Християнське богослов’я дає пояснення нашого прагнення до прекрасного й відчуження від нього. Ми – грішники, які живуть у занепалому світі. Споконвічне творіння мало повну, незаплямовану красу, але гріх справив на неї згубний вплив, і зараз немає неушкодженої краси. Немає повної симетрії, немає обличчя без вади, немає кольору без домішки, немає гармонії без дисонансу. Завіса відокремлює наш світ від джерела досконалості.
Неясний, але неминучий образ досконалої краси за завісою вічно залишається в серці кожної людини. От чому, коли промені цієї краси, потьмянівши, проникають у наш світ, це привертає нашу увагу й торкається почуттів. У такі моменти ми відчуваємо існування цієї споконвічної досконалості, яку не можемо пізнати в повноті. Побачене немов миготить у нашій підсвідомості, і ми нездатні позбутися від нього. Ми бажаємо випробувати те, на що поки лише мимоволі можемо глянути.
Ми можемо побачити це тільки мигцем, бо в занепалому стані наші почуття нездатні охопити досконалість. Але навіть ушкоджена краса, що залишається в нашому світі, переконує нас в існуванні більш великої реальності. І це усвідомлення реальності, але недосяжності прекрасного й пояснює наше прагнення до нього.
Прекрасне вказує на реальність ідеалу. Чим ближчі форма, звук і кольори до невидимого ідеалу, тим вони гарніші. Ідеал припускає існування абсолюту. Якщо ушкоджена краса, яку ми можемо бачити в природі, це, за Платоном, тінь, отже, поза природою повинна існувати реальність, що відкидає цю тінь, і світло за нею. А реальність завжди значиміша свого відбиття. Якщо існує краса, значить існує Бог, за чиїм задумом вона є вираженням досконалості. Прекрасне – це немов заклик зазирнути далі природи й мистецтва й пізнати більшу реальність, що й є невидимим об’єктом нашого прагнення. Краса картини привертає нашу увагу до художника. Звучання хоралу, що викликає «мурашки», спрямовує наші думки на композитора. Схід сонця, квітка, досконалість спортсмена, політ орла вказують на свого Творця.
Прекрасне не просто вказує на Бога, але також розкриває Його властивості, які дивують навіть віруючих. Так само, як розум говорить про логічність Його дій, а моральний кодекс розповідає про Його характер, краса – якщо ми задумаємося над цим – розкриває Його почуття. Краса – це радість, усмішка, сміх Бога, Його захоплення. Вона передає нам, що Бог бажає, щоб ми не просто існували, але одержували вищу насолоду від життя. Прекрасне відкриває нам, що дійсність не є чиста механіка. Сенс її – радість. І ми бачимо це у всій світобудові. І вища краса, що проглядається в нашому житті, – незважаючи на всі нещастя занепалого світу, – надає їй особливий сенс.
І ця істина підкреслює трагічність позиції натуралістів. Світ безцільної функціональності не витримує ніякого порівняння з піднесеною реальністю, яку провіщає прекрасне. Чудесним чином це висловлено в словах Хмура, героя дитячої книжки Клайва Льюїса «Срібне крісло». У полоні злої королеви Підземелля, у світі мороку, печер і боліт, що перебуває глибоко під його країною, він зачарований і майже впевнений у тому, що придумав прекрасну Нарнію й золотого лева Аслана. Чаклунка говорить йому, що темні печери – це і є увесь світ. Скинувши чари, він заявляє їй героїчно й красномовно:
«Припустимо, ми бачили вві сні або придумали все це: дерева, траву, сонце, зірки й навіть Аслана. Але тоді вигадка краща й важливіша реальності. Припустимо, це похмуре місце і є єдиний світ. Тоді він ні на що не здатен… Я не зраджу іграшкового світу. Я залишуся з Асланом, навіть якщо Аслана немає. Я буду жити як нарнієць, навіть якщо немає Нарнії».
Виключивши Бога, натуралісти засилають себе в такий підземний світ, позбавлений усього драматичного, дивного, величного й таємничого. Його навіть не можна порівняти з насиченим красою світом віруючих.
Натуралізм неспроможний пояснити красу. Краса в натуралістичному світі – це троянда, що виросла б із купи гною. Якщо немає нічого, крім цієї купи, звідки взятися троянді? Але існування троянди легко пояснити, якщо реальність не обмежується купою гною, – якщо в неї було кинуте насіння із вищого джерела. У цьому й полягає християнська позиція. Невіруючим варто хоча б спробувати допустити, що прекрасне не ілюзія. Прекрасне дає нам упевненість у тому, що за межами нашого поля зору існує сила, що піклується про нас і бажає, щоб ми пізнали радість.
І тут необхідна обережність. Краса справляє на нашу душу такий потужний вплив, що багато хто бачить у ній вищий досвід і намагається знайти повноту в тім, що лише вказує на вищу реальність. Ми чули від багатьох людей, що найбільший духовний досвід їм дає природа, мистецтво, музика й кохана людина. Так, Божий подарунок сприймається як сам Бог.
Прекрасного окремо від його першоджерела недостатньо, щоб дати нам вічну радість. Воно лише веде нас до радості. Бог дає нам прекрасне, щоб воно приводило нас до Нього. Істинну сутність краси ми пізнаємо лише в спілкуванні з Ним.