Любий друже, я запитую себе, чи у вашій молитві ви залишаєте достатньо місця для прослави?
Ви маєте сумніви щодо того, чи Бог надає їй аж такої вартости? В такому разі погортайте Псалтир, ви знайдете її там майже на кожній сторінці. А Псалтир – це книга, дана самим Господом, щоб навчити нас молитись.
Водночас ви розумієте, що джерело прослави – це визнання Бога: побожні євреї були людьми прослави лише тому, що вони були передусім «шукачами Бога». Не захоплюєшся тим і не оспівуєш того, чого не знаєш!
Вони любили споглядати діла Господні. Послухайте їхні вигуки прослави:
- «Господи, Владико наш, яке то величне на цілій землі Твоє Ймення, Слава Твоя понад небесами!» (Пс. 8:2).
- «Бо потішив мене Ти, о Господи, вчинком Своїм, про діла Твоїх рук я співаю!» (Пс. 92:5).
Вони довго роздумували про те, що називали «подвиги» того, хто звільнив їх «десницею сильною і рукою розпростертою»:
- «Дякуйте Господу, кличте ім’я Його, серед народів звіщайте про чини Його!… Хай тішиться серце шукаючих Господа!» (Пс. 105:1,3).
Але ще більше, ніж Його ділами, вони зачаровувалися досконалістю свого Бога: Його святістю, Його славою, Його могутністю і понад усе тим, з чого походять всі діла Його і всі божественні втручання в хід історії, з Його безмежної милости:
- «Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!… Тому, хто чуда великі Єдиний вчиняє, бо навіки Його милосердя!» (Пс. 136:1,4)
Перш ніж стати словом на устах, прослава була піднесенням серця, овацією Богові – внутрішньою і мовчазною. Як вогонь, вона охоплює потроху всю істоту цілком. Тоді вона виростає в тріюмфальний гимн. Так цар Давид, усупереч «протоколу», кинувся танцювати перед ковчегом. Віруючий сам стає «живою прославою».
І ця прослава не є більше винятковою молитвою, зарезервованою для святкових днів, а молитвою фундаментальною, безперервною:
- «Я благословлятиму Господа кожного часу, хвала Йому завсіди в устах моїх!» (Пс. 34:2)
- «Щоб славу співала людина Тобі й не замовкла! Господи, Боже мій, повік славити буду Тебе!» (Пс. 30:13)
І коли прослава ризикує втомитися, віруючий сам себе закликає:
- «Алілуя! Хвали, душе моя, Господа, хвалитиму Господа, поки живу, співатиму Богу моєму, аж поки існую!» (Пс. 146:1-2)
Але не слід думати, що людина молитви – це зразок індивідуаліста, більшою чи меншою мірою дилетанта. Вона не може захоплюватися не відчуваючи непереборної потреби приєднатися до своїх братів, щоб гідно вшанувати предмет свого поклоніння. Так само вона не може стриматись, щоб не скликати до прослави весь люд Божий:
- «Хто боїться Господа, прославляйте Його, увесь Яковів роде шануйте Його» (Пс. 22:24).
І ще ширше, забуваючи свою національну приналежність, звертає своє запрошення до всіх народів:
- «Хваліть Господа, всі племена, прославляйте Його, всі народи» (Пс. 117:1).
Навіть неживе творіння закликається до служіння прослави:
- «Хай небо радіє, і хай веселиться земля, нехай гримить море й усе, що у нім, нехай поле радіє та все, що на ньому! Нехай заспівають тоді всі дерева лісні» (Пс. 96:11-12; 98, цілком).
Яким чином християни, для яких Бог стільки зробив, яким Бог відкрив таємниці нечуваної любови, могли б не бути, і то передусім, людьми прослави?
Мотиви прослави, які надихали псалмоспівця, близькі християнам, і визначне місце, що їх стародавні псалми Ізраїля займають у Літургії, добре це підтверджують. Однак вищі мотиви породжують у них вищу прославу – а саме, вшанування отцівства Бога щодо них, піднесене привітання у відповідь на Його батьківську любов. Бо вони знають те, чого не знають юдеї: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).
І це вічне життя не є якоюсь ласкою, а реальністю, яку важко уявити: «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є» (1Ів. 3:1).
Насправді ж, чимало християн, попри те, що знають, що вони є сини і спадкоємці Божі (пор. Гал. 4:7), загрузли в посередності і неспокої, і коли в молитві вони звертаються до Господа, то частіше це роблять для того, аби щось попросити, аніж скласти подяку. Вони не справляють враження народу, якого Господь вибрав Собі «на хвалу Його слави!» (Еф. 1:14).
Проте, на щастя, є серед них і такі, що розуміють своє покликання до прослави. І ця прослава має велику цінність в очах Бога, бо ж у ній знаходимо відгомін молитви Його Сина. Щоб пояснити цю істину, деякі святі задовольнялися тим, що порівнювали Христа з царем Давидом, який, щоб вшанувати Господа, акомпанував собі на музичних інструментах. Але, додавали вони, новий Давид відмовився від ліри і лютні, бездушних інструментів. Щоб прославити гідно Свого Отця, Він акомпанує Собі на тому інструменті, розумному і вільному, яким є людина з тілом і душею. Таким чином через християнина, який прославляє свого Бога, – сам Христос складає Своєму Отцеві улюбленому вічну і радісну подяку.
Прослава християнина – це й прослава Христа.
Прослава Церкви – прослава Христа, присутнього в цілому всесвіті.