8. МОЛИТИСЯ “У СЕРЦІ”

Піднесення розуму чи серця?

Традиційно про молитву кажуть, що це – “піднесення розуму до Бога”. Це визначення приписують ще Платонові. Християнські автори перейняли його, і в їхньому тлумаченні воно набуло більш довершеного вигляду: у молитві бере участь не тільки розум, а й уся людина, а вирішальна роль належить душі. Для душі характерні три “властивості”: інтелект, воля і серце. У різних видах молитви якась із них є визначальною. Відомі молитви розумові, мисленні. “Активною” є молитва, яка постає внаслідок рішення волі й формулює добрі наміри. Проте найдосконалішою, на переконання авторів християнського Сходу, є молитва, в якій основну роль відведено “почуттям серця”. Теофан Затворник пише: “Промовляючи свою молитву, намагайтесь робити це так, щоб вона виходила з серця. …Молитва є не що інше як зітхання серця, звернене до Бога. Коли такого пориву немає, то говорити про молитву не доводиться”.

А чи не прихований тут сентименталізм?

Обачна людина міркує і приймає рішення, опираючись на здоровий глузд, а почуття для неї – це реакції другорядні, до того ж вельми непостійні. Справді, Церква засудила переконання “модерністів” на межі XIX і XX ст., які стверджували, що релігійність бере початок у підсвідомості, в ірраціональних почуттях. Щоб дати відсіч цьому серйозному закидові, потрібно належним чином роз’яснити, що саме ми розуміємо під поняттями “серце” та “почуття серця”.

“Серце” в Біблії

Вважається, що людській душі притаманні три різновиди діяльности: думати, хотіти, відчувати. Отож, маємо три окремі властивості, пов’язані відповідно з розумом, волею та серцем. Однак у біблійних текстах ми навряд чи знайдемо такі терміни. Натомість там мовиться, що людина роздумує, приймає рішення, потай на щось реагує у своєму серці. Слово “серце” стосується всього нашого внутрішнього життя. Коли людина береже щось у серці, – це означає, що вона не може про щось забути. У біблійних текстах “серце” означає не одну з властивостей душі, а всю людину, цілісність всіх її властивостей і загального ставлення до інших, до Бога, до світу. Коли у Святому Письмі згадується, що маємо любити Бога “всім серцем своїм”, то це значить: “всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї” (Мт. 22:37, Мр. 12:30; Лк. 10:27).

Таку людську цілісність можна розглядати з двох поглядів: “статичного” і “динамічного”. Щоб пояснити це, наведемо приклад. Хлопець кохає дівчину всім серцем, він не має жодних протилежних почуттів і цілком добровільно вирішує одружитися з нею. Таким є його ставлення до неї сьогодні. Чи буде воно таким самим завтра? Ми в цьому не впевнені. Отже, ставлення, властиве нам сьогодні, у поточний момент, називаємо “статичним”. Хлопець одружується з дівчиною, зберігає їй вірність і любить її до самої смерти. Таке стале ставлення, незмінне попри всі життєві перипетії, можна назвати “динамічним”.

Людська цілісність зі “статичного” погляду

Пояснюємо це за допомогою ще одного прикладу. “Я дуже зайнятий, бо мушу закінчити термінове завдання. Раптом у двері стукає непрошений відвідувач. Що мені робити? Забути про вихованість і відіслати його геть? Знаю, що він засмутиться. Тому я вирішую пожертвувати роботою і приймаю відвідувача, виявляючи гостинність, яку обираю добровільно, але під тиском обставин”. Коли поводимося так з люб’язности, то, ясна річ, діємо похвально. Життя змушує нас робити такі жертви. Проте ми інколи відчуваємо, що такі вчинки не є цілковито природними, оскільки всередині ми наче ділимося навпіл. Робимо добро, але не “усім серцем”. В ідеалі потрібно вміти подолати цей поділ і діяти спонтанно, “усією душею”.

