Людина реалізує себе через стосунки з іншими. Спосіб їх підтримувати визначає її зрілість. Часто навіть зазначають, що людина – це взаємини з іншими, бо її призначення в цьому світі виходить поза межі власної індивідуальності. Кожен є тим, ким є, через отримування і давання іншим.
Кожен учень – через те, що він учень, – веде визначений стиль життя, котрий дуже конкретно пов’язує його з іншими людьми. Його вважають справжнім учнем Христа, власне, через шість різновидів стосунків:
- із собою самим як з особою;
- із Богом як з Отцем;
- з Ісусом як з Учителем;
- зі Святим Духом як провідником;
- з іншими як із братами;
- із матеріальними речами, свобідно.
Ідеться про види стосунків, кожен з яких цінний сам по собі. Не можна видалити жодного, бо це пішло б на шкоду іншим.
А. Із самим собою особою
Часто люди мають фальшиве уявлення про те, чим є любов до себе самого. Плутають її з егоїзмом, забуваючи, що любов до себе самого – це мірило любові до брата: «І будеш любити ближнього свого, як самого себе!» (Лев. 19:18).
Отже, існує вимога любити, служити і поважати одне одного, як на це заслуговує Божий Син і брат Ісуса Христа.
Найбільшою перешкодою на шляху любові до інших є не вони, а ми самі, бо назагал ми зневажаємо в інших те, чого не приймаємо в собі самих. Не любимо в інших того, що відкидаємо в собі.
Ідеться про чітке усвідомлення своєї вартості як особи, здатної любити, і достатньо гідної, щоб бути любленою. Особистість – в індивідуальності (не індивідуалізмі), котра робить нас неповторними та незамінними. Ця вартість вимагає бути свідомим, що організації – уряди, економічні системи, торгівля, асоціації і всякі види законів – служать людині, а не навпаки.
Учитель затвердив це, коли чітко ствердив: «Субота постала для чоловіка, а не чоловік для суботи» (Мр. 2:27).
Людська особа вища за закони, або, інакше кажучи, закони, традиції чи звичаї цінуються лише стосовно добра особи та спільноти.
Учня Ісуса цінують як людину, котра коштувала Крові Божого Сина (1Кор. 6:20). Тому його поважають як організації, так і інші люди. Він не підкоряється могутнім ані не комплексує перед багатими цього світу. Не вважає себе меншим за будь-кого, але також і не возвеличується, бо всі людські істоти мають однакову гідність. Учень знає, що колір шкіри, зріст, економічні чи соціальні умови – випадкові чинники і що кожна людина цінна сама в собі, бо створена на Божий образ та подобу. В уривку Лк. 6:6-11 чітко видно, наскільки Ісус цінує людину.
Однієї суботи в синагозі був чоловік, в якого паралізувало ліву руку. Фарисеї та книжники спостерігали, що вчинить Ісус. Учитель, не сумніваючись жодної миті, покликав чоловіка в центр синагоги, аби пояснити, що людина повинна бути в серці кожної структури, зважаючи на її цілковите добро.
Правдивий учень Ісуса не знецінює себе. Він до такої міри любить себе, що здатен відмовити в служінні іншим, коли це служіння вимагає відмови від чогось, належного йому.
Однієї ночі десять дів чекали на жениха. У п’ятьох із них закінчилася олива, і полум’я їхніх світильників почало гаснути. Тоді вони попросили в інших п’ятьох поділитися з ними оливою, але ті не погодилися, бо це означало б, що і їхні світильники погаснуть через брак оливи.
Коли нас просять про послугу, через яку ми могли би втратити світло, не потрібно виконувати цього прохання, навпаки: Євангелієм живуть, відмовляючи поділитися оливою з іншими.
Б. Із Богом як з Отцем
В юдеїв стосунки з Богом були настільки сповнені поваги, що межували зі страхом. Для них Ягве настільки святий, що не має нічого спільного з грішниками цього світу. Тому юдаїзм відрізняється обрядами очищення, які потрібно було практикувати постійно, щоб бути чистим у Божій присутності. Щоднини й весь день вони вмивалися та очищувалися, боячись з’явитися нечистими перед надзвичайною Божою святістю. Ніхто не наважувався увійти у Святе Святих (Хекал), де перебував Бог. Неможливо було мати з Богом стосунки панібратства чи довіри. Боже Ім’я було таким священним, що юдеї не насмілювалися навіть промовляти його, а у звертанні до Нього чи мові про Нього постійно вживали синоніми чи замінники.
