А. Ісус передає учням Свою місію
Ісусовою місією було спасти всіх людей усіх часів і куточків землі. Однак обмежений обставинами, Він проповідував лише на маленькій частині землі, і Його голос лише три роки звучав у суголоссі історії. Як же зламати цей часовий бар’єр і перетнути межі простору? Ісус сформував Своїх учнів та дванадцятьох учителів, щоб таким чином помножитися, доручивши їм участь у тій самій місії, котра була Йому довірена. Місії Ісусових посланців надають форму чотири доповнювальні аспекти:
а) Продовжує Свою місію
«Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» (Ів. 20:21).
Якщо місія Ісуса полягала в тому, щоб бути Божим спасінням для людей, то учні апостоли є ніким іншим, як каналами, по яких ллється це спасіння. Наша місія, отже, поширити в часі та просторі спасенну справу Ісуса Христа. Ми об’єдналися з Ісусом Христом, щоб разом з Ним творити ту саму справу, котру довірив Йому Отець.
Ми покликані до найпрекраснішого діла в цьому світі – працювати в Господньому винограднику.
б) Наповнив їх Святим Духом
Одним із ключових в Ісусовому житті був момент, коли Він занурився в Йордан, щоб освятитися Святим Духом. Завдяки Силі з Висоти почав Своє служіння, творячи чуда, проголошуючи Добру Новину і виявляючи тайну Божого Царства. Тому так само Він наповнив Своїх учнів Святим Духом, даючи їм, таким чином, здатність продовжити Його місію. У П’ятдесятницю послав їм із неба Божу Силу, яка надала їм здатність насадити в цьому світі Його Царство.
Побудувати Боже Царство можливо лише з Духом воскреслого Христа. Як Дух дає Ісусові право бути Месією, так само Він же позначає учнів печаттю і утверджує їх в їхньому покликанні. А оскільки місія перевершує людські сили, учні наповнені особливою силою, яка походить прямо від Бога, через Його Духа.
Без духа воскреслого Христа було б неможливо доповнити Його діло. Без «пневматичного» досвіду, як досвід Ісуса в Йордані або ста двадцяти у світлиці, не можна зробити плідним Боже життя у світі. Книга Дій апостолів описує щонайменше вісім уділень Святого Духа. Тобто вилиття Духа повторюється стільки разів, скільки потрібно. Кожен «посланець» потребує особистої П’ятдесятниці, яка надасть йому сили свідчити про воскресіння Христа Ісуса.
в) Оснастив їх харизмами
У цій заповіді був дуже важливий елемент, котрий залишають без належної уваги: «Всьому створінню Євангелію проповідуйте» (Мр. 16:15).
У цій фразі підкреслено слово «проповідуйте»: ми покликані звіщати смерть та проголошувати воскресіння Ісуса Христа. Це основа нашої віри та ядро проповіді. Не йдеться, отже, про розділення з іншими певних теорій, доктрини чи моралі, а про чітке сповіщення сутності особи Ісуса з допомогою Його трьох спасенних подій: смерті, воскресіння та прослави; і його трьох найважливіших титулів: Спаситель, Господь та Месія. І все це для того, щоб євангелізатор отримав свій досвід спасіння через особисту зустріч із воскреслим Христом. Однак ми також повинні не забути того, що Ісус каже відразу ж опісля: «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, і добре їм буде!» (Мр. 16:17-18).
Святий Дух розподілив інструменти, щоб будувати Божий дім. Ці інструменти називають харизмами чи дарами і вони зорієнтовані на об’явлення, що Боже Царство ввійшло поміж нас через померлого і воскреслого Ісуса.
Якщо наша проповідь оживлена Божим Духом, логічно, що існують харизми. Як вогонь завжди палить, так Святий Дух завжди творить у спільноті ці дари для проповіді.
Проповідувати Євангеліє, не користуючись харизмами, – це спотворення Євангелія, бо усувається елемент, котрий формує надзвичайно важливу частину служіння Самого Ісуса Христа та Його апостолів (Мт. 4:23; 10: 7-8). Євангелізувати без харизм – це ослаблювати сутнісну силу Божого Слова. Обітниці, які ми звіщаємо, повинні виявляти себе. Харизматичні дари не служать лише для того, щоб продемонструвати правдивість доктрини, вони – спасенні дії, через які появляється Бог серед людей.
На екуменічну конференцію в Сингапурі приїхало багато місіонерів та пастирів із усього світу, які ділилися з іншими своїм надзвичайним досвідом.
Один представник мусульманського світу говорив про великі труднощі проникнення християнства в цю, так вороже налаштовану до нас протягом стількох століть, культуру: «Єдиний шлях, – стверджував, – це проникати через знаки та чуда. Інакше ми не лише втрачаємо час, а навіть вірних».
