Ґ. Із іншими як з братами
«Бо один вам Учитель, а ви всі брати» (Мт. 23:8).
Усі учні Ісуса вважають Бога своїм Отцем. Тому постійною молитвою учня має бути «Отче наш». Однак синівство обов’язково зумовлює братерство, котре поширюється на всіх людей, незалежно від суспільного класу, віри, звання чи церковного служіння. Отже, учень Ісуса ніколи не почувається вищим чи кращим за інших. Але одночасно він не страждає від комплексу меншовартості та не падає ниць перед знаками влади чи вартості в цьому світі. Ісусів послідовник знає, що він є частиною єдиного тіла, де кожен має своє місце і де один потрібен іншому.
Якщо первородний гріх проявляється в Каїні, який убиває свого молодшого брата, то плід відкуплення – це те, що учень Ісуса піклується, власне, про найменшого свого брата. Мов Ісус, Який особливо любить найбідніших і найбільш потребуючих – тих, кого світ зневажає і які не мають нічого з того, що світ вважає цінним.
Він знає, що спасіння – не особиста справа кожного. Знає, що ми всі пливемо в одному човні і разом прибуваємо в порт або разом помираємо. Паломництво до обіцяної землі переживається в гурті, а не кожним самостійно.
а) Любов
Сам Учитель вибрав непідробний знак для визначення Свого учня: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).
Отже, спосіб життя Ісусових учнів – це ніщо інше, як любов. Ми учні настільки, наскільки любимо одне одного. Такою сильною любов’ю, як любов Христа Ісуса, – любов’ю, котра віддає за любленого своє життя.
Дехто хотів замінити значок учня на медалі, побожні практики, паломництво до останнього місця, де нібито з’являється Богородиця, виконання певних норм, хрест на грудях чи Причастя в дев’ять перших п’ятниць. Але якщо нема любові, неможливо бути учнем Ісуса. Можна і приймати Святі Тайни, і бути другом єпископа, але якщо не любити, то це все, мовби дзвін без звуку. Навіть якщо скласти чернечі обіти чи вершити церковне служіння, – без любові це, ніби сіль, котра втратила свій смак.
Любов до Бога обов’язково веде нас до любові до ближнього. Це два нероздільні аспекти тієї самої любові: «Хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1Ів. 4:20).
Проба любові до Бога – доступно для наших відчуттів і непомильно – вимірюється через любов до брата. Так легко й водночас важко бути Ісусовим учнем.
Любов – не почуття, а рішення: служити братові, жертвуючи навіть своїми зручностями, репутацією і всіма особистими перевагами, задля послуги потребуючому.
Книжник – людина, прив’язана до матерії закону і глибокий знавець Писання – наблизився до Ісуса, щоб запитати Його про найбільшу заповідь.
Відповідь Ісуса суперечить усім законам математики. Він сказав: «Найбільших заповідей дві: любити Бога і ближнього» (Мт. 22:40).
Книжник, здивований, бо все своє життя він керував в іншому напрямі, намагався виправдатись: «Хто мій ближній?».
Тоді Ісус розповів притчу про чоловіка, на якого напали злодії і йому допоміг самарянин – той, котрий вважався єретиком та грішником (Лк. 10:30-37).
Із цієї притчі можна зробити три висновки:
- ближній – це той, хто перебуває в потребі, і ніщо не дозволяє нам пройти повз нього. Ані молитва, ні апостольське служіння, ані будь-що не є вищим за те, щоб допомогти вмираючому братові, котрий потрапив до рук злодіїв;
- гріх священика та левита полягав не в тому, що вони молилися чи віддавали Богові честь. Та все це не виправдовувало їхнього вчинку щодо помираючого брата. Вони згрішили занедбанням – байдужістю, ігноруванням брата в потребі;
- прикладом виконання найвищого закону став чоловік, котрий вважався виключеним із Божого народу. Напевно, Бог не влаштовує екзаменів із правовірства, а із правопрактики?
Пастирський заповіт Учителя напередодні того, як Він віддав Своє життя за нас, такий: «Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас. Перебувайте в любові Моїй! …Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 15:9; 13:34).
Ісус ніколи не пропонував визначення любові. Він просто її показав: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).
На Страшному суді говоритимуть лише про одну річ – любов. Усе решта – додаток або наслідок (Мт. 25:31-46).
б) Братнє напоумлення
Отже, існує конкретний плід любові, котрий називається братнє напоумлення. Учні несуть відповідальність один за одного. Пророче покликання, яке передав їм Учитель, перетворює їх на стражів, котрі не обвинувачують своїх братів, що впали, а завдяки цьому покликанню швидко приходять їм на поміч. Кожен із нас потребує інших, щоби йти далі. Ми бачимо речі, не помічені іншими, і навпаки: інші бачать те, що ми ще не відкрили для себе.
