Б. Велике завдання – формувати учнів
а) Учителі, форматори учнів
Усі знають першу Божу заповідь: «І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!» (Вт. 6:5). З іншого боку, усі в курсі нової заповіді: «Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13:34).
Однак мало хто знає велику заповідь. Цю заповідь дав Ісус у мить Свого прощання. Це були Його останні слова перед вознесінням на небеса. Ідеться про Його заповіт. Так, він настільки важливий. Із усією величністю події ствердив: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18).
Ніхто не наказував так авторитетно. Тоді Він чітко додав:
«Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19-20).
Ідеться про наказ. Зауважмо, що це не порада чи пропозиція, а дієслово в наказовій формі, як: «не свідчи неправдиво» чи «люби свого ближнього, як себе самого». Це не заповідь на вибір, а дуже важлива риса кожного Його учня. Кожен, хто не зберігатиме та не виконуватиме цього слова Вчителя, не може називатися Його учнем.
Це наша найбільша відповідальність. Ісус не просив нас бути чудовими організаторами, торговцями чи президентами, навіть не міжнародними проповідниками, а лише форматорами учнів. Він ніколи не сказав, що успіх нашої пастирської праці полягає в наших титулах чи вчених званнях, а в тому, що інші повинні бути готовими до смерті нести свій хрест.
Отже, чому ми мали б робити інші речі, а не формувати учнів Ісуса? Чи ми сформували справжніх учнів, а чи лише ведемо натовпи до Ісуса?
Існують спільноти, котрі формують послідовників спільноти і більш прив’язані до правил організації, аніж до Євангелія. Вони вірніші своїй традиції, аніж Божому Слову. Існують монаші згромадження, котрі більше намагаються наслідувати свого святого засновника, аніж Ісуса Христа. Їх більше цікавлять записи засновника, аніж Євангеліє. Інші більше залежать від так званих небесних послань, аніж від живого та діючого Божого Слова.
Коли люди говорять про францисканців, домініканців чи маріан, здається, що вони приділяють більшу увагу стрілці, аніж кінцевій меті. Цінність Франциска з Асижа, Домініка Гузмана і навіть Марії в тому, що вони були учнями, які своїм прикладом притягнули інших до Ісуса. Ці святі ніколи не бажали вести людей за собою. Вони послужили Ісусові таким способом, що інші долали цей шлях разом із цими людьми віри. Справжній учень не прагне, щоб спільнота, котру він заклав, узяла його ім’я. Його єдине бажання – це щоб кожен став справжнім послідовником Учителя з Назарета.
Чому як результат нашої пастирської праці не з’являються правдиві Ісусові учні? Чому майже всі пасторальні плани єпархії чи парафії забувають про цей фундаментальний пункт і більше важливості надають іншим, менш важливим аспектам? Дерево пізнається за його плодами. Тому знаком того, що ми справді Ісусові учні, є зрозуміти, чи ми дійсно формуємо інших Його учнів.
Оскільки ця заповідь дуже велика, її названо «велике завдання». Однак вона мала б називатися «велике упущення», бо ми її не виконуємо. Ба більше, ми навіть не свідомі того, що йдеться про чітко виражений наказ і доручення, яке повинно бути найголовнішим із усіх пріоритетів. Але скільки пасторальних планів мають на меті формувати учнів? Скільки синодів турбуються про віднаходження шляхів для формування учнів Ісуса?
Якщо завдання, наказ, доручений Ісусом, називають «великим завданням», то упущення його виконання є дуже тяжким гріхом. Можливо, ніхто з нас не казав на сповіді: «Я звинувачую себе в тому, що не формував Ісусових учнів». Це велике упущення, серйозніше, аніж багато із гріхів, в яких ми себе звинувачуємо в сповідальниці. Якщо яблуня родить яблука, то учень родить інших учнів. Якщо він цього не робить, потрібно серйозно сумніватися в його ідентичності як учня.
Ясно розуміючи, що це наше первинне покликання, було б непогано зробити іспит сумління, відповідаючи на такі запитання: скільки учнів я сформував? Коли я сформував останнього на сьогодні? Чи я формую учнів, які, своєю чергою, формували б інших учнів, чи я лише є аніматором, котрий розважає натовп у Квітну неділю?
б) Пріоритет – формувати форматорів
Необхідно мати сукупність пасторальних цінностей із пріоритетами, хоч це й означало б відмову від безлічі багатообіцяльних проектів. Пріоритетом нашого служіння повинно бути формування учнів, справжніх Ісусових учнів, котрі стануть апостолами, – тими, хто встановлює Боже Царство. Якщо ми не приземлимося на цьому полі праці, то все інше буде некорисним. Потрібно зробити вибір, сплачуючи необхідну ціну.
Наша мета зводиться не до того, щоб бути учнями, а щоб їх готувати. Це обов’язково включає в себе те, що спочатку ми станемо вчителями. Ми вчителі не через науку, яку передаємо, а через те, що карбуємо нових учнів.
Єдиним методом упевнитися, що цей ланцюг не перерветься і Божа справа триватиме, є формувати форматорів. Єдиний шлях до розмноження себе – формувати інших, котрі, своєю чергою, сформували б багато Ісусових учнів.
Ефективність вимірюється не тим, що ми робимо, а нашими досягненнями щодо вчинків інших. Недостатньо, щоб ми були учнями. Мало формувати учнів. Необхідно формувати вчителів. Недостатньо зібрати всі наші сили, потрібно їх примножувати. Як? Формуючи вчителів, які, своєю чергою, сформують інших учителів.