Молитва серця зі “статичного” погляду

Як часто ми відчуваємо внутрішній поділ під час молитви! Добровільно беремо псалтир, щоб почитати псалми, але за мить подумки ми вже десь далеко-далеко. А що говорити про почуття? Молимося за спасіння нашого ближнього і водночас відчуваємо антипатію до нього. Як добре було б молитися всім серцем! Це можливо? Духовні автори переконані, що цього ідеалу можна досягнути. Різні “методи медитації” – це не що інше як вправи, які стають у пригоді на цьому поприщі. Пригадаємо метод ігнатіянської медитації. Багато її елементів можна рекомендувати кожному: стати перед Богом; обрати положення тіла, придатне для молитви; уявити якесь місце (якщо, наприклад, роздумуємо над тайною Різдва, то це може бути печера, де народився Ісус); обміркувати значення слів Євангелія чи тексту молитви; вирішити, які висновки для нашого життя з них випливають; зробити це з усім почуттям і попросити через заступництво святих Божої благодати. Зверніть увагу, що тут в аналітичний спосіб викладено різні аспекти нашої діяльности, але мета полягає в тому, щоб у молитві всі вони з’єдналися докупи. Тоді молитимемося цілісно, з неабиякою інтенсивністю і спокоєм.

Молитва серця з “динамічного” погляду

З “динамічного” погляду серце означає цілісність особистости упродовж життя. Що я таке? Те, що вирішив учора, чи те, що мене чекає завтра? Як є “у серці”, так є і насправді, завжди; не тільки в поточний момент, а й у будь-яку мить. З цього погляду молитва означає стале, тривале ставлення. Така молитва за своєю природою є неперервною, невіддільною від людини. Найкраще цей стан описано в життєписі св. Франциска з Асижу: “Всю свою інтуїцію і всю свою любов він звертав до Господа… був не стільки людиною, яка молиться, скільки радше сам увесь перетворювався на живу молитву”. У цьому контексті і св. Тома Аквінський визначає побожність як “схильність волі до всілякого добра”. Так, безперечно, слід тлумачити і текст в ігнатіянській медитації, який закликає, щоб роздуми і конкретні наміри сповнилися почуттям. Під цим мається на увазі не якесь банальне почуття, а зусилля, спрямоване на те, щоб істина, над якою роздумуємо, стала нашим звичним способом мислення. Музикант, який по-справжньому любить музику, гратиме на своєму інструменті при кожній нагоді; той, хто відзначається м’яким серцем, виявлятиме м’якість завжди і за будь-яких обставин. Так само і той, для кого стало звичним молитися в серці, щомиті підноситиме свій дух до Бога.

Як визначити, в якому стані перебуває серце?

Це питання поставало перед людьми з давніх-давен; воно завжди актуальне. Книги на тему моралі допомагають нам скласти собі судження про цінність певних вчинків: красти – погано, давати милостиню – добре і т. д. Навіть якщо ми бачимо сповідника вперше, він може, опираючись на традиційні критерії, сказати, як ми повелися в певному випадку: добре чи погано. Проте сповідник промовчить, якщо спитаємо в нього: “Як я виглядаю перед Богом? В якому стані я перебуваю відносно вічности?”. Серце залишається таємницею, воно ховається в глибинах людського єства, відомих лише Богові. З іншого боку, людина також має знати себе, оцінювати свій поступ у духовному житті, і вона може це робити, оскільки, як запевняють духовні автори, душа добре володіє собою та усією людиною і має, залежно від ступеня своєї невинности і внутрішньої прозорости, власну інтуїцію.

За словами Теофана Затворника, поняття серця включає в себе зазначену форму цілісного та інтуїтивного пізнання самого себе. Йдеться про почуття серця. “Функція серця полягає в тому, аби відчувати все, що нас торкається”. Вочевидь, не всі почуття мають однакову цінність. Їхня непогрішність і корисність для духовного життя залежать від чистоти самого серця.

Попередній запис

ПСИХО-ФІЗИЧНИЙ МЕТОД ІСИХАТІВ_3

Наступний запис

МОЛИТИСЯ “У СЕРЦІ”_2