Однак для того, щоб братнє напоумлення дало плоди, необхідно дослідити фундаментальний принцип: перед тим, як вказати іншому на його хибу, потрібно спершу простити йому її. В іншому разі напоумлення перетворюється на обвинувачення, котре не дає ефекту. Братнє напоумлення – це не звинувачення нашого брата в злі. Сам Ісус не погоджувався з цим, назвав його: «вказувати брату на скалку в його оці». Йдеться про звіщення йому Доброї Новини в те місце, яке потребує спасіння. Тобто проголошувати перемогу Ісуса Христа в потребі брата і показати йому, як Ісус виборов перемогу в цьому аспекті життя.
в) Прощення
Про небагато речей Ісус говорив стільки разів і передусім показував Своїм прикладом, як, зокрема, про прощення, що має два напрями:
- простити тому, хто нас ображає;
- просити пробачення в того, кого ми образили.
На трасі часто можна зустріти знак: «Ремонт моста. Пробачте за незручності». У школі учнів немає святих чи досконалих людей. Усі ми є в процесі побудови і спричиняємо незручності тим, хто поруч, через що простити – це щоденний хліб. Ісус оснастив нас цим інструментом, щоб ми змогли жити серед обмежених і слабких людей.
Прощення має істотну силу: воно здатне перемінити людей. Коли ми засуджуємо, то обмежуємо. Тобто наш осуд утверджує особу, щоб вона не змінилась. Коли пробачаємо, то визволяємо. Тобто виявляємо особі довіру, щоб вона змінила те, що повинна перемінити.
Якось до Ісуса привели жінку, спійману на перелюбі. Він, замість узяти в руки камінь звинувачень, пробачив їй, і це пробачення мало надати їй сил «більше» не грішити. Прощення повинно мати певні характеристики:
- потрібно прощати від щирого серця (Мт. 18:35), тобто милосердно. Бути досконалими, як Отець Небесний досконалий (Мт. 5:48), – це ніщо інше, як бути милосердними, як Бог милосердний (Лк. 6:36);
- хоча й інша людина не просить пробачення (Мт. 6:12), непрощення більше шкодить особі, котра ненавидить, аніж тій, котру ненавидять. Пробачити – це не програти. Навпаки, ми виграємо свободу;
- воно повинно бути безмежним: сімдесят разів по сім (Мт. 18:22).
Через це учень, котрий таїть злобу на брата у своєму серці і не пробачає, не може називатися учнем.
З іншого боку, ми також ображаємо наших братів, через що повинні завжди бути готовими попросити пробачення. Якщо ми так не робимо, то в наших стосунках із Богом утворюється безмежна прірва.
Ісус чітко попередив, що Бог не приймає жертви тих, хто перед її принесенням не примирився зі своїм братом. Тому краще залишити на вівтарі свою жертву і спершу примиритися з братом, щоб відновити мир.
Не йдеться лише про те, щоб попросити пробачення в тих, кого ми образили. Ісус акцентує на іншому: «якщо твій брат має щось проти тебе». Тобто ми повинні просити прощення в кожного, хто відчуває, що ми його образили, хоч ми і знайшли б тисячу виправдань, аби цього не робити.
Сила прощення – це та велика сила, котру ми, християни, маємо, щоб перемінити світ. Прощення-бо відбудовує людину, долає прірви і робить неможливе можливим. Пробачити – це синонім до «звільнити». Пробачивши, ми стаємо вільними і звільняємо брата. Звинувачення обмежує, а прощення дає сили для поправи.
Усі ми – мости на ремонті, котрі потребують підтримки прощенням, щоб могти прогресувати в уподібненні себе до Вчителя.
Д. Із речами – свобідно
Учень має визначені стосунки з речами цього світу. Він вільний від усякого матеріального прив’язання. Він убогий. І через те, що учень нічого не має, він нічого не може втратити і не повинен нічого захищати. Тому він здатен повністю присвятити себе встановленню Божого Царства, відмовитися від багатств і обрати бідність як стиль життя.
а) Ідол багатства
Ісус ясно попередив Своїх учнів про велику небезпеку, яку спричиняє багатство. Воно абсолютно несумісне з Божим Царством.
Велика небезпека багатства в тому, що воно перетворюється на ідола, який посідає місце Бога (Кол. 3:5). Людина довіряє фальшивим богам, які нікому не забезпечують життя (Лк. 12:13-21). Власне, через це Ісус, говорячи про гроші, наголошує, що не можна служити двом панам, бо внаслідок незрозумілого процесу вони посідають місце Бога: від них залежать і їм довіряють, їм служать і вручають своє життя. Але багатство – це неправдиве та фальшиве добро (Лк. 16:11), котре руйнує міль і крадуть злодії (Лк. 12:33), бо те, що для людей гідне поваги, гидке для Бога (Лк. 12:15).
