Під час вашого останнього візиту, я вам говорив, що християнська молитва не є звичною людською діяльністю, а що вона виникає з глибин нашого «християнського єства», з того єства, яке є серед «учасників Божої Істоти» (пор. 2Пет. 1:4). Ви, мабуть, пригадуєте, я тоді ще додав: «Моліться не розумом чи людською емоційністю, а глибиною вашого єства». І ось раптом в одному листі, якого я недавно отримав, є дивовижна згадка про оту «молитву єства». Я процитую для вас уривок з нього. Хоча, як ви побачите, там не йдеться про християнську атмосферу: зі сказаного витікає певна пантеїстична[1] ментальність, – поза тим, поради, отримані моїм адресатом, цілком придатні для того, щоб до них міг прислухатись християнин, – звісно, з певними обмеженнями.
«Під час ділової поїздки по цілому світі я мав нагоду провести кілька днів в Індії. Сповнений вражень від колись прочитаного про цю дивовижну країну, я запитав у своїх французьких приятелів, які мешкали там уже віддавна і прийняли мене в своєму домі, чи й справді все ще існують ті «святі люди», сповнені мудрістю і молитвою, чий вплив протягом віків був тут таким великим.
Правду кажучи, мої друзі не дуже добре знали цей світ. Однак, керуючись законами гостинности, навели для мене довідки. Одного дня вони відвезли мене до маленького віддаленого міста і залишили в одного «святого чоловіка», про якого їм сказали, що він користується великою славою в цьому регіоні.
Той, хто прийняв мене в невеликій хатині, мав приблизно сімдесят років. Худорлявої статури, вбогий, із одягу – лише пов’язка на стегнах, він справляв враження великої моральної сили і душевної чистоти.
Я сказав йому ламаною англійською, що я католик, але не хотів би поїхати з Індії, не отримавши якихось порад від мудреця з такої багатої на релігійні традиції країни. Можете уявити мій подив, коли виявилось, що він англієць! Протягом довгих років він працював лікарем у цьому віддаленому регіоні. І ось уже п’ятнадцять років, як він провадить своє життя в молитві і спрямовує на шлях молитви тих, хто до нього приходить. Його духовність видалась мені доволі еклектичною, проте – глибоко релігійною.
Він довго дивився на мене; подумки я вже запитував себе, чи він мене зрозумів. Я майже зніяковів від цього погляду – ясного, пильного, проникливого, і водночас доброзичливого. Нарешті він запитав мене: «Чи ви молитеся щодня?» – «Так, – відповів я, – але мало». – «І як ви молитесь?» – Я описав йому свій спосіб молитви: акт поклоніння, роздуми над сторінкою Святого Письма, тоді прослава і прохання для себе й для инших.
Він посміхався, слухаючи мене, посмішкою сповненою симпатії – однак, як мені видалось, не без певного співчуття.
«Люди із Заходу, – сказав він, – усе ще гадають, що молитися – це щось робити. Тут мудреці навчають нас, що молитва – означає “бути“. Якщо є “бути”, то для чого додавати ще “робити”? Якщо ж немає “бути”, тоді “робити” позбавлене цінности». Зауваживши, що одразу я не вловив його думки, він уточнив.
«Молитися – це бути. Я не маю на увазі поведінку чи поставу духа. Бути – це субстанція людини. Ось, що потрібно принести Богові. Бути, бути тут, бути в Бозі, з Богом, для Бога, у присутності Бога, звільненим від будь-якого “мати” чи “діяти”. Бути – це єдине справжнє “діяти”, інтенсивне, бурхливе, непереборне, ефективне і могутнє.
Бути – це нелегко. Наше “бути” вкрите нашаруваннями “не бути”. Потрібно спочатку звільнити його від цього. Потрібно його реанімувати. Згодом поставити, оголене, під проміння божественности. Тоді, можливо, одного дня, після багатьох років, ваше “бути” буде ввібране великим “бути”, як краплина роси, що випаровується на сонці і стає частинкою хмари.
Отже, для вас “бути” – це “бути” й тому, хто є, бути в Бозі, бути Богом».
«Хочете помолитись одну мить зі мною?» – спитав він мене. І ось мій господар, сидячи на голій землі в позі Будди, зосередився, чи радше – був немов втягнутий у зосередженість. Я відчув раптом, що він далеко від мене. Я не міг молитися; мені не вдалося відірвати погляд від його обличчя, яке ставало з кожною хвилиною дедалі гарнішим і немовби освітленим якимсь внутрішнім світлом.
Після доволі тривалого часу, вже поночі, я підвівся, намагаючись не спричинити найменшого звуку. Але він відкрив очі і, сповнений любови, зупинив мене: «Відтепер, коли ви молитиметеся до вашого Бога, ми робитимемо це пліч-о-пліч, як сьогодні, – краще, ніж сьогодні».
[1] Пантеїзм – релігійно-філософське вчення, за яким бог ототожнюється з природою