Сьогодні не я, а маленький Бруно говоритиме з вами про молитву. Я з радістю переписав для вас листа, якого мені надіслала його мама:
«Шановний Отче,
“Християнин, який збирається молитися, починає з того, що схиляє коліна поруч з Дівою Марією в молитві”, – пишете ви в серпневому числі Зошитів. Цей текст, без сумніву, не знайшов би в мені того відлуння, якби моє читання випадково не збіглося в часі з сімейною подією, про яку я хочу вам розповісти.
Наших четверо дітей (8, 7, 5 років і 22 місяці) щойно повернулись із вечірки, яку провели разом зі своїми двоюрідними братами й сестрами; було вже дуже пізно, половина одинадцятої, очі злипалися. Вкладаючи їх спати, я їм сказала: “Сьогодні, як виняток, помоліться у своїх ліжечках”. Я сама теж присіла на ліжку і почала молитву, повільно промовляючи “Отче наш”. Зосередившись на молитві, я не помітила, як мій наймолодший, Бруно, вражено підвівся, підійшов, вклякнув на ліжку навпроти мене, вхопивши мене за руки, всунув свої рученята поміж мої і сказав при цьому: “Ісус”. Я продовжувала молитву, дуже схвильована, він теж завмер. Старші діти згодом пояснили мені: “Він дивився на тебе, дивився, а потім раптом підвівся…”
Без вашого тексту, який я прочитала випадково, через десять хвилин після цього, я б зберегла лише зворушливий спогад про цю “витівку” наймолодшого сина. Але відтепер я краще знатиму, чим є моя молитва з Богородицею».