Святий Павло, великий учитель провідників, рекомендував своєму учневі Тимофію формувати інших, здатних продовжити діло: «А що чув ти від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити» (2Тим. 2:2).
На початках встановлення комунізму в Китаї іноземні місіонери були вигнані. Більшість із них переховувалася на острові Формоса, відомому як Тайвань, очікуючи одного дня повернутися на материк. Тому Християнська Церква Формоси швидко зросла. Повсюди створювали нові парафії, відкривали катехитичні центри, і навіть дивовижним чином зросла кількість навернень. Також відкрився Центр мов, де вивчали мандаринську та кантонську китайські мови. Ніколи до того в місійній країні так швидко не розквітало християнство.
Цю обнадійливу весну зупинило те, що з материка більше не прибували нові місіонери. З іншого боку, Тайвань не задовольняв очікувань жодного місіонера із Заходу. Із часом почали помирати старі та героїчні місіонери, і ніхто не замінив їх. Тому через брак покликань закрився Центр мов та багато парафій, а інші поступово помирали.
У парафії Шін-Шу всім місіонерам було понад шістдесят, і немало хворіло. Один із них, відчуваючи, що його життя наближається до кінця, визнав: «Якщо б я народився ще раз, то був би місіонером і повернувся би до Китаю. Однак не працював би так, як я працював. Тепер, коли наближається година моєї смерті, моя апостольська справа помре разом зі мною, бо немає нікого, хто мене замінив би. Однак винний у цьому я, бо не зумів сформувати людей, котрі робили б те ж, що і я, і продовжили б цю працю. Ми лише починаємо забіг, мета ще далеко. Я втомився, не можу працювати далі, і нема нікого, кому б я міг передати естафету. Якщо б я заново розпочав свою працю, то сформував би багатьох учнів, котрі б, своєю чергою, формували інших, щоб таким чином продовжити цю справу».
З іншого боку, найдивовижніше сталося в материковому Китаї. Християнська спільнота помножилася в десять разів, бо одного дня вони могли залишитися без пастирів та проводирів. Здавалося, що сира зима націоналізації Церкви залишить без листя дерево спільноти. Багато років нічого не було відомо про віруючих у цій комуністичній державі. Навіть думали, що через брак місіонерів Церква в Китаї зникла. Але, коли відкрилися кордони і можна було сконтактуватися з ними, несподіванкам не було меж. Церква в комуністичному Китаї, порівняно з Тайванем, не зазнавала кризи. Навпаки, вона зросла – не так числом, як компромісом та переживанням своєї віри. Виїзд місіонерів вимагав від них приготуватися та сформуватися, щоб служити спільноті. Церква була передусім домашньою, і в кожному домі був пастир, проповідник та вчитель. Так, досить швидко розквітла велика спільнота – не так овець, як пастирів та провідників.
Обидві Церкви залишили нам одну науку: недостатньо, щоб були пастирі, котрі піклувалися б про овець. Необхідно, щоб пастирі формували інших пастирів. Щоб, коли вони відходять, їх уже не дуже й потрібно було б.
Наш шлях у цьому світі проминальний. Якщо не залишимо після себе щось, що триватиме, то коли ми його пройдемо, завершиться усе, що ми зробили.
Для того, щоб ланцюг не перервався, необхідно сформувати вчителів, які були б такими, як ми, або кращими за нас; щоб були, як Ісус. Справжній учитель – не той, котрий має учнів, навіть не той, що формує учнів, а той, що формує вчителів. Це мета, яку потрібно досягти. Тому автор Послання до євреїв скаржиться на адресатів, бо вони ще не стали вчителями, які навчали б інших, і потрібно вкотре навчати їх (Євр. 5:11-14).
Ознака, яка ідентифікує правдивих учителів, – коли вони формують інших учителів. Пастир породжує пастирів. Вівця – овець. Ми є тими, хто породжує.
Наша мета, отже, не обмежується тим, щоб мати велике стадо, а апостольську школу, що формує учнів, які, своєю чергою, стають учителями.
Коли ведемо мову про вчителів, то маємо на увазі не лише проповідників Божого Слова. Ні. Йдеться про осіб, котрі, своєю чергою, були б здатні формувати Ісусових учнів, придатних до різноманітних служінь у спільноті:
- євангелізаторів, котрі проголошують Добру Новину;
- учителів, котрі навчають доктрини віри;
- пастирів, котрі знають кожну зі своїх овець;
- супровідників у вірі;
- промоутерів прав людини;
- координаторів невеликих спільнот;
- агентів соціального пастирства;
- проповідників через музику і засоби масової інформації;
- людей, котрі б оберігали і закликали оберігати екологію.
в) формувати спільноту учнів
Учні формуються в школі спільноти разом з іншими. Вони є рослинами, котрі не цвітуть, а оберігають інших. На цьому відрізку важливо не крокувати, а йти разом, бо інакше існує небезпека втомитися, не ступивши вперед ані кроку.
Учень гартується лише в товаристві інших, котрі розділяють той самий шлях. Через це справді існує не учень, а спільнота учнів. Головною ознакою спільноти є не її структура (статут чи регламент), а духовність, котра її оживляє, котра стає мов двигун усього її життя. Духовність, у цьому разі «учнівство», – це те, що визначає спільноту.
Висновок
Якщо ми наважилися б якимсь способом синтезувати мораль цих сторінок, то це було б: виконувати програму життя Ісуса – творити учнів.
- Творити: означає, що вони не народжуються в якомусь спонтанному поколінні. Творити учня – це процес, який вимагає плану та методу.
- Учнів: щоб були, як їхній Учитель, щоб чинили те саме, що й Він.
КІНЕЦЬ