По-друге, Учитель стверджує, що багатство несправедливе (Лк. 16:9). Кожне багатство змішане з потом багатьох бідняків чи, правильніше, багатьох збіднілих. Збагачення – це сором, коли винагорода не розподіляється рівно між тими, хто працював над виготовленням і продажем продукту, коли купується праця певного робітника чи народу, замість того, щоб зробити його/їх співвласниками їхньої втоми. Багатство, здобуте такою працею, є незаслуженим. Усі комерційні відносини, в яких використовують найбільш потребуючих, спрямовані проти Божого плану.
По-третє, воно провокує кардіосклероз: робить серце твердим до потреб інших. Так сталося з багачем, котрий щодня насолоджувався розкішними бенкетами, не відаючи, що біля його дверей лежить бідний Лазар. Ніхто в Біблії не був покараний більше, ніж той, хто проігнорував свого потребуючого брата. Здається, це найбільший гріх усього Нового Заповіту.
І врешті, «корень усього лихого – то грошолюбство» (1Тим. 6:10): війни, злоба, брехня і всяка несправедливість та корупція походять від плеонексії – безмежного прагнення мати більше і більше. Вони є трампліном для пошуку всякої влади та насолоди, байдуже якими засобами. Багатство в цій ситуації не лише посіло місце Бога, сам багач заміняє Бога: почувається всемогутнім, непомильним і центром всесвіту. Убогість не має вартості сама по собі. Вона вартісна лише за трьох умов:
- цілковита і безумовна залежність від Бога в усіх ділянках: матеріальній, інтелектуальній, культурній, духовній і т.д. Тут потрібно пояснити, що бідний Лазар із притчі спасся не тому, що він бідний, а тому, що він, згідно зі значенням свого імені, довіряв Богу. Правдивий бідняк покладає на Бога всю свою довіру;
- як наслідок любові. Учень любить своїх братів і тому ділиться з ними своїм майном. Він не може мати два плащі, якщо його брат страждає від холоду. Учень бідний не через те, що не має, а через те, що ділиться з найбільш потребуючими тим, що має;
- продукує свободу, щоб більше і краще служити на благо Божого Царства. Лише вільний від усяких людських уз здатний шукати Боже Царство і його справедливість.
Вибір убогості як стилю життя – це рішення, котре повинні прийняти всі, хто хоче увійти в Боже Царство, бо його двері дуже вузькі і в них не проходить багатство цього світу.
«Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» (Мт. 19:24).
Отже, покликання до вбогості – універсальна та необхідна умова, щоб бути Ісусовим учнем. Багатий учень – це два несумісні між собою терміни, бо Ісус був убогим.
Однак поклик до вбогості реалізується згідно з покликанням кожного. Жодним чином не можна перевіряти рахунки кожного, аби дізнатися, чи він учень, чи ні. Кожен відповідає на поклик до вбогості згідно зі своїми функціями та місією в цьому світі. Яскравий приклад убогості бачимо у Францискові Асизькому, котрий відмовився від усього, що пропонує світ, аби, наскільки можливо, уподібнитися до Ісуса, котрий залежить від Бога.
Бог кидає нам виклик жити афективною та ефективною вбогістю, звільняючись від усього, про що Він нас попросить.
б) Керування майном
Убогість не ототожнюється із браком власності. Вона радше полягає в керуванні майном (не лише матеріальним) згідно з євангельськими критеріями. Ніщо не належить особисто нам. Ми лише адміністратори довірених нам талантів. Над усякою власністю є соціальна іпотека.
Ісус стверджує, що добро не належать нам. Воно чуже (Лк. 16:12). Доказом того, що ми прості управителі, є те, що ми нічого не приносимо в цей світ і нічого не заберемо із собою. Тому безодня, котра розділяє вбогого та багатого, – це не Божий план.
Через те учень ділиться тим, ким він є, і тим, що має, з іншими, особливо з найбільш потребуючими. Це означає передусім повернути Богові те, що Йому належить, і братам – їхнє.
Не йдеться, отже, про діло милосердя, а про справедливість, включно із духовними добром та харизмами, котрі належать спільноті.
Святий Павло уточнює нам цей пункт, коли застерігає: «І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то виконуй його в міру віри, а коли служіння будь на служіння, коли вчитель на навчання, коли втішитель на потішання, хто подає у простоті, хто головує то з пильністю, хто милосердствує то з привітністю!» (Рим. 12:6-8).
Висновок
Якщо людська істота є такою в міру своїх взаємин із іншими, то учня визначають за шістьма різновидами вищенаведених стосунків. Власне вони ідентифікують його як правдивого Ісусового учня; вони – його рекомендаційний лист і водночас паспорт.