З іншого боку, один делегат із західного світу додав: «Для нас цей метод навіть більш необхідний: колись люди молилися, щоб пішов дощ. Дамби та зрошувальні системи позбавили нас цієї молитви. У часи епідемій організовували хрестові походи покути та молитви. Нині щеплення та медичне страхування дозволяють нам забути про зведення очей до неба. Нашому індустріалізованому та секуляризованому світові потрібно щораз більше цих надзвичайних виявів Божої сили».
Якщо таким чином розуміти харизми, то вони не є другорядними. Тому не можна відкидати інструменти, які використовував Сам Ісус Христос. Ті, хто зневажає харизми, відкидають Ісусів план. Він пообіцяв знаки, які супроводжуватимуть проголошення Божого Царства.
Колись не всі погоджувалися з отцем Еміліаном Тардіфом: існують єпископи, котрим не подобаються харизми і які вважають, що харизми – це речі минулого. Отець із надзвичайною простотою та незаперечною логікою аргументував: «Але це не залежить від того, чи їм подобається, чи ні. Якщо вони розгорнуть Євангеліє, то зрозуміють, що Ісус, котрий є той самий учора, сьогодні та завжди, постійно ними користувався».
Харизми – це необхідні співпрацівники в нашій євангелізації. Можливо, через їхню відсутність наше слово не дивує ані не закликає до віри, зменшуючи до мінімуму свої силу та ефективність. На жаль, харизми були відсутні так довго, що нам уже навіть здається нормальним жити без них. У Нью-Йорку люди вже не бачать зірок, але через це вони не перестають існувати. Те саме і з харизмами. Те, що ми не бачили їх стільки часу, не означає, що вони не існують. Якщо Боже Слово запевняє, що чудесні знаки супроводжують проповідь, і вони не виявляються, то це не означає, що потрібно заперечувати існування знаків, а слід перевірити, чому вони зникли з нашої пастирської служби.
г) Давати багатий і тривалий плід
«Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите… і щоб плід ваш зостався…» (Ів. 15:8,16).
Щойно ми прочитали фундаментальний уривок, котрий чітко окреслює нашу мету. Наша місія – щедро плодоносити. Ми покликані до найбільш гігантської в історії справи: встановити в цьому світі Боже Царство. Це діло важливіше, аніж «великий вибух», котрий дав початок галактикам; визначніша праця, аніж відкриття Америки, і важливіша подія, ніж завоювання Римської імперії.
Ми покликані до великого. Наше покликання високе. Це не протиставляється справжній покорі. Навпаки, правдива покора полягає не в тому, щоб жити бідно чи приховано, а в тому, щоб віддавати славу Богові за все, що ми чинимо, не задумуючись, та вважаючи, що ми досягли цього завдяки своїм можливостям чи здатностям. Якщо порівняти Бога із сонцем, ми можемо бути місяцем, який освітлює землю. Покора полягає не в тому, щоб приховувати світло, а в тому, щоб визнати, що те світло, про яке ми свідчимо, належить не нам, а йде від сонця.
Господь не згоден з тим, щоб ми ховали таланти, які Він нам дав. Бог хоче, щоб ми були, мов запалені лампи, які освітлюють усіх, хто в домі. Маємо бути, мов міста, побудовані на вершині гори, світло світу та сіль землі. Господь не просить у нас малого. Він очікує, що ми чинитимемо більші речі, аніж Він! (Ів. 14:12).
Декого більше цікавить період цвітіння, аніж плодоношення: щоб група була велика, щоб було достатньо коштів для реалізації багатьох речей, мати комп’ютери, затверджені статути тощо. Часто апостольська праця регулюється обманливими речами чи приємними перемогами більше, аніж плодами, які вона дає. Проповідники шукають слави чи людського схвалення, котрі в’януть, як лавровий вінець перемоги.
Зазвичай ті, хто хвалиться пастирськими успіхами, мають на увазі лише квіти, а не плоди.
Плодами не потрібно хвалитися – вони на виду. Святий Павло каже: «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість…» (Гал. 5:22-23).
Дехто думає, що ці дев’ять речей, перерахованних апостолом, є плодами Духа. Інші, вірні перекладу, стверджують, що Павло говорить в однині, і тому плодом Святого Духа є лише любов, вона очолює список.
Однак згідно з думкою апостола, ми повинні зрозуміти, що є лише один плід із дев’ятьма різними гранями. Йдеться про багатогранний діамант, дивлячись на котрий, з одного боку споглядаємо любов, з другого – радість, і так із усіма елементами. Мов веселка, котрій не може забракнути жодного кольору, бо в такому разі вона була б неповною.