За таких обставин з’явився Ісус, насмілюючись називати Бога словом, котрим дитина звертається до свого батька – «Авва – Отче». Це здавалося провокацією і зневагою. Це було або абсолютною довірою до Бога, або найбільшою єрессю, котра лише виникала в релігії Ізраїлю. Ісус стверджував, що Бог добрий зі всіма, посилаючи сонячне світло на праведних і на грішних. Якщо Він і віддавав комусь перевагу, то не праведним, а грішникам, до яких вислав Свого Єдиного Сина. Цей аспект був абсолютно новим для релігійності тих часів.
Найважливіша характеристика учня – це, без жодних сумнівів, та, що він називає Бога «Батьком» і звертається до Нього з необмеженою довірою малої дитини, котра сповна довіряє безумовній любові свого батька. Не може бути справжнім учнем Ісуса той, хто не співпричетний до Його синівства.
Можна зробити висновок, що бути улюбленим сином Божим – це визначальна риса Ісусового учня. Не може бути учнем той, хто не має синівських стосунків із Богом, своїм Отцем. Тут, звичайно, і мови нема про сумніви щодо Його любові, учень переживає це кожної миті і за будь-яких обставин.
Із цього випливає життя в повній довірі до Отцевого Провидіння. Учень знає, що якщо Отець дає поживу небесним птицям і одяг польовим лілеям, то він вартує набагато більшого. Тому йому не варто хвилюватися, маючи такого чудового і могутнього Отця.
Учень довіряє безумовній любові свого Отця, котра особливим чином виявляється в прощенні, завжди, коли той навернеться до Нього з розкаяним серцем. Для цього досить згадати притчу про блудного сина, в якій батько радісно святкує повернення додому свого втраченого сина. На цьому прикладі бачимо суть Бога, об’явленого Ісусом Христом.
Найважливіша ознака учня – це, без сумніву, привілей називати Бога «Отче».
Навіть виконуючи всі заповіді чи невтомно трудячись у Господньому винограднику, чи працюючи на користь потребуючих або володіючи церковним титулом, – жодним чином не можемо вважати себе учнями Ісуса, якщо не живемо як улюблені Божі сини.
Отож якщо учень повинен бути як його Вчитель, а Ісус має право називати Бога «Авва», то Його учні також можуть так робити.
В. Із Ісусом як із Учителем
Якщо ми хотіли б одним реченням окреслити стосунки учня з Ісусом, то сказали б, що учень вважає Його своїм Учителем. Ці стосунки мають шість характеристик:
а) Покликаний Учителем
Дві тисячі років тому кожен учень мав право вибрати собі за вчителя того, хто найбільше йому підходив. Однак з Ісусом усе було навпаки: Він особисто вибрав кожного зі Своїх послідовників: «Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас» (Ів. 15:16).
Тому бути учнем не залежить від особистого смаку, а від поклику Ісуса, Який каже: «Прийди». Перше слово, котре звучить у серці учня, – це наполегливий голос Учителя, котрий вибирає його бути одним зі Своїх учнів. Цей поклик настільки сильний, що людина кидає все: гроші, човен, повний риби, сім’ю, бізнес… Врешті, особа Ісуса настільки приваблива і стиль життя такий особливий, що неможливо не слідувати за Ним. Його слова життя позбавляють будь-яких сумнівів. Той, хто не мав цього досвіду, просто ще не почув Господнього голосу і не зустрів віч-на-віч шукача учнів, який би повелів: «Іди за Мною» (Мр. 2:14).
Власне поклик Учителя, а не рішення учня є визначальним у тому, що він слідує своєму новому покликанню. Слово Ісуса, живе й ефективне, додає потрібних сил, щоб відповісти на Його вибір. Це дуже важливо, бо той, хто стає учнем зі своєї ініціативи, не володіє енергією поклику, котра надає здатності перемагати труднощі і дійти аж до кінця. Він не може бути учнем Ісуса, якщо Ісус перед тим не покликав його. Боже Слово чітко підкреслює: «(Ісус) покликав, кого Сам хотів» (Мр. 3:13). Якщо сила Його слова не є нездоланною, а Його особа не зачаровує і Його звістка не вабить, то ми ще не покликані.
