові криється відтінок лагідності, який важливо вловити. Апостол Павло рекомендував це християнам з Филипп: «Ваша лагідність хай буде відома всім людям» (Флп. 4:5). Грецький термін, який ми перекладаємо як «лагідність», означає цілий комплекс поведінки – від милосердя до здатності вміти поступитися, бути люб’язним, толерантним і гостинним. Тут ми не далекі від того, що розуміємо сьогодні під словом «люб’язність».
Необхідно насамперед відкрити людську цінність цієї чесноти. Люб’язність – це чеснота, яка в сучасному суспільстві перебуває під ризиком, і то навіть під ризиком зникнення. Безпідставне насильство у фільмах і по телебаченню, навмисна вульгарна мова, змагання між тими, хто зуміє дійти далі, поза межі допустимого, у брутальності та явному публічному сексі, намагаються вчинити нас звиклими і привченими до всякого вияву брутальності та вульгарності.
Люб’язність – це немов «бальзам» у людських взаєминах. Я переконаний, що в сім’ї жилося би набагато краще, якби там було трохи більше люб’язності в жестах, у словах і насамперед у сердечних почуттях. Ніщо так не пригашує радості перебування разом, як грубість у поведінці. «Лагідна відповідь гнів відвертає, – каже Святе Письмо, – а слово вразливе гнів підіймає… Язик лагідний то дерево життя» (Прип. 15:1,4). «Уста солодкі помножують прихильників, і язик добромовний побільшує ввічливість» (Сир. 6:5). Люб’язна людина залишає після себе слід симпатії і захоплення всюди, де переходить. «Який він люб’язний!» – звучить відразу по її відході.
Поруч з цією людською цінністю необхідно також віднайти євангельську цінність люб’язності, яка не є лише справою виховання чи хороших манер. У Біблії терміни «лагідний» і «покірний» не мають пасивного значення «упокорення», «підпорядкування», але активне – людина діє з повагою, ввічливістю, милосердям стосовно інших.
Апостол Павло ставить люб’язність серед плодів Святого Духа, коли каже, що плодом Духа є «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5:22,23). Для св. Томи Аквінського люб’язність – це характерна особливість милосердя. Вона не відкидає справедливий гнів, але вміє натомість стримувати його так, щоби він не став на заваді спокійному та справедливому судженню про речі. Це є найчіткіший знак, який ми розпізнаємо в тому, хто стоїть перед людською особою із своєю чутливістю і гідністю, не почуваючись вищим.
[1] Св. Августин, Коментар на Перше послання Івана Богослова, 7, 8 (РL 35,2023).