Дійшовши до закінчення наших роздумів про блаженства, хотів би ще хвильку застановитися і охопити їх усіх одним поглядом як єдине ціле. Колись міська адміністрація Брешії організувала цикл публічних конференцій стосовно заповідей блаженства, запрошуючи дати на них коментарі представників культури, економіки і політики. Мені доручили розглянути блаженство чистих серцем, письменникові Еррі Де Лука – блаженство вбогих духом. Він представив своє судження про блаженства, яке я вважаю дуже вдалим. Він говорить про те, що нового принесли заповіді блаженств, що вони змінили:
«Духовні цінності перевернуті. Перелік радісних блаженств поставлений у протилежність до жалюгідних земних єрархій. Радісними тепер є лагідні, голодні, спраглі правди, милосердні. Новизна є шокуючою. Ці радощі обпікають неначе головешка в руках… Ніколи ще не були настільки захитані офіційні правила, ранги, не внаслідок якогось повстання, але під поштовхом радості, невідомої сильним світу цього… Її новизна ще не знайшла свого місця на землі»[1].
Варто напевно дещо уточнити щодо останнього твердження. Ісус говорив: «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» (Лк. 17:20-21). Це особливо стосується блаженств. Вони здійснюються вже, принаймні частково, у цьому світі, але не так, як «світ» очікував би. Численна кількість людських сердець уже в цьому житті відчули обіцяне Христом щастя для вбогих, лагідних, чистих серцем. Дотепер – відзначає святий Тома Аквінський – засмучені утішаються Святим Духом, що називається Параклетом, тобто Утішителем; голодні насичуються хлібом життя, милосердні отримують милосердя, а ті, хто очищаються від зла, певним способом бачать Бога, і ті, котрі опановують свої пориви гніву, звуться Божими синами[2].
Проте це не пояснює нам усього. Це є сповненням блаженств, призначеним лише для обмеженої кількості людей; воно залишає незадоволеними тих, що є опечаленими внаслідок бідності, голоду і несправедливості, яких зазнають величезні маси людей. У цьому сенсі можна розуміти вигук мого приятеля Де Луки: «Новизна блаженств ще не знайшла свого місця на землі».
Стосовно блаженств варто було б вигукнути те, що Жанна Д’арк з твору Шарля Пегі каже, коментуючи Господню молитву: «Отче наш, як далеко Твоє Царство від досягнення. Як далеко Твоя воля від сповнення!»[3]. Як далеко, Боже, голодні від насичення, засмучені від утіхи, лагідні від успадкування землі!
Розв’язка полягає в іншому. Аби зрозуміти блаженства, треба слідувати принципу аподозису, тобто обітниці, пов’язаної з кожним із них. Вона майже завжди перебуває в майбутньому, відсилає до іншого буття: Блаженні засмучені «бо будуть утішені», лагідні, «бо вони успадкують землю», голодні, «бо вони наситяться», милостиві, «бо вони помилувані будуть», чисті серцем, «бо вони побачать Бога», миротворці, «бо вони синами Божими назвуться», і, на кінець, гнані за правду, «бо їхнє Царство Небесне».
Найбільша перепона до зрозуміння блаженств, як і віри загалом, залежить від зникнення концепції вічності з нашого горизонту. Ще раніше марксисти ставилися до слова «вічність» з великою підозрою, оскільки, на їхню думку, поняття вічності віддаляє нас від нашого історичного обов’язку змінити світ і покращувати теперішнє життя, тобто це є втеча від реальності. Широко розповсюджувані матеріалізм і консумізм довершили решту справи. Вони спричинились до того, що тепер виглядає дивними і майже непристойними, аби «сучасні» люди, які йдуть у ногу з часом, все ще розмовляли про вічність.
І все ж таки під цим покривалом забуття у всіх жевріє потаємна ностальгія за вічністю. Людина, кажуть філософи, є «єство обмежене, здатне до безмежності», і власне тому, що воно здатне до нескінченості, – прагне її і потребує.
Деякі невіруючі вважають за надмірну самовпевненість сподіватися вічного життя, тож кажуть: необхідно задовольнятися цим життям і спокійно залишати світ дітям і тим, що прийдуть після нас. Я не ставлю під сумнів їхню щирість, але не можу повірити, що це міркування робить їх справді радісними і задоволеними. Філософ Мігель де Унамуно (що теж був «світським» мислителем) відповідав одному товаришеві, який докоряв йому за його пошуки вічності, наче б це було з боку Мігеля гордістю і самовпевненістю:
«Я не кажу, що ми заслуговуємо на потойбіччя, ані не кажу, що нам це доводить логіка, я кажу, що ми маємо в ньому потребу, заслуговуємо його чи ні, і все тут. Я кажу, що мене не задовольняє те, що проминає, бо маю спрагу за вічністю, і що без неї мені все байдуже. Без неї я не маю більше радості від життя… Тож надто легко стверджувати: «Треба жити, треба задовольнятися цим життям». А як із тими, що ним не вдовольняються?»[4].
Ніхто з тих, хто прагне вічності, додає той самий автор, не показує, що не любить життя. Лише той, хто не любить життя, – той не бажає вічності, оскільки так легко змиряється з думкою, що життя має закінчитись. Святий Августин виразив ту саму думку, коли писав: «Для чого провадити доброчесне життя, якщо нам не дано жити завжди?»[5]. Якщо заперечувати присутність вічності в людині, тоді треба відразу вигукнути, як це вчинив шекспірівський Макбет після вбивства короля:
«Нічого серйозного немає в смертному житті: все є лише іграшками. Слава й честь є мертвими, вино життя – розлите»[6].
Кожного року в Ріміні відбуваються національні збори руху Віднови у Святому Дусі, куди часто мене запрошували виголосити слово. Одного року я відчув натхнення поговорити про вічність і це зробив, я сподіваюсь, з великим переконанням і ентузіазмом. Мені захотілось воскресити це мертве слово, тож час до часу запрошував публіку (там було понад 50 000 осіб) повторювати за мною вигук: «Вічність, вічність!». Здавалося, що ми перебуваємо на кораблі Христофора Колумба, коли – після того, як всяка надія почала покидати – одного ранку почувся голос вартового: «Земля, земля!».
Це був такий ентузіазм, що після того дехто видрукував наклейки, що наліплюються на вікна авто. На одному було написано «І», що англійською означає «я», з червоним сердечком замість «люблю», і далі слово eternity – «вічність». На іншій наклейці були слова одного віруючого поета: «Усе на світі, крім вічності, є марнотою».
Слушно, що «правда про блаженства не знайшла ще свого місця на землі», принаймні не так, як би ми цього хотіли, але Ісус не проголосив їх намарно, якщо вони допомагають нам у часі не приспати палке бажання вічності.
КІНЕЦЬ
[1] Е. De Luca // Е. De Luca е G. Matino, Sottosopra, Mondadori, Milano 2007, ст. 21 і наст.
[2] Св. Тома Аквінський. Сума богослов’я, І-П, 69,2.
[3] Ch. Péguy, Il mistero délia carità di Giovanna d’Arco // Oeuvres poétiques complètes, Gallimard, Parigi 1975, ct. 379 і наст.
[4] М. de Unamuno, Cartas a J. Ilundain // Rev, Univ. Buenos Aires, 9, ст. 135. 150.
[5] Св. Августин, Коментар на Євангеліє від Івана, 45,2.
[6] S. Kierkegaard, Il concetto dell’angoscia, 4 // Opere, cit., ст. 188.