б) Сідає біля ніг свого Вчителя
Одного дня Ісус перебував у домі Своїх найкращих друзів у Витанії. Учитель сів і почав об’являти таємниці Божого Царства. У той час, як Марія уважно слухала кожне слово життя, котре виходило з уст Учителя, її сестра Марта щосили намагалася задовольнити невеликі потреби гостя. У певний момент, дуже схвильована і розлючена, у фартусі і з мітлою в руці вона підійшла до Ісуса, перервала науку й обурено промовила: «Учителю, моя сестра не допомагає мені Тобі послужити. Скажи їй, щоб підвелася, і разом ми швидше впораємося…»
Учитель повільно, але впевнено сказав: «Марто, Марто, ти завжди побиваєшся про менш важливі речі. Не розумієш, що головне – це одержати те, що Я хочу тобі передати? Я не прийшов, щоб Мені служили, а щоб послужити. Але ти настільки зайнята домашньою працею, що не маєш часу, щоб сісти біля Моїх ніг, щоб послухати. Це не Марія повинна робити те, що ти робиш, а навпаки».
Сідати біля свого Вчителя – це найважливіше заняття учня. Він проводить багато часу, лише насолоджуючись присутністю свого Вчителя. Це своєрідне розважання – контемпляція, – де учень пильно споглядає риси особи свого Вчителя, щоб потім відтворити їх у собі. Хоч для когось це видається жахливою тратою часу, але йдеться про довгостроковий вклад, який раніше чи пізніше принесе найбільший відсоток.
Учень завжди перебуває біля свого Вчителя, пізнає Його і дозволяє пізнати себе, знає Його і знаний Учителем. Сісти біля ніг Учителя – це спосіб «перебування в Ньому», з’єднаним, як гілки з лозою, живлячись його соками, беручи участь у його житті і глибоко закоріняючись у ньому.
Ісус, на відміну від відомих грецьких учителів-парипатетиків, не навчав Своїх учнів на ходу. Він сідав (Мт. 5:1), щоб перебувати в мирі й передавати спокій Своїм слухачам. Тому коли апостол Павло розповідав про своє життя, то, власне, мав на увазі той проміжок, коли він сидів біля ніг великого вчителя Гамалиїла (Дії 22:3).
в) Слухає Вчителя
Учень сідає біля ніг свого Вчителя не для того, щоб нічого не робити, а щоб виконувати одне з найважчих занять світу – слухати. Якщо учневі бракує цієї здатності, то він не може слідувати за жодним учителем.
У Євангелії помічаємо, як учні деколи самі підходили до Ісуса, щоб Він роз’яснив їм певні речі, наприклад, шлюб, спасіння, або розтлумачив якусь притчу. Вони певні, що їхній Учитель знає ці речі. Визнають себе невігласами і вважають правдою все, що виходить із уст Учителя.
Після того, як Соломон побудував Єрусалимський храм, Бог пообіцяв дати йому те, що лише забажає. Той попросив найнеобхідніше: «Дай мені серце, котре б слухало»[1] (1Цар. 3:9).
Це є найбільшою благодаттю, котру повинен мати провідник Ісусової Церкви. Якщо він не здатен слухати Пастиря пастирів, то як може бути пастирем для інших? Якщо він не вміє почути Божого голосу, то як зможе вказати іншим на Божу волю? Ісусові учні блаженні, бо слухають те, що хотіли слухати царі, пророки і праведні. Нарешті, хто не вміє слухати, не може бути учнем Ісуса.
«Логос» і «Рема»
Бог багатьма способами розкривається через Своє Слово. Вивчення Біблії відкриває два різні терміни для його означення:
- «логос», коли вдається до Слова в загальному: уже об’явлена і тому безпомилкова та незмінна Божа звістка;
- «рема», коли говорить про звістку спеціально для певних обставин.
Якщо «логос» – це те, що Бог уже сказав, то «рема» – те, що Він каже в цей момент. Об’явлене Слово – незамінна основа, але наш Бог і далі говорить і спілкується з нами, щоб спрямувати нас у правильне річище в кожному рішенні та в кожну мить життя. «Рема» – це влучне слово для певної обставини, відповідь на запитання і світло для кроку.
[1] Згідно з іспанським перекладом Біблії, яким користується автор. В українському перекладі сказано: «Дай же Своєму рабові серце розумне…» (1 Цар. 3:9). – Прим. пер.