Юда – людина, яка навчилася визнавати свою провину
Призвідником того, що сталося з Йосипом, був Юда. Рувим запропонував кинути Йосипа в яму (сподіваючись пізніше звільнити його), але в Юди визрів більш зловісний план: «Яка користь, що вб’ємо нашого брата, і затаїмо його кров? Давайте продамо його ізмаїльтянам, і рука наша нехай не буде на ньому, бо він брат нам, він наше тіло.» (Буття 37:26-27).
Брати, погодившись із цією пропозицією, не стали вбивати Йосипа, а продали його. На перший погляд може здатися, що Юда співчував Йосипу, але більш імовірно, що він був рухомий банальною жадібністю. Навіщо вбивати Йосипа, якщо за нього можна виручити трохи срібла? Опинитися рабом у руках торговців майже завжди було гірше за смерть, але Юда думав лише про гроші.
Він був не тільки жорстоким, але ще й аморальним. У Біблії наведена довга історія про те, як Юда вступив у зв’язок із жінкою, яку вважав повією, але та виявилася його невісткою (38:13-26). Це була людина з гріховним минулим, що містило як таємні, так і явні гріхи. Він потребував докору та зустрічі віч-на-віч із самим собою в Божій присутності.
Бог потрудився над його лукавим серцем. Багато років тому, підбурюючи продати улюбленого сина свого батька, Юда був сповнений заздрості, але тепер став гарантом безпеки іншого улюбленця Якова. За ці роки він пом’якшав, усвідомивши, що «дорога підступних жорстка».
Брати здійснили другу подорож до Єгипту, і знову Йосип упізнав їх, а вони його – ні. Ледве побачивши, що Веніямін з ними, він попросив свого розпорядника заколоти щось із худоби і приготувати трапезу для нього з братами. Останні були в страху, бо думали, ніби все це відбувається через ті гроші, які їм повернули в мішки. Вони поспішили все пояснити розпорядникові, додавши, що всі гроші принесли назад.
Запросивши братів до трапезної фараона, Йосип розпитав їх про батька та був офіційно представлений Веніяміну. Потім він розсадив братів за столом за віком: від старшого до молодшого. Не дивно, що вони здивовано переглядалися між собою (див. 43:33).
Йосип випробував братів усіма можливими способами. Він розпорядився подавати Веніяміну порції вп’ятеро більші, ніж іншим! Чи вчинив так Йосип через особливу любов до молодшого брата? Так, вони були його рідними братами, але справжня причина такої великодушності крилася в бажанні випробувати інших синів Якова. Чи виявлять ті невдоволення або навіть гнів, бачачи таку упередженість? Чи не почнуть відпускати якісь зауваження на своєму ханаанському діалекті (не знаючи, що Йосип розуміє їх), які дадуть йому зрозуміти, чи впоралися вони зі своєю заздрістю, чи ні?
Але найголовніше випробування чекало на братів попереду. Коли вони зібралися йти, Йосип велів таємно покласти Веніяміну в мішок свою особисту чашу. Коли одинадцять братів вийшли на околицю міста, він наказав своїм людям схопити їх за звинуваченням у крадіжці. Брати були спантеличені, доводячи, що нізащо не вкрали б чашу прославленого правителя Єгипту. Вони з упевненістю відповіли: «У кого із рабів твоїх вона, чаша, буде знайдена, то помре він, а також ми станемо рабами моєму панові» (44:9).
Мішки відкривалися один за одним, але чаші в них не було. Нарешті черга дійшла до мішка Веніяміна… і срібна чаша опинилася там!
Брати не могли повірити своїм очам. «І пороздирали вони свою одіж!… І кожен нав’ючив осла свого, і вернулись до міста.» (вірш 13). Йосип, граючи роль нещадного деспота, звинуватив їх у тому, що вони відповіли на добро злом. «Що це за вчинок, що ви зробили? Хіба ви не знали, що справді відгадає такий муж, як я?» (вірш 15).
Тепер Йосип міг з’ясувати, що насправді було в серцях братів. Чи дозволять вони Веніяміну залишитися в рабстві, як вчинили з ним самим багато років тому? Чи можна їм тепер довіряти?
Це був момент істини для Юди. Мартін Лютер говорив, що хотів би навчитися молитися Богові так само, як Юда благав Йосипа! Підшукуючи слова, той пробурмотів: «Що ми скажемо панові моєму? Що будемо говорити? Чим виправдаємось? Бог знайшов провину твоїх рабів! Ось ми раби панові моєму, і ми, і той, що в руці його була знайдена чаша» (вірш 16).
«Бог знайшов провину твоїх рабів!» Нарешті, ось воно, визнання колишніх гріхів! Совість Юди, яка так довго перебувала в сплячці, почала прокидатися. У його душу проникла реальність минулого. Він ретельно приховував гріх свій і братів, але Бог про все знав.
Тоді послідувала одна з найемоційніших і найщиріших промов, що записані в Біблії (вірші 18-34). Юда розповів про свого батька і пояснив, чому старий не хотів відпускати Веніяміна. Якби вони повернулися без молодшого брата, Яків цього не пережив би, тому вони не могли піти без Веніяміна. На завершення Юда сказав: «А тепер нехай же сяде твій раб замість того юнака за раба панові моєму. А юнак нехай іде з своїми братами!… Бо як я прийду до батька свого, а юнака зо мною нема? Щоб не побачити мені того нещастя, що спіткає мого батька.» (вірші 33-34).
Юда стояв перед братом, який за його пропозицією був проданий у рабство. Але тепер він пропонував у раби себе замість Веніяміна! Чоловік, який хотів, щоб його брат став рабом в Єгипті, відтепер добровільно погоджувався сам піти в рабство.
Юда змінився. Він уже не був таким нахабним і самовпевненим, як двадцять два роки тому. Тепер йому можна було довіряти, бо він захищав Веніяміна, визнаючи свою гріховність, і був готовий віддати життя заради улюбленого сина його батька.
Так Бог Своєю могутньою рукою скерував серця двох людей – Якова та його сина Юди – прийняти рішення, які точно відповідали Божому плану для народу Ізраїля. Але в центрі уваги був Йосип, якого Бог підготував для цього часу.