Як уже було зазначено (пункт 3.1.), Церква, як сукупність людей, які вірять у Бога, виникла ще до появи держави, і виконує функції, на які юрисдикція держави не поширюється. У служінні Богові вірні реалізують свої природні і невід’ємні права. Цю свободу Церкві дав не уряд, відтак він не має права й обмежувати її.
6.1 «Образ і напис»
Найглибше вчення про відношення Церкви та держави закладене у відповіді Ісуса на спільне питання фарисеїв та іродіан (за характеристикою Луки, це були люди, які тільки вдавали із себе праведних): можна давати податки кесарю чи ж ні. Усі пам’ятають сказані тоді слова Спасителя: «Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже» (Матвія 22:21). Але що саме на підставі цього твердження ми повинні віддавати Богові? І що не повинні віддавати кесарю?
Не будемо зупинятися на екзотичних теоріях, що Ісус, мовляв, наставляв євреїв не забувати про храмовий податок, чи закликав їх віддати Богові землю Ізраїля, звільнивши її від влади язичників. І без того є ще безліч благочестивих версій! Вам скажуть, що ми повинні віддавати Богові почесті, поклоніння, десятину, служіння, благоговіння тощо. Більшість із цих версій буде правильною по суті. Одна проблема: всі вони не мають ніякого стосунку до того, що сказав Христос! Адже не просто так Ісус, перш ніж дати відповідь, попросив показати Йому імператорський динарій – ту саму монету, якою сплачується податок, – і спитав: «Чиї це образ і напис?» Таким чином він виділив два аспекти взаємин держави та Церкви.
Образ. Відповідно до слів Ісуса, образ кесаря, відображений на монеті, свідчить, що ці гроші – власність кесаря, і тому їх треба віддавати йому. Богу ж ми повинні віддавати Боже – те, на чому відображений Його образ. Тобто ми маємо віддавати Йому самих себе, створених за Його образом та подобою!
Ісус руйнує уявлення про кесареве та Боже, як про дві протилежні категорії (подібно до понять «холодне» й «гаряче»), Кесареве й Боже – поняття, які не можна порівняти (як, скажімо, «гучне» і «яскраве»). Вони є двома різними вимірами – те, що «під сонцем» (Екклезіяста 1:9), і те, що «не із світу цього» (Івана 18:36); царство земне і Царство Небесне.
Ключовим політичним поняттям у царстві земному є можливість. Чим більше в людини чи групи людей можливостей, тим більше в них влади. У Царстві Божому головне поняття – праведність, справедливість (грецькою – dikaiosune). Господь научає Своїх громадян пам’ятати про те, що важливіше: «Отож, не журіться, кажучи: Що ми будемо їсти, чи. Що будемо пити, або: У що ми зодягнемось? Бож усього того погани шукають; але знає Отець ваш Небесний, що всього того вам потрібно. Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його (dikaiosune), а все це вам додасться» (Матвія 6:31-33).
«Під сонцем» важливе те, що ти робиш. Для Господа цінне те, як ти це робиш. І ніяка кількість справ, навіть дуже благочестивих, не береться до уваги. Ісус попереджає про марність «овечої шкури» з добрих справ для тих, хто не віддає Боже Богові – хто не зберігають вірність фундаментальним принципам праведності та справедливості, і тому вони «ув одежі овечій, а всередині хижі вовки»: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» (Матвія 7:15, 21-23).
Напис. На імператорському динари був такий напис: «Ti[berivs] Caesar Divi Avg[vsti] F[ilivs] Avgvstvs» (Тиберій Цезарь Август, син Божественного Августа). Він свідчив, що імператор Тиберій не лише носить спадковий титул «Август» (тобто «священний»), але є сином бога, Октавіана Августа. Перепитавши про напис, Спаситель показує цим: не можна ані підносити до божественного рівня уряд, ані наділяти його атрибутами, що належать виключно Богові. Це – порушення Першої заповіді. «Бож написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!» (Матвія 4:10).
На жаль, люди часто схильні обожнювати владу, очікуючи від неї соціальних та економічних чудес. Вони вважають, що правитель – колишній чи новий – у змозі радикально змінити їхнє життя, урятувати їх. Так, імператора проголошували спасителем Риму, фюрера – спасителем Німеччини тощо. Минають століття, чергові зачарування знов закінчуються зневірою, але месіанські нотки знову й знову звучать у закликах та передвиборних обіцянках різних політиків. Писання ж учить: «Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема: вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть! Блаженний, кому його поміч Бог Яковів, що надія його на Господа, Бога його, що небо та землю вчинив, море й усе, що є в них, що правди пильнує навіки, правосуддя вчиняє покривдженим, що хліба голодним дає!
Господь в’язнів розв’язує, Господь очі сліпим відкриває, Господь випростовує зігнутих, Господь милує праведних! Господь обороняє приходьків, сироту та вдовицю підтримує, а дорогу безбожних викривлює!» (Псалми 145:3-10)
Так, уряд покликаний стримувати прояви зла в народі. Однак він нездатний зцілити народ від зла. Він не в змозі зробити людей добрими. Але від нього цього і не потрібно вимагати! Правитель не є богом.
До речі: Сумний прецедент
Всевишній до певного часу поблажливо ставиться як до народів, котрі шанують хибних богів через незнання (Дії 17:29-30), так і до їхніх владарів, які вважають себе богами. Однак для правителя народу Божого, який не лише знає істинного Бога, але й покликаний творити Його волю, подібне святотатство є неприйнятним. Як із Біблії, так і з позабіблійних історичних джерел (Йосиф Флавій – далі ЙФ), нам відомий сумний прецедент із царем іудейським Іродом Агриппою Першим.
Агриппа прославився як збирач іудейських земель. До 41 р. від Р. X. він об’єднав під своїм керуванням усі території, які раніше належали його дідові, Іродові Великому. Але цього йому здалося недостатньо. Цар зажадав, щоби йому надавалася ще й божественна шана, як це було заведено в правителів Римської імперії. Три роки потому Ірод Агриппа «влаштував ігри на честь імператора… На другий день ігор, рано-вранці цар явився в театр у гаптованому сріблом одязі… Негайно ж кілька підлесників зусібіч стали… називати його богом…» (ЙФ). «Дня ж призначеного Ірод убрався в одежу царську, і на підвищенні сів та й до них говорив. А натовп кричав: Голос Божий, а не людський! І Ангол Господній уразив зненацька його, бо він не віддав слави Богові» (Дії 12:21-23). «Агриппа відчув, що в нутрощах його починається страшенний біль… тоді його скоріше перенесли у палац… Через п’ять днів по тому, після страшенного болю в шлунку, цар помер…» (ЙФ), бо «черва його з’їла» (Дії 12:23).