7. ПСИХО-ФІЗИЧНИЙ МЕТОД ІСИХАТІВ

Християнська йога?

Сьогодні чимало людей – не тільки на Далекому Сході, а й в Європі – практикують йогу; вони запевняють, що за допомогою таких вправ можна здобути душевний мир. Конгрегація в справах віровчення вважала своїм обов’язком застерегти від небезпек, пов’язаних із цим. Зрозуміло, що вірні не можуть прийняти деякі з теорій йоги, що суперечать християнському вченню. Проте це не стосується випадків, коли йогу застосовують суто як гімнастичні вправи, надзвичайно корисні для людей, котрі живуть у місті і відчувають втрату зв’язку із природним життям. Поза тим, людина часто вважає, що може вправляти тіло, займаючись різними видами спорту, і при цьому не зважати на душу, або, навпаки, гадає, що може дбати про поступ душі, забуваючи про власне тіло і ставлячись до нього зі зневагою. З такого погляду той, хто займається йогою, прагне відновити втрачену єдність між цими двома елементами. Все це, безперечно, стосується і молитви. Якщо молитися інтенсивно, то можна постійно помилково ставити тіло в таке положення, яке спричинятиме втому і навіть неврози. І навпаки, якщо обрати положення тіла правильно, то це сприятиме зосередженості в молитві. Які практичні висновки можна зробити з усього сказаного?

Мир тіла

Слід визнати, що як у психологічному вченні античних грецьких авторів, так і у вченні християнських аскетів є одне слабке місце: негативне ставлення до тілесної дійсности. Християни не могли вважати матерію злом. З іншого боку, аскети завжди дотримувалися думки, що створене Богом тіло після появи у світі гріха більше підвладне спокусам диявола. Тому у своїх проповідях аскети постійно згадували про відмову від будь-якого зацікавлення тілом. Натомість про “використання” тіла і його положення під час молитви знаходимо хіба що якісь короткі зауваги у випадкових записах.

З огляду на це фізичний метод ченців із гори Атон, що з’явився в ХІV-ХV століттях, є, звісно, поступом. Античні ісихасти Єгипту і Сінаю не сумнівалися, що мир душі осяює обличчя і втихомирює тілесні пристрасті. Метою фізичного методу було наголосити на тому, що можна сподіватися і зворотної дії: спокійне виконання тілесних функцій заспокоює душу і схиляє її до молитви.

Рух ісихастів

Для багатьох наших сучасників було справжнім відкриттям довідатися, що вже багато століть тому християнські ченці виконували чимало вправ йоги. Ми вже згадували про ченців із гори Атон. Вони становили частину великого напряму східної духовности, відомого під назвою “ісихазм”. Грецьке слово ісихія означає “спокій”, “мир”, “відпочинок”, “тиша”. Серед святих із єгипетської пустелі від самого початку було чимало “ісихастів”, які вважали своїм покликанням внутрішньо присвятити себе молитві, не переймаючись нічим іншим. На їхнє переконання, необхідною умовою для такого життя був зовнішній і внутрішній мир. Тому жили вони усамітнено і практикували контроль над думками, “внутрішню пильність”, спрямування якої ми вже пояснювали раніше.

Згодом цю тенденцію тепло сприйняли на горі Атон, де на початку XIV століття чернець на ім’я Никифор, родом із Калабрії, винайшов фізичний метод для того, аби сприяти молитві, використовуючи певні положення тіла. Відродження цього різновиду молитви відбулося завдяки поширенню “Добротолюбія”, збірки створених святими і авторами-ісихастами текстів, яку уклали Макарій Коринтський (пом. 1805) і Никодим Святогорець (пом. 1809). Тепер ця праця добре відома і на заході. Понад це, завдяки численним виданням “Щирих розповідей прочанина своєму духовному отцеві” захід довідався і про Ісусову молитву, типову усильну молитву методу ісихастів. Власне за посередництвом цих видань зросло зацікавлення системою, яка обіцяє здобуття миру за допомогою певного “фізичного методу”.

“Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві”

Цей доволі запізнілий твір містить вказівки щодо застосування тілесного методу, викладені в досить зародковому вигляді. Автор так і залишився невідомим. У 1881 році в російському місті Казань було опубліковано чотири розповіді, в яких побожний прочанин розповідає про свій шлях до здобуття дару неперервної молитви, що полягав у постійному повторенні Ісусової молитви. Не раз перевидані російською і перекладені іншими мовами[1], ці розповіді стали не тільки одним із найвизначніших творів духовної літератури, а й надзвичайно важливим джерелом для вивчення духовности.

Метод неперервної молитви, викладений у “Щирих розповідях прочанина своєму духовному отцеві”

Метод цієї молитви можна простежити крок за кроком у “Щирих розповідях прочанина своєму духовному отцеві”. Розпочинаються вони із найважливішого питання, пов’язаного з неперервною молитвою: як “безперестанку молитися”? (1Сол. 5:17) Прочанин зустрічає старця, тобто духовного наставника, обізнаного з Ісусовою молитвою. Той розповідає йому про порядок, в якому слід повторювати вголос три тисячі усильних молитов на день, аж доки таке повторення не стане спонтанною, хоч і цілковито зовнішньою звичкою, порухом вуст. Потому старець велить йому промовляти молитву шість тисяч разів на день. Спочатку прочанин ледь справляється із таким завданням, та згодом настільки призвичаюється до нього, що не змовкає навіть уві сні: коли він спить, його вуста далі ворушаться.

Прочанина охоплює почуття щастя: він навчився молитися без упину. Проте він вирішує зробити ще один крок. Щоб інші не помічали його молитви, він перестав ворушити губами і спробував промовляти молитву, рухаючи тільки язиком. Врешті він звик і до цього. Але й на цьому історія не закінчилася. Молитва мала перейти на стадію, коли звернення до Ісуса поєднувалося б із биттям серця. Ось як робив прочанин і як згодом навчав одного сліпого: “Уяви своє серце, опусти очі і якомога яскравіше уяви собі, що дивишся через груди прямо на нього, настав вуха і прислухайся, як воно відбиває удар за ударом. Коли звикнеш, спробуй поєднати кожен удар серця, не втрачаючи його з виду, зі словами молитви. Коли вдарить вперше, промов або подумай: «Господи», вдруге – «Ісусе», втретє – «Христе», вчетверте – «помилуй», уп’яте – «мене», і так повторюй раз за разом”.

Молитва, пов’язана з биттям серця, є невіддільна від самого життя. Принаймні, до такого висновку дійшов прочанин і в цьому знайшов своє щастя: “Коли хтось мене ображає, я не думаю ні про що інше, тільки про благодатну Ісусову молитву. Вмить гнів чи біль зникають без сліду. Мій дух став достоту простим. Ніщо не завдає мені страждань, я нічим не переймаюся, ніщо ззовні не займає моєї уваги… Коли стає нестерпно холодно, я промовляю молитву ще уважніше, і невдовзі відчуваю, що мені тепло і затишно. Якщо надто діймає голод, я частіше повторюю ім’я Ісуса Христа і скоро геть забуваю про те, що хотів їсти”.


[1] Українське видання: Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві. Львів: Свічадо, 2003.

Попередній запис

6. ВЛАСНИЙ ДОСВІД

Наступний запис

ПСИХО-ФІЗИЧНИЙ МЕТОД ІСИХАТІВ_2