Плід, з другого боку, – це не щось вимушене, а найприродніше в дереві. Що надзвичайного в тому, що яблуня родить яблука? Апельсиновому дереву не потрібно робити жодних зусиль, щоб не родити кислі лимони, воно від природи дає солодкі та смачні плоди.
У духовному житті те ж саме. Той, у кого в жилах тече Христовий Дух, мов оживляюча кров, спонтанно виявляє плід Духа. Той, хто ним не володіє, хоч би скільки зусиль не доклав, не зможе виявити цю радість, мир та любов, які походять лише від Божого Духа в нас.
Виноградна лоза та смоківниця
Водночас Ісус дуже чітко говорить про дерево, котре не дає плоду. Якщо гілку, котра дає плід, обтинають навколо, аби ліпше родила, а лозу, яка не плодоносить, зрізають та кидають у вогонь, то слуги, котрий не нагромаджує таланти, позбуваються, забирають усе, що в нього є, та викидають геть.
Щоб чіткіше прояснити цю ідею, ми пропонуємо епізод, котрий вражає всіх. Цей уривок такий жорстокий, що Матвій та Марко його описують, а милосердний Лука проминає. Ідеться про прокляття неплідної смоківниці.
Простуючи шляхом із Витанії до Єрусалима, Ісус побачив дику смоківницю, яка розпростерла свою густу крону, пропонуючи мандрівникам та паломникам прохолодний затінок. Учитель наблизився до неї, та не знайшов жодного плоду. Потім зігнувся та шукав поміж гілками й листям, але не знайшов нічого.
Зрештою, із навіть незвичною та невиправданою злістю прокляв смоківницю, яка зразу всохла і її листя зів’яло. Гілки зігнулися, і стовбур всох, так, ніби в нього влучила блискавка.
Можемо подумати, що Ісус перебільшив. Особливо коли згадаємо, що «ще не була пора смоков» (Мр. 11:13).
Окрім того, вона росла на шляху, і, можливо, інші випередили Ісуса та спожили всі плоди. Можливо, власник смоківниці напередодні зібрав плоди. Врешті можна знайти тисячу причин, але мораль цієї події полягає в тому, що ніщо не може виправдати того, хто не приносить плоду. Плід повинен бути не сезонний, а постійний, не невеликий, а рясний, не для деяких, а для всіх, і тоді, коли їм він буде потрібен. Плід не повинен залежати від пори року, а від потреби інших.
В інших випадках Ісус використовує приклад виноградної лози, вона бо ще від Старого Заповіту була класичним прикладом Божого народу (Ос. 10:1; Пс. 80:9-19; Іс. 5:17; 27:2-5; Єр. 2:21; 6:9; Єз. 15:1-6; 17:3-10; 19:10-14). Однак для цього є глибша причина. Існують дуже дорогі дерева, бо з їх стовбура можна дістати цінну деревину. Є такі, які прикрашають парки та сади. Деякі цінні через свої красиві квіти. А у виноградної лози немає нічого із цього. Її стовбур довгий та тонкий, він некрасиво та без жодної гармонії в’ється та згинається. Виноградна лоза, яка не приносить плоду, не придатна ні на що. Тобто вона не має жодної цінності чи значення. Так само і наше життя. Якщо не даємо плоду, то не придатні ні на що. Єдине, для чого ми були створені, – щоб плодоносити.
Якщо квіти існують для того, щоб ними хвалитися, то плоди, щоб їх споживати. Коли ми приносимо плоди, то вони – не декоративні медалі, які змушують нас почуватися вищими, аніж інші. Дехто з мисливців, упольовуючи рідкісних антилоп чи птиць, не споживає їх, а висушує, щоб потім виставити в одній із кімнат свого дому.
Плоди ж не є прикрасами дерева (Ос. 10:1) ані не виставлені на вітрині, щоб їх подивляли, вони доступні кожному, хто наблизиться. Отже, не личить прославляти себе своїм досягненням, а запропонувати його іншим, щоб вони споживали цей плід.
За плодами їхніми пізнають їх
Плоди – це знаки, за якими розпізнають дерево. Добре дерево не родить поганих плодів, так само, як погане дерево – плодів добрих. Гілки та листя – речі другорядні. Квіти обманливі. Важливі плоди.
«По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).
Ісус не сказав, що нас розпізнають за релігійною організацією, до якої належимо, ані за хрестиком на шиї, ні за заповідями, які виконуємо, чи теологією, яку знаємо, а за плодами, які даємо. Без сумніву, між усіма виділяється плід любові. На останньому суді нам поставлять лише такі запитання:
- Чи любив ти Мене в покиненому?
- Чи послужив Мені в потребуючому?
- Чи прийняв ти Мене в беззахисному?
Наріжним каменем, за яким можна розпізнати Ісусового учня, є любов: любити того, хто любить нас, – ближнього, ворога і